Как Богдан хакнул наше сломанное информационное пространство
Мій чотирьохмісячний інтенсивний похід у політичну комунікацію переконав мене, що в новинах слова давно підмінили собою дії. Заяви - замість подій. Новиною стало не те, що відбулось, а те, що хто сказав.
Нас пікетували, тому що того чи іншого питання не було у програмі. Не тому, що хтось реально не погоджувався з нашою позицією чи нашими діями. А тому, що у кількасторінковій програмі не знайшлося місця для всіх проблем суспільства.
Нас доймали: "Коли буде позиція про зброю? Про ЛГБТ? Про легалайз?"… Цікавило не те, що ми робимо, а що ми заявляємо. Заяви розліталися в медіа. Попит на них був гігантський.
Традиційна журналістика - це зібрати факти, різні інтерпретації цих фактів і презентувати їх у формі зв‘язного тексту чи відеосюжету. Але це давно неприбутково. Значно дешевше і прибутковіше згенерувати п'ять різних заголовків про те, що може чи не може статися, 10 експертних прогнозів, 20 новин про те, що відбувається, якщо на нього дивитися зліва, справа, зверху і зсередини, потім - кількадесят позицій різних людей, а тоді закинути все, бо поруч замаячив інший інформпривід.
Збирати факти і погляди докупи, допомагати людям зробити змістовні висновки - на це великого попиту нема. Тому вчорашні гарячі теми залишаються висіти вицвілими обривками на інформаційних стінах. А поруч вже розвішуються яскраві афіші нового цирку.
Учорашня історія з заявою голови Офісу президента Андрія Богдана - чудовий приклад. Цей персонаж із притаманним йому легковажним цинізмом просто скористався з того, що відбувається в інформаційному середовищі. Одним порухом руки хакнув медіа. І, мабуть, посміявся, побачивши, як піднялась інформаційна хвиля, заляпавши авторитетних журналістів і підмочивши не одну репутацію.
Як саме хакнув? Просто запропонувавши яскраву цяцьку. Пустушку. Блискуче скляне намисто в обмін на цінні спеції та золото. Те, що люди хочуть бачити настільки, що не розбираються в реальній цінності отриманого. Бо що треба дати? Документ. Ексклюзив. Прізвище медійного персонажа, наділеного владою. Натяк на конфлікт. З будівлі на Банковій нам пустили сонячного зайчика, і ми всі втішилися та кинулися його ловити.
У таких ситуаціях довіра стає жертвою трюків і жартів. "Вбивство Бабченка" і "звільнення Богдана" - речі одного зразка. Різних порядків, але родом звідти ж. З нахабства і пихи влади, яка розкидається довірою, як сміттям, заради короткочасних цілей. Забуваючи, що політична доцільність живе кілька днів, а довіра - це вічний кисень для влади у демократичній державі. Нема кисню - настає криза. Влада вмирає. Приходить нова.
Хто винен? Та всі ми. І ті, хто бездумно клікає на гарячі заголовки замість того, щоб платити за якісну журналістику. І ті, хто дозволяє, щоб їх розважали театром тіней, навіть не замислюючись, що за ширмою. І ті, хто будує свої бізнес-моделі на інформаційній мівіні для мас. І ті, хто з радістю досипає спецій до тієї мівіни, заробляючи собі на устриці та смузі з пророщеної пшениці.
Ми всі разом продовжуємо приводити до влади людей без поваги до інституцій, стримувань і противаг, репутації… Натомість, вони живуть і взаємодіють понятійно, діють опортуністично і в центр ставлять виключно власний інтерес.
Наше виснажене фінансово і окуповане приватними інтересами медійне середовище мало що може протиставити цьому владному егоцентризму. Без активного громадянського суспільства йому не дати собі з цим ради. А головне - без критичної маси нормальних людей у владі. Людей, які розуміють цінність довіри і репутації, які можуть бачити далі наступних виборів і власної кишені, для яких право є цінністю, а не дишлом, а комунікації - інструментом діалогу, а не димовою завісою.