"Бабло перемагає зло": чому українська культура може не вижити після війни

Повномасштабна війна спровокувала безпрецедентний сплеск української культури: тисячі нових пісень, переповнені театральні зали, зростання книжкових накладів. Але чи є це справжнім ренесансом, чи лише тимчасовим явищем воєнного часу?

Митці, режисери та музиканти обговорюють майбутнє української культури – від державного фінансування до загрози повернення старих залежностей після завершення війни.

Письменник Сергій Жадан, драматургиня Наталка Ворожбит, музичний менеджер Павло Шилько (DJ Паша) та засновник проєкту "МУР" Олександр Хоменко під час форуму Deloitte "Диригенти змін" говорили про точку неповернення в культурі, пошук нової інтонації та ризики втратити здобуте.

Публікуємо найцікавіше з їхніх виступів.

Сергій Жадан, письменник та поет

Те, що відбувається, можна буде потім назвати сплеском української літератури. Я б чітко поставив цю межу: [відбувається] з 24 лютого 2022 року.

Мені подобається слово – "переосмислення". Воно точно характеризує те, що з багатьма з нас сьогодні відбувається. І це стосується і молодого покоління, яке почало ходити на українські концерти, вистави, читати українські книги.

Але так само це стосується і старших людей, які жили все життя в цій країні, які є етнічними українцями, які знають українську мову, але ніколи не мали особливої прив'язки до української культури.

Золотим віком це, очевидно, важко назвати, тому що це все перекривається тією ціною, яку ми платимо за великі наклади [книг], за аншлаги.

Думаю, що з культурою теж не все так легко буде і не все так буде райдужно. Думаю, що будуть спроби певного реваншу, відкату – і мовного, і культурного.

Але ми пройшли точку неповернення. І навіть якщо хтось спробує до неї назад повертатися, суспільство не дасть цього зробити.

Зараз змінилися правила гри. Українська культура справді стала культурою для всього суспільства. Ця парасолька української культури сьогодні накриває всіх – від сходу до заходу, з півночі до півдня.

На четвертому році великої війни очевидною стає затребуваність на нову інтонацію. Тому що інтонація спротиву, гніву, яка у нас з'явилася в перші місяці війни, себе вичерпує. Очевидно, щоб рухатись далі, шукати нові сили, вже йдеться про пошук нової мови.

Я переконаний, що з цієї війни ми вийдемо з новою культурою. Я не говорю, що вона буде кращою, сильнішою, але те, що вона буде інакшою, – очевидно.

З'являється новий герой. Герой, який не міг не з'явитися поза війною. Це не обов'язково військовий, волонтер, людина, яка знаходиться в зоні ураження. Це людина, яка може бути і цивільною, може жити в тилу, але все одно вона живе в часи війни. І оця часова приналежність, вона багато чого визначає.

Це герой, який робить вибір. Вибір різного рівня.

Але так чи інакше, це людина, яка позбавлена розкоші аморфності, певної апатичності. Вона просто знаходиться в таких умовах, коли мусить зважуватися, мусить робити якийсь вибір, якийсь крок.

Я за те, щоб була державна політика [в питанні культури]. Для країни, яка опирається, бореться і формує себе, це питання національної безпеки.

Олександр Хоменко, засновник проєкту "МУР"

У нас у такому загальному міфі культурному є дуже багато творів про те, як незалежність треба виборювати, але не так багато, що робити, коли ми її вже вибороли.

Ви знаєте, просто казати: щоб не було, українська культура буде важлива. Діти ваші купують Симоненка, Вінграновського і Жадана, і так і буде завжди. Ні, так не буде. Бо бабло перемагає зло.

Я коли "Ребелію" (альбом проєкту "МУР" та однойменна вистава, присвячені діяльності українських шістдесятників. – Ред.) готував, спілкувався з багатьма різними людьми. І мені один з істориків з дуже сумним виглядом сказав: це вже було все – українська мова, театри, нові збірки.

