"ДНК старих будівель прокляте". Як архітектор Микола Віхарєв пропонує змінити Київ

Микола Віхарєв – один із найвідоміших публічних архітекторів у Києві. Він реставрує старі будинки на Хрещатику, створює нові простори на Андріївському узвозі та Подолі загалом.

Крім професійної діяльності, Віхарєв бере участь у громадській роботі, кілька років перебуває в складі Консультативної ради Департаменту охорони культурної спадщини Київської міської державної адміністрації (КМДА).

LIGA.net робить серію інтерв’ю з відомими київськими архітекторами. Тут читайте думку Миколи Віхарєва про те, яким повинен бути центр успішного міста. Хто несе відповідальність за хаотичну забудову і руйнування пам’яток та як активісти своїми протестами впливають на забудовників.

Що робити з Хрещатиком та Майданом Незалежності

Ваші проєкти часто стосуються центру міста, зокрема Хрещатика. У вас є кілька проєктів реставрації на Хрещатику: Центральний гастроном і фасад станції метро "Хрещатик". Що можете сказати про них?

Щодо центрального гастроному: ми розробили проєкт реставрації, але на сьогодні роботи стоять на паузі. Якби я сьогодні продовжив працювати над цим проєктом, то підходив би до нього з огляду на нові стандарти реставрації, які змінилися за ці роки.

Щодо фасаду будівлі станції метро "Хрещатик", вважаю, що це дуже гідна робота. Ми почистили жовту керамічну плитку і відновили історичний вигляд будівлі. Є певні нюанси з автентичністю чорного. Було знайдено нове нашарування німецької плитки кінця 90-х років. Замінені великі вікна, які раніше постійно тріскалися від надмірного сонячного нагрівання.

Старі вікна власник передав у Будинок кіно як благодійність. Це оновлення дозволило зберегти та оновити обличчя будівлі та покращити сприйняття ансамблю будівель вулиці Хрещатик.

Як ви бачите розвиток Хрещатика?

Кристалізую своє бачення центру міста вже більш як 10 років. Необхідно перемістити органи влади в нові будівлі. Побудувати для цього на березі Дніпра сучасні будівлі-символи очищеної та справедливої нової Української влади. ДНК старих будівель прокляте. Не можна будувати "Україну на віки" на гнилому історичному минулому. Люди мають побачити символи нових часів.

Хрещатик має стати нашими "Єлисейськими полями", а Майдан Незалежності – місцем пам'яті та урочистих подій. Для цього також треба перенести з вулиці органи влади, що не дають розвиватися інфраструктурі.

Це не лише змінить потоки людей на Хрещатику, але й створить передумови для його відродження, яке має початися з економічної складової. Віддати звільнені приміщення під оренду. Зробити доступними для заселення новими орендаторами. Та вже після запуску нових "економічних моторів" генерувати фінанси для благоустрою та відновлення вулиці коштом інвесторів. Для того, щоб відновити Хрещатик та повернути його в тканину міста, потрібно змінити призначення будівель, наповнити його новими "магнітами" для людей.

Сьогодні ж через присутність органів влади оренда на Хрещатику залишається високою, а привабливість через відсутність "наповнення" – незначною. Бізнес не готовий платити такі кошти. Якщо порівнювати з Подолом та Арсенальною площею, де відбувся справжній підйом, Хрещатик за останні роки суттєво деградував.

Якщо колись пікова оренда сягала $200-300 за квадратний метр, то зараз це максимум $30.

Які зміни потрібні Хрещатику?

Щоб повернути Хрещатик до життя, потрібно змінити користувачів цих будівель, а не лише покращувати їх зовнішній вигляд. Наприклад, можна розглянути досвід інших країн: створення нових символів державної влади.

Чому б не перенести адміністративний апарат в інші регіони України? Наприклад, в Грузії Конституційний суд перенесено в Батумі, що дало поштовх розвитку та децентралізації. Або побудувати сучасний урядовий квартал на Рибальському острові, Теличці чи іншій локації, гармонійно вписаний у транспортну систему міста?

Це не лише розвантажить центр, але й дасть можливість перетворити Хрещатик на громадський, комерційний і культурний осередок столиці.

Що ви думаєте про Майдан? Чи потрібно передивитися його концепцію у зв’язку з подіями, які там відбувалися?

Майдан уже давно перестав бути просто площею. Це сакральне місце, де пролилася кров за свободу та незалежність України. Майдан – свідок трьох революцій. На мою думку, це має бути меморіал, а не простір для розваг чи комерційних заходів.

Торгівельний центр має бути частково закрито, викуплено державою і перепрофільовано під музей історії становлення України з паркінгом, основний транспорт має піти під землю.

Я вважаю, що будь-які масштабні надземні зміни архітектурних об'ємів чи реконструкції тут недоречні. Наприклад, не потрібно змінювати плитку чи вводити нові архітектурні рішення, реставрувати та почистити старе.

Інститутська вулиця – це важливий аспект історії. Але нинішній підхід до меморіалізації виглядає як пропаганда. Майбутня будівля-музей на Майдані руйнує історичне середовище.

Місце має залишатися таким, яким його запам’ятали люди, щоб дати час для осмислення. Дайте місцю, де пролилася кров, "охолонути". Це гріх – на місці пролитої крові класти нові фундаменти та асфальт.

До прикладу, така ж абсурдна ситуація з Бородянкою. Ми реконструюємо будівлі, на яких залишилися сліди крові, болю і руйнувань замість того, щоб залишити місце сакральним. А нове місто можна побудувати поруч, вільної землі – бери-не хочу. Люди будуть жити в будинках із привидами та невідспівуваними душами. Навіщо?

Уявіть: замість того, щоб консервувати погану енергію старих руїн, ми могли б створювати нові міста за скандинавськими чи європейськими трендами, які стали б символами відродження. Такі зміни важливі не лише фізично, але й духовно для людей, які там житимуть.

Андріївський узвіз

Ви є автором реставрації будинку на Андріївському узвозі, 18. Можете розказати більш детально про цей проєкт?

Ми презентували концепцію цього проєкту на консультативній раді при Департаменті культурної спадщини, хоча на той час я вже не був її членом. Це не буде торгово-розважальний центр, як планувалося раніше, а щось середнє між музеєм і освітньо-громадським центром.

Замовник також обіцяв максимально зберегти унікальний виноград, який там росте: стовбури залишать, фасад пофарбують і навіть повернуть у новий вигляд. Ми також працюємо над тим, щоб пішохідний маршрут з Андріївського від будівлі продовжувався і вів до Замкової гори. Треба відкрити Київські пагорби для людей.

На цій ділянці є старий дерев’яний будинок, який майже зруйнований. Ми плануємо використати його автентичні дерев’яні фрагменти в відновленому будинку за старими фотографіями. Він буде малоповерховим і гармонійно впишеться в загальну атмосферу Андріївського узвозу.

Чи є межа, яку не можна переступати в реставрації історичних будівель?

Так, є так звана "червона лінія", яку ми, як реставратори, не маємо права переступати. Наприклад, адаптація пам’ятки для сучасних потреб, як-от встановлення опалення, підйомників чи безбар’єрного середовища — це нормально. Але якщо ми, наприклад, побудуємо двоповерхову мансарду, або повністю знесемо внутрішню частину пам’ятки, це викличе серйозний спротив.

Маю визнати, що теж маю подібні помилки, коли місто дозволило, а мені не вистачило духу відмовитись. Важливо знайти баланс між збереженням автентичності та адаптацією до сучасних вимог, виконати вимоги закону та реставраційних традицій.

В Україні вже 20 років фахівці обговорюють необхідність впровадження градації пам’яток. Наприклад, є об’єкти, де потрібно зберігати лише фасад або загальний об’єм, а внутрішнє планування вже втратило історичну цінність. Але є й інші пам’ятки, як-от "Софія Київська", де не можна змінювати та адаптувати нічого. Навіть найменші та незначні деталі мають залишитися незмінними. Тим паче, не можа встановлювати батареї.

Головна концепція європейського підходу до пам’яток — це ставитися до них як до свідків історії, як до архітектурних документів історії. І тут важливо розуміти: якісь об’єкти мають значення лише в об’ємах і фасадах, а внутрішнє планування може бути змінене без шкоди для історичної цінності.

Як зробити історичний будинок інклюзивним, не руйнуючи його автентичності?

Зараз існують різні технологічні рішення для адаптації вхідних груп без шкоди для пам’яток. Наприклад, можна використовувати підйомники замість пандусів. Інколи навіть пандус у таких будівлях може бути незручним, тому що багато старих будинків, зокрема на Подолі, спочатку будувалися з кількома сходинками через часті підтоплення.

Але є ще й моральний аспект. Якщо ви запитаєте ветерана, для якого адаптується будівля, чи готовий він до того, що 100-річний будинок змінять, щоб зробити його зручним, найімовірніше, він скаже: "Знайдіть інший спосіб". Адже багато з цих людей воювали саме за збереження нашої культури.

Історична ідентичність будинку — це не лише його зовнішній вигляд, а й архітектурна логіка. Наприклад, усі старі будівлі на Подолі мають кілька сходинок біля входу через дощі, сніг і грязюку, регулярні повені.

Якщо ми зрівняємо цей поріг із землею, ми втратимо оригінальний характер споруди. Я вважаю, що рішення повинні бути індивідуальними. Краще зберегти пам’ятку, використовуючи альтернативні технології, які не порушують її автентичності.

Омельченко, Черновецький, Кличко – що є головною проблемою Києва?

Ви працювали за трьох мерів. Як, на вашу думку, Київ дійшов до нинішнього стану?

Кожна епоха залишила свій слід. І більшість проблем почалися ще за мерства Олександра Омельченка. Це був час "дикого капіталізму", коли земля розподілялася без належного планування. Було задано тренд безкарності земельного дерибану, який продовжили наступники. Земля — це своєрідне ДНК, каркас міста. І те, як вона використовується і ділиться, визначає майбутній вигляд території та будівель.

Наприклад, ще у 2003 році, за Омельченка, Київрада ухвалила рішення про виділення землі під умовний розважальний комплекс у парковій місцевості з непропорційно величезним розміром. Проєктування та будівництво почалося вже за Черновецького, а завершилося за Попова. Однак початком усього стало рішення, ухвалене за Омельченка.

Ви брали участь у конкурсі на посаду головного архітектора Києва. Розкажіть про це.

Так, у 2015 році я взяв участь у конкурсі на посаду головного архітектора міста. Це була для мене як професійна, так і іміджева можливість. На той момент я добре розумів роботу Департаменту містобудування та архітектури, оскільки тривалий час працював у цій сфері та знав її тенденції й виклики.

Це були часи "рожевих окулярів" та натхнення нової України після Революції Гідності, часи, коли команда Кличка була "зіркова" та ефективна й хотілось долучитися до історії успіху.

У мене були шанси. Я щиро вірив, що можу зробити свій внесок у розвиток Києва. За інформацією інсайдерів, було припущення, що тодішнє керівництво Спілки архітекторів України уклало "тайну" угоду з адміністрацією Віталія Кличка і віддало свої голоси.

Відомості голосування збереглися, перевірте. Конкурс завершився обранням Олександра Свистунова, який обіймає цю посаду вже близько 10 років. Це дивовижний термін, якщо врахувати, що раніше найдовше головним архітектором був Валентин Єжов за радянських часів — вісім із половиною років. Сьогодні навіть працівники департаменту жартують, що Свистунов побив усі рекорди.

Чи є головною проблемою міста Генеральний план?

Проблема не в Генеральному плані, а в неефективності керівництва міста. Навіть за старим Генпланом можна було б ефективно працювати, якби його виконували. Але на практиці містобудівне планування часто ігнорується. Сьогодні ще актуальний старий Генеральний план, однак це не заважає систематично його порушувати.

А що може змінити цю ситуацію?

Ця ситуація має змінитися на рівні людей. Головні зміни у руках дуже вузького прошарку еліти. Під елітою я маю на увазі не гроші, а саме лідерів думок. У цьому контексті важливі такі люди, як Дмитро Перов, хоча він і виступає як мій антагоніст.

Він уже неодноразово створював своїми виступами мені складнощі. У мережі з’являлися публікації, які шкодять моїй репутації, і навіть поліція мене викликала після його заяв. Можна було б виясняти з ним відносини в суді, але я вирішив принципово цього не робити. Це репутаційне питання: показати, що я можу діяти інакше – достойно.

Я вважаю Дмитра Перова складною особистістю. Багато його вчорашніх соратників сьогодні йдуть вже окремо від нього. Проте варто визнати, що ця людина принципово вплинула на зміни в Києві. Незалежно від того, де він був щирий, де був неправдивий, а де грав у політику, він змінив правила гри й домігся фундаментальних змін трендів.

Ви питаєте, коли місто зміниться на краще? Це станеться тоді, коли цей прошарок активних людей буде достатньо сильним і принциповим, коли вони захищатимуть інтереси громади й не продаватимуться за гроші. Вірю, що після війни люди, що воювали, які повернуться додому, стануть цією елітою. Вони побачили й пережили так багато, що просто не зможуть мовчати чи йти на компроміси заради грошей чи символічних вигод.

Сьогодні розробляється Генеральний план Києва. Чи берете ви участь?

Генеральний план Києва вже давно був готовий для ухвалення. Але протягом останніх 5-10 років нічого не відбувалося. Тепер він знов "застарів". Причина проста: ніхто не планує його ухвалювати, він нереальний до суспільного компромісу.

Те, що ми спостерігаємо останнім часом — активізація обговорень і публічності навколо Генплану, — це лише частина політичної гри. Коли на виборах президента поставлять питання Віталію Кличку про стан Генерального плану, відповідь уже готова: "Подивіться, він активно розробляється".

Але це лише ширма. Генплан Києва має бути планом містобудівної реалізації мрії комфортного та гармонійного міста майбутнього, а не узаконенням розподілу земель.

Реальні питання, які підіймаються під час цих обговорень, викликають подив. Одним із питань було: "Де в Києві розміщувати біженців, коли ми вступимо до Європейського Союзу?". І йшлося не про внутрішньо переміщених осіб із України, а про можливих біженців із країн Близького сходу, що будуть транзитом йти з ЄС. Ідея полягає в тому, що через нашу фінансову залежність Європа, нібито, перекине на нас своїх біженців. Це питання обговорювали серйозно, але воно не має жодного стосунку до реальних проблем міста.

Генплан — це не лише документ, який мав би визначати розвиток міста. Він також є інструментом політичного та економічного впливу. Генеральний план формує вартість землі. Наприклад, якщо ваша ділянка позначена як зелена зона, вона майже нічого не варта. Але якщо на плані її перекласифікують у громадський центр, її вартість миттєво зросте до мільйона доларів.

Ця гра із "забарвленням" ділянок на мапі — це ключовий аспект, чому Генплан є політичним інструментом. Це особливо помітно відбувалося в 2010-2020 роках.

Містобудування в київській владі, як концептуального підходу, фактично не існує останні 10-20 років. Ми не створюємо довгострокового бачення, а працюємо на рівні короткострокових рішень і політичних ігор.

Про ДІАМ та посаду архітектора Києва

Ви брали участь у конкурсі на посаду голови Державної архітектурно-будівельної інспекції (ДАБІ) у 2019 році. ЗМІ писали, що вас лобіював тодішній прем’єр Олексій Гончарук.

Ця історія дійсно була цікавою, хоча те, що мою кандидатуру нібито лобіював Гончарук, не відповідає дійсності. На той час у мене був офіс на вулиці Прорізній, поруч із комісією, яка займалася конкурсом на голову ДАБІ, та Управлінням державної служби, куди подавалися документи. Вийшло так, що мені навіть не треба було далеко ходити, щоб подати свою кандидатуру.

Я мав відповідну освіту — закінчив Національну академію при президентові України — і вирішив спробувати, хоча не дуже вірив у свої шанси. Однак етап за етапом я проходив далі.

Спочатку було зрозуміло, що переможець конкурсу фактично вже визначений. Однак ніхто не врахував, що я теж подам документи. Для мене ці етапи не були проблемою, бо я добре орієнтувався в темі, мав візію і розумів реальні виклики в роботі ДАБІ. У підсумку, в фіналі залишилося троє претендентів.

На фінальному етапі нас викликали до міністерки, яка, очевидно, не хотіла брати на себе політичну відповідальність за остаточне рішення. Вона направила нас до прем’єр-міністра. Я зустрівся з Олексієм Гончаруком ввечері, коли він уже був виснажений після довгого робочого дня. Це була цікава розмова, я вдячний за цей досвід. Однак було зрозуміло, що я для нього — нова людина. І він теж не ухвалив остаточного рішення.

Якщо буде повторний конкурс на посади головного архітектора Києва чи голови Держінспекції архітектури і містобудування (ДІАМ), чи будете подаватися?

На посаду голови ДІАМ я точно не подаватимуся. Що стосується головного архітектора Києва, то участь можлива, але виключно в піар-цілях, для донесення свого архітектурного бачення міста широкій громадськості.

Навіть якщо я виграю, на фінальному етапі я просто відкличу свою кандидатуру. Чому? Бо я добре розумію, як працюють механізми влади. І сьогодні головний архітектор Києва фактично позбавлений реальних інструментів для впливу на розвиток міста. Ця посада — більше формальність, ніж дієвий інструмент змін.

Ось приклад: головний архітектор ухвалює рішення, які можуть впливати на мільйони доларів інвестицій, але водночас офіційна зарплата становить близько $1,5 тис. Щоб зібрати сильну команду заступників із п'яти-восьми професіоналів, їм потрібно запропонувати зарплати на рівні $2-3 тис. — це мінімальний компроміс. Але таких легальних коштів у системі немає. Це той самий абсурд, як і навколо Генерального плану міста: виглядає солідно на папері, але на практиці – це фікція.

Про участь у консультативній раді при Департаменті охорони культурної спадщини

Ваша участь у Раді при Департаменті охорони культурної спадщини. Яка була ваша роль і чому ви зараз не є членом цієї Ради?

Мене запросили до складу Ради у 2019 році. Для мене це було дуже цікаво як із професійної, так і з іміджевої точки зору. Участь у такій структурі є визнанням професійного рівня, особливо у сфері архітектури, реставрації та проєктування.

На той момент я сприймав це як можливість зробити внесок у важливі рішення, пов’язані з охороною культурної спадщини, а також як крок, що підвищує мій професійний статус. Членство в подібній Раді є свідченням довіри до твоєї компетентності. І це було важливим для мене як архітектора-реставратора.

У певний момент участь у Раді стала приносити більше репутаційних мінусів, ніж плюсів, і я вирішив вийти з її складу. Значну роль у цьому зіграв скандал із паном Перовим (громадський активіст Дмитро Перов. – Ред.), який створив довкола мене багато інформаційного шуму.

Я бачив, як скандали навколо Ради негативно впливали на її роботу та на імідж кожного з її членів. Зрештою, я вирішив, що продовжувати там працювати — не має сенсу для мене.

Як це вплинуло на фінансову складову вашої діяльності?

Фінансово це майже не вплинуло. Сфера реставрації в Києві дуже вузька. Якщо говорити про спеціалістів із досвідом реставрації в центрі столиці, то вибір обмежується буквально кількома людьми. Тому конкуренція наразі невелика, хоча через два-три роки, вважаю, ситуація зміниться. Нові фахівці вже з’являються, і це природний процес.

Чи вплинули ваші рішення у Раді на власні проєкти?

Я завжди діяв прозоро. Якщо рішення стосувалося моїх проєктів, я не брав участі в голосуванні. Однак як архітектор із досвідом я розумів, що відповідає професійним вимогам та якісному рівню проєкту для проходження через Раду, а що — ні. Це допомагало нам підходити до проєктів із розумінням.

А ви думали, що участю в Раді зможете змінити місто?

Безумовно, так. У кожної людини є свій шлях, і для мене цей шлях завжди був пов’язаний із впливом на середовище, у якому ми живемо. Архітектура та реставрація — це не просто професія, а можливість змінювати місто, формувати його вигляд, і мені це завжди було цікаво.

Моя історія взаємодії з державним сектором почалася ще у 2006 році. Хоча я заснував свій бізнес у 1999 році, того року я несподівано прийшов на державну службу на посаду архітектора Шевченківського району (офіційно — головного спеціаліста Шевченківського району). Це було рішення, зумовлене інтересом, престижем і бажанням впливати на міське середовище. Тоді закони дозволяли поєднувати власний бізнес із державною службою.

Я працював під час мерства Олександра Омельченка і пішов за Олександра Попова. За ці роки я спостерігав, як змінювалася влада, і бачив весь цинізм системи — депутатів, чиновників, механізмів ухвалення рішень. Проте це лише більше мотивувало мене.

Участь у різних проєктах, як-от Генеральний план Києва, архітектурні конкурси та інші публічні ініціативи, була для мене способом внести свій вклад у реформування й покращення міста. Коли є можливість змінювати і впливати, я завжди її використовую як архітектор.

Проте з часом розчарування від бюрократії та внутрішніх конфліктів системи стало сильнішим. Це не означає, що я втратив інтерес до змін. Але мій підхід і форма участі в міських процесах зараз еволюціонували.

Як війна вплинула на ваш фінансовий стан і бізнес?

Замовлень значно зменшилося. Наприклад, у 2021 році у нас працювало два поверхи офісу, в компанії було близько 40 працівників, ми планували розширюватися ще на 10-20 людей. Сьогодні команда скоротилася до 15-18 осіб.

Було кілька хвиль скорочення ринку: весна 2022 року. Перша хвиля, коли ми втратили понад 50% замовників. Тоді більшість клієнтів просто призупинили діяльність через війну.

Протягом 2024 року була друга хвиля, коли активізувалися мобілізаційні процеси. Це вплинуло на ринок робочої сили та викликало загальну нестабільність. Два великі договори, які вже були підписані, просто заморозили.

Кінець 2024 року – третя хвиля. Інвестори, які раніше планували відновлювати об’єкти в Києві, почали ставити на паузу проєкти.

Що робити зі старою історичною забудовою, зносити чи ні?

Ваші колеги на ринку вважають, що не всі старі будівлі потрібно реставрувати чи зберігати. Що ви думаєте з цього приводу?

Я не погоджуюся з таким підходом. Історичні будівлі — це частина нашої культурної спадщини, і навіть якщо сьогодні ми вважаємо якісь рішення правильними, через 10-20 років наступне покоління може звинувачувати нас у руйнуванні справжньої архітектурної чи історичної цінності.

Моя позиція проста: усе, що старше 100 років (а в деяких районах Києва — навіть старше 60 років), має бути під мораторієм на знесення та пройти ретельний відбір чи дослідження. Це не означає, що абсолютно всі будівлі потрібно зберігати.

Буде 1-2% об’єктів, які дійсно не становлять жодної архітектурної чи історичної цінності. Наприклад, на Подолі є старі промислові залишки чи споруди, які навіть не побудовані з жовтої цегли, а радше є хаотичним нагромадженням матеріалів радянських часів.

Коли знесення доцільне?

Є об’єкти, які навіть важко назвати будівлями. Наприклад, конструкції на кшталт "собачих будок" висотою в один метр, зведені без будь-яких архітектурних принципів, без історичної складової. Такі елементи не мають культурної чи історичної цінності, їх знесення може бути виправданим, якщо це дозволяє відновити або осучаснити забудову.

Проте важливо діяти обережно та з повагою до архітектурної спадщини, оскільки необдумані рішення можуть призвести до втрати унікальних об’єктів.

Підхід забудовників до реставрації поступово змінюється. Раніше, до війни, приблизно в 30% випадків купували історичні будівлі з наміром їх знести. Сьогодні цей підхід практично зник.

Якщо хтось і пропонує такі ідеї, то це, як правило, люди, які не розуміють контексту Києва, — часто приїжджі, які не усвідомлюють, як активісти та суспільство реагують на подібні спроби.

Більшість забудовників, які колись намагалися зносити історичні будівлі, обпеклися на цьому і тепер обирають реставрацію. Наприклад, ми працюємо над проєктом відновлення будинку на вулиці Цимлянській, 3.

Від самого початку його намагалися знести. Але під тиском громадськості, активістів та влади вирішили відмовитися від цієї ідеї. Зрештою було взято зобов’язання відновити фасадну частину будівлі та її історичний об'єм, зберігши історичну цінність як архітектурного елемента ансамблю вулиці.

Про активістів, проблеми та комунікацію, чи заважають вони вести бізнес?

Як активісти впливають на будівельний бізнес?

Попри те, що забудовники між собою часто говорять, ніби активісти не впливають на їх рішення, на мою думку, реальність зовсім інша. Активісти, особливо ті, які публічно та послідовно виступають проти зносу чи руйнування історичних об’єктів, реально змінюють парадигму.

Коли хтось із забудовників "показово постраждав" через свої дії, наприклад, знищення історичного об’єкта, інші починають замислюватися. Вони бачать, як увага активістів, медіа, а іноді й правоохоронних органів створює ситуацію, з якої немає шляху назад. Об'єкт потрапляє в "чорний список", і це шкодить репутації забудовника.

Як змінюється підхід?

Завдяки активістам забудовники все частіше розуміють, що знесення історичних об’єктів — це не лише юридичні та технічні труднощі, але й репутаційні ризики.

Наприклад, у 2024 році були подібні випадки. Один із них стосувався київського протезного заводу на вулиці Фролівській. Коли його виставили на продаж, мені зателефонували кілька потенційних покупців, які між собою навіть не були знайомі.

Усі вони цікавилися, що можна зробити з цією будівлею? Моя відповідь була однозначною: "Ви можете робити тільки реставрацію. Якщо у вас є інші плани, забудьте про них, бо, почавши знесення, ви отримаєте величезний скандал".

Розуміючи це, інвестори почали змінювати свої плани та підходи.

Найкращі рішення для архітектури Києва та покращення його привабливості

Які б ви запропонували найкращі рішення для Києва?

Перше — створити меморіал героям, які загинули за Україну.

Найкращим місцем для цього бачу майданчик на місці нинішньої Арки Дружби Народів. Я не проти самої Арки, але це місце має стати символом нової історії Києва та України. Тут має з’явитися меморіал, який об’єднуватиме людей і стане знаковим для всієї нації.

Друге — переселити Верховну Раду та Кабмін. Будівля Кабміну — це споруда, яку почали зводити у 1930-х роках як штаб НКВС. Архітектура — це завжди частина пропаганди. Вона працює з людьми психологічно: може розташовувати до себе, пригнічувати чи диктувати умови.

Саме тому перенесення цих органів влади в інші локації стане не просто символічним жестом, але й практичним рішенням для відродження центру міста. Верховна рада побудована на кістках та обмані. Старожили архітектури добре пам'ятають, що перемога в архітектурному конкурсі ґрунтувалася на шахрайстві з кошторисом. Скільки не збивай радянську символіку з фасаду будівлі – все одно вона залишиться "торжеством" сталінського класицизму, радянської епохи.

Треба перемістити органи державної влади в різні частини міста або навіть України. Без цього центр Києва не відродиться. Люди мислять символами, і нові державні будівлі — це знак нового періоду в історії.

Новий сучасний президентський палац чи нова будівля Кабміну могли б стати частиною цього символізму. Архітектурні символи — це матеріальне уособлення віри суспільства у зміни. Вони повинні надихати і створювати відчуття нової епохи, нової України, яка не повторює помилок минулого.

Третє, масштабна ідея – це створити набережну справжнім місцем для життя та відпочинку, від Вишгорода до Конча-Заспи. Наприклад, сьогодні ви не можете зручно дійти пішки з Оболоні на Поділ. Це можливо, але дуже незручно. Те саме стосується інших напрямків: уявіть, якби можна було комфортно дістатися пішки чи велосипедом із Вишгорода до центру, з Троєщини на Позняки.

Для цього потрібно об’єднати пішохідні та веломаршрути на набережній, зробивши її доступною й живою. І найголовніше — для цього не потрібні величезні державні інвестиції.

Як тільки набережні стають зручними та привабливими, бізнес автоматично починає їх використовувати. Підприємці інвестують у розвиток кафе, зон відпочинку, велопрокатів тощо. Це запускає приватні економічні механізми, які не потребують великих витрат із державного бюджету.

Коли набережні оживуть, вони стануть магнітом для бізнесу, транспорту, ідей. Це не просто інфраструктура, а швидкі зміни, які зроблять Київ і Україну зовсім іншими. Згодом на цих маршрутах можна буде реалізовувати додаткові проєкти: житлові комплекси, нові транспортні вузли, зони відпочинку тощо.