Забутий урок "м’яких санкцій": трагедія у Перл-Гарборі 41-го так нічого й не навчила світ

Ми багато чули або читали про напад японської армії на американську військово-морську базу Перл-Гарбор, але мало хто знає, яку роль відіграла нафта у цій сумній сторінці всесвітньої історії.

Пропоную розпочати з аналізу енергетичного балансу Японії станом на 1939 рік. З одного боку, частка нафти в структурі постачання первинних енергоносіїв становила менш як 10%, але з іншого – майже весь обсяг споживання припадав на військовий та торговельний флот. Водночас видобуток чорного золота становив близько 7%, а решта обсягів імпортувались із США, Нідерландської Вест-Індії (на той момент) та інших джерел. 

Важливо звернути увагу, що американська нафта у структурі імпорту Японії складала майже 80%. Враховуючи цю пряму залежність японської економіки від США, офіційний Вашингтон проводив політику "відкритих дверей", попри імперські амбіції Токіо. 

Найімовірніше, на таку зовнішню політику Білого дому впливав світогляд президента США Франкліна Рузвельта, який за 15 років до цього написав доволі знакову статтю під назвою "Чи можемо ми довіряти Японії?", де розмірковував над трансформацією агресивності Токіо після Першої світової війни.

Насправді жодного відходу від агресивності не відбулось, адже наприкінці 30-х років минулого століття у Японії була запроваджена доктрина "Хокусю нансін". Документ передбачав проведення активної оборони на північних кордонах (СРСР) та наступальні дії на південних рубежах з метою отримання доступу до нафтових родовищ в Індокитаї. 

Безумовно такі плани позначались і на енергетичній політиці Японії. Наприклад, у 1934 році був ухвалений закон про нафтову промисловість, який фактично передбачав державне регулювання галузі через встановлення квот та фіксування цін для конкретних постачальників. Окрім цього, Токіо намагалось виштовхнути з внутрішнього ринку видобутку іноземні компанії Stanvac та Rising Sun, які займали 60% в структурі видобутку.

Такі зміни у японському законодавстві підштовхнули істеблішмент Великої Британії та США до лобіювання ембарго на постачання нафти. Втім, усі спроби упродовж шести років були марними. 

На додаток, ліберальну позицію Рузвельта та державного секретаря США Корделла Голла не змінили навіть жорстокі японські бомбардування китайських міст, зокрема Чунціна. Напевно у Білому домі побоювались зміни ситуації в Тихому океані.

Ситуація змінилась влітку 1940 року, коли армія Гітлера окупувала Париж та призначали французький уряд-колаборантів, який власне надав дозвіл на введення японської військової місії до Індокитаю для фактичного встановлення контролю над місцевими нафтовими промислами. 

У той самий період проявилась агресивна риторика Токіо, яке поставило ультиматум Великій Британії та вимагало вивести військовий контингент із Шанхаю. Такі зміни у геополітиці спонукали Рузвельта підписати закон про національну оборону від 2 липня 1940 року, який передбачав зокрема контроль над експортом нафти й нафтопродуктів.

Водночас дискусії навколо масштабу санкцій точились протягом липня та серпня. За повне ембарго на постачання американської нафти до Японії виступали міністр фінансів США Генрі Моргентау та міністр оборони Генрі  Стімсон. Однак, Державний департамент виступав за політику "м’якої сили та відкритих дверей", як результат цього – запровадження доволі ліберальних обмежень, які торкнулись авіаційного бензину з октановим числом 87 та вище. Насправді такі обмеження абсолютно не вплинули на боєздатність військово-повітряних сил Японії, адже їхні інженери вирішили закуповувати бензин із меншим октановим числом та покращувати його якість через додавання тетраетилсвинцю. Саме тому статистика американського експорту тих часів демонструє збільшення обсягів відвантаження нафтопродуктів, попри першу хвилю так званих санкцій.

Пізніше, у серпні 1940 року, Вашингтон все ж таки вводить повне ембарго, але воно поширюється на продукцію зі сталі та заліза. Стосовно чорного золота США вирішили ввести експортні ліцензії, тобто доволі гнучкий інструмент щодо обмеження постачання нафти.

У той самий час Японія активно готувалася до війни із США та закуповувала резервуари для зберігання нафти. На додаток, навчання японського флоту проводились неподалік від військово-морських баз для економії чорного золота та збереження у конфіденційності стратегічного задуму майбутньої воєнної операції, який був розпланований за концепцією "одного удару" та передбачав виведення тихоокеанського флоту США із рівноваги. Автором цієї операції був адмірал Ямамото, який особливу увагу приділяв не лише мистецтву війни, а й опікувався питаннями енергетики. 

Наприклад, японський військовий лідер спонсорував різні експерименти з отримання нафти із води та водоростей. Такі активні пошуки недивні, тому що, за тогочасними розрахунками начальника генерального штабу Нагано, японський флот стане небоєздатним через пів року після останнього надходження американської нафти.

Загалом, відтягування рішення щодо введення повного ембарго на постачання нафти й нафтопродуктів надало японцям запас часу і ресурсу для підготовки наступальних дій.

Таким чином, 1 грудня 1940 року спеціальне з’єднання військово-морських сил Японії перетнуло демаркаційну лінію та взяло курс на Гавайські острови у Тихому океані. Напад на американську військово-морську базу у Перл-Гарборі був лише одним з елементів масштабної наступальної кампанії японської армії, яка передбачала висадку десанту в Таїланді, а також бомбардування Гонконгу, Сінгапуру, Таїланду.

Кінцевою метою цієї неспровокованої агресії Японії було заволодіння нафтопромислами Вест-Індії та встановлення панівного контролю в Тихому океані. Втіленню такого задуму заважала американська військово-морська база, яка була атакована японцями у дві хвилі.

Втім, задум адмірала Ямамото мав стратегічний недолік – не були враховані нафтові резервуари армії США на острові Перл-Гарбор. Саме ця помилка у плануванні операції дозволила зберегти майже 5 млн т нафти, без яких американський флот у Тихому океані дійсно був би паралізований.

Аналіз описаних вище подій наводить на два висновки. 

Найперше – політика "м’яких санкцій" неефективна у протидії агресії. 

По-друге – сили підтримки й тилове забезпечення є визначальним у воєнному протистоянні.

Віримо у Збройні Сили України! Дбаймо про енергетичний фронт!