Багі-центр "Мрія" — місце воєнного злочину. Історія вбитого росіянами підприємця із Київщини

Анатолій Древаль був каскадером, чемпіоном з автомобільного багатоборства, автомеханіком. А справою життя для нього став власний багі-центр "Мрія" у селі Мила на Київщині. Там відвідувачі могли кататися на багі й квадроциклах, відпочивати у спеціально облаштованій локації для барбекю. Анатолію був 71 рік, він мріяв передати свою справу доньці. Але не встиг. У березні 2022 року на порозі його будинку на Житомирській трасі з'явилися російські солдати. Чоловік вийшов до окупантів із викруткою. Його вбили пострілом у скроню.

 "Шлях був важким"

Анатолій Древаль народився в Молдові в українській сім'ї. Молодим переїхав до Києва, де підробляв учителем фізкультури, відкривав гуртки з автосправи при школах, таксував. А коли освоївся в місті — почав власну справу.

У 38 років Анатолій відкрив автомайстерню. Він був серед першокласних автомеханіків й нерідко жартував, що кермувати навчився швидше, ніж ходити. 

До народження доньки Наталії у 1983 році Анатолій також був каскадером у кіно. "На пологи мами він приїхав з останньої зйомки, бо мама казала, що доньці потрібен живий батько", — пригадує донька.

Автомобілі були його пристрастю: він брав участь у ралі, багато їздив Європою, був чемпіоном з автомобільного багатоборства. Тож не дивно, що й власну справу Анатолій пов’язав з авто: започаткував розважальний бізнес — заїзди на багі для охочих. Шлях Анатолія в цій справі був важким, розповідає Наталія. 

Першою локацією, де чоловік провів розважальні заїзди, була Дніпровська набережна у Києві. Однак ту ділянку почали забудовувати.

"До нас у Києві приходили якісь чоловіки й просили хабарі. Вони ламали щось на татових "точках", і сам тато приходив побитий. Він не дуже нам розповідав про це… Але я чула телефонні розмови й можу зробити висновки, що палиці в колеса йому вставляли. Не знаю, з яких міркувань… Навіть труїли тварин, яких він підгодовував. Кілька разів я бачила червоні очі батька, хоч він майже ніколи не плакав", — розповідає донька.

15 років тому бізнес Анатолія переїхав на Житомирську трасу в село Мила. Там чоловік орендував землю. Сам він теж переїхав із Києва в Милу — близько трьох років жив у будинку на території багі-центру.

"Хочеш зробити добре — зроби це сам"

Усю свою справу Анатолій Древаль роками будував самотужки. Донька пригадує, як тато планував за вечерею, обговорював оренду, пошуки багі чи запчастин. 

"Пам'ятаю, як усе народжувалося: він брав аркуш і малював багі, форму траси, яку потім сам рив і будував за кресленнями", — каже Наталія.

Час від часу в Анатолія з'являлися працівники чи помічники. Втім надовго вони не затримувалися через сильний і водночас складний характер батька, пояснює Наталя: "Його девіз: хочеш зробити добре — зроби це сам. Тато був вимогливим: або все, або нічого, або добре, або ніяк".

Клієнтів Анатолій залучав через рекламу, і їх завжди вистачало. 

За словами друга Юрія Чуба, Анатолій ніколи не стояв на місці у бізнесі. Намагався модернізувати техніку, прилаштовувався до запитів клієнтів. 

"Він завжди придумував щось нове: нові траси, послуги, розваги. Аби люди максимально комфортно могли відпочити й отримати насолоду від багі-центру. З останнього, що він дуже довго робив і майже закінчив, — дитячий майданчик у багі-центрі. Він туди всю свою душу вкладав. Хотів, щоби коли клієнти приїздили з дітьми, то малечі теж було чим і де займатися. Там і будиночок на дереві, і гойдалки, і тарзанки, багато іграшок", — ділиться Юрій.

Ще один товариш Володимир Савченко також пригадує непосидючість Анатолія:

"Він, може, був і не найкращим бізнесменом, але був потужним, як інженер і автогонщик. Ніколи не сидів без діла: робив реконструкції, будував транспортні засоби, давав багі напрокат, придумав змагання для дітей і дорослих".

На території "Мрії" були не тільки розваги, а й автомайстерня. І вона ніколи не стояла пусткою.

"Власноруч виготовляв із радянських "Запорожців" маленькі сафарі-джипи: тато спилював їм дах, а кузов ставив на потужніші шасі й колеса, ще десь знаходив двигун тощо. Це було просто неймовірно!" — каже Наталія.

До Анатолія приходили також на курси кермування, зокрема, й контраварійного, на курси автомеханіків. Також його запрошували, як тренера, на курси автомобілістів. 

Юрій Безпалов, який познайомився з Анатолієм кілька років тому, пригадує його як відкриту і дуже дисципліновану людину. Юрій хотів навчитися їздити на квадроциклі, Анатолій його тренував. Чоловіки вирішили організувати курси водіння на квадроциклах.

"Ми планували запуск курсів цього року. Розробили програму навчання водінню квадроцикла на механічній та автоматичній коробці. Це мав бути об'ємний курс – 36 годин практичних занять", — каже Юрій.

"Хтось повинен залишитися"

Після повномасштабного вторгнення Анатолій відмовився виїжджати — допомагав евакуювати місцевих, підвозив "коктейлі Молотова" на блокпости. 

Ще з 2014 року Анатолій допомагав ремонтувати військову техніку, не полишив це й у велику війну.

"Біля нього три дні жив прапорщик ЗСУ, бо його БТР зламався. Батько його зігрів, нагодував, полагодив БТР. Тато казав: "Куди я з цього місця поїду? Я тут потрібен. Я сказав на блокпості, що я тут і якщо потрібно щось — пальне, запчастини, поїсти, помитися, переночувати, — приїжджайте. А хто це робитиме, якщо я звідси поїду?" — розповідає Наталія.

Друг Юрій Безпалов також просив Анатолія виїхати з села 28 лютого. Та він не погодився. "Вже тоді він розумів, що Київщина буде окупована. Але він був абсолютно спокійним. Те, як він зустрів росіян, — про сміливість", — каже Юрій.

Востаннє Наталія розмовляла з батьком третього березня, коли з донькою евакуйовувалася до Львова. Він телефонував 11 разів поспіль, що було вкрай дивно для нього, тож донька почала хвилюватися.

"Коли я зателефонувала, він був стурбований, швидко розмовляв, важко дихав. Запитав, як я. Розповіла, що їдемо до Львова. Він дуже зрадів, і мені здалося, що розплакався від щастя. Одразу став спокійним і сказав, що любить мене. Я запевнила, що їду ненадовго і ми скоро зустрінемося. Він замовк, а потім сказав: "Звісно, зустрінемося, доню, я тебе дуже люблю". І ми попрощалися", — пригадала Наталія.

Того дня Анатолій також телефонував онукам й іншим дітям. Усім казав одне й те саме: що любить і щоб трималися. Потім зв'язок із ним зник, повідомлення в месенджерах доходили, але ніхто не відповідав.

У перших числах березня Анатолія розстріляли. Наразі триває розслідування. Зі слів очевидців, відомо, що чоловік загинув біля власного будинку на території багі-центру. Він вийшов на звуки пострілів російських військових із викруткою в руках. Солдати стріляли в собак, убили двох тварин.

"Очевидець сказав: можливо, тата б не застрелили, якби він не почав крити росіян матом… Але я не можу уявити собі іншої поведінки батька в цій ситуації", — каже Наталія. 

Анатолій загинув від пострілу в скроню

Згодом у будинок Древаля влучив снаряд, майже все згоріло. Обгоріло й тіло Анатолія, яке знайшли сьомого квітня — у день його народження.

Поховали Анатолія на Байковому кладовищі у Києві.

Багі-центр став місцем воєнного злочину