Ми програємо цю битву, бо ми програвали її кожен раз в історії. І єдиний шанс її не програти – це дуже багато грошей [вливати у культуру]. Бюджет пропаганди української культури за кордоном – $700 000. Бюджет у Британії – 1 млрд фунтів стерлінгів. Бюджет у Росії, я думаю, навіть не треба називати цифру.

Я порвав стосунки з багатьма друзями за кордоном, тому що вони спілкуються з росіянами. Як ви думаєте, люди, коли тут перестануть стріляти і світло з'явиться, не куплять квитки на концерт Макса Коржа?

Поки буде буревій, буде війна – все буде добре з погляду культури. Стагнація і зникнення почнуться тоді, коли зачиниться прірва, над якою ми стоїмо.

[Стосунки] держави і культури схожі на батька, який кидає сім'ю і потім приходить, коли ти купляєш квартиру в Києві. Це як родич, якому ти нецікавий, але як тільки ти чогось досягнув, він такий: "до речі, ми завжди з тобою, ми завжди тебе любимо, ми завжди за тебе".

Наталка Ворожбит, режисерка

Після 2022 року культура стала питанням життя і смерті, чого не було до цього.

Все почалося після 2014 року. З'явилася велика кількість стрічок, які прозвучали, почав розвиватися кінопроцес дуже серйозно. І взагалі на кіномапі світового кіно з'явилася така країна, як Україна.

Ми стали дослідниками, об'єктами, жертвами цієї війни. Це зовсім інший статус. Якщо до цього я писала про переселенців, військових, дітей, які пережили війну, то зараз я сама опинилася в їхній шкірі.

Не можна втрачати темп і якість. А ми втрачаємо. Тому що кіно майже перестало фінансуватися. У нас немає дитячої анімації. З театром все не так добре.

Стосовно великої кількості. Хай краще буде багато. В нас немає часу.

Дуже інфантильно зараз думати, що краще щось відрефлексувати потім, нехай пройде час. Ми маємо робити зараз все, що можемо. І серед цього 70% буде не потрібно, може більше, може менше. Ми зараз не можемо знати, що стане класикою.

Я та людина, яка працює з державою, і найважливіші кінопроєкти й телепроєкти відбувалися переважно коштом держави. Зняти кіно без державної допомоги, некомерційне кіно – практично неможливо.

Що таке режисерська професія? Це [значить] треба постійно знімати. Якщо ти не знімаєш, ти втрачаєш час, старієш. Фільм "Ти – космос" робили 10 років. І це тому, що теж були проблеми з фінансуванням. Просто ціла плеяда професіоналів втрачається. І це дуже прикро.

Павло Шилько, генеральний продюсер музичної премії YUNA

Після 2022 року був дуже цікавий сплеск у музичній культурі. За підсумками 2022 року було видано більш ніж 12 000 пісень. На той момент в Україні такого не робили. 95-97% пісень були саме про події війни.

У 2023 році 36 000 треків було видано. За підсумками 2024 року вже було видано 53 000 пісень. І ще 2025 рік не закінчився, а вже є понад 70 000 пісень (виступ відбувся у листопаді 2025-го. – Ред.).

Тобто це дійсно великий сплеск.

На жаль, великою ціною ми, українці, зрозуміли, що своє треба цінувати.

Зараз дуже багато українського музичного продукту. Те, що він не весь якісний, це нормально. Це такий період реабілітації. Потім залишаться тільки найкращі. Але якщо це не підтримати, то залежність, як будь-яка залежність, може повернутися.

Донатити на культуру – це те саме, що і донатити на підтримку військових. І якщо ми не будемо цього робити, то хто ми є? Просто люди, які воюють чи які хочуть перемогти?

Ми хочемо перемогти і лишатися українцями.

Якщо говорити про позитивні речі [які вплинули на культуру], то, як на мене, їх дві. Це – квоти на українську музику.

А з погляду бізнесового, [позитивним є зниження] ПДВ на концерти до 7% відсотків, бо інакше в музичній індустрії виживати було б майже неможливо (знижену ставку ПДВ у розмірі 7% запровадили у 2020 році).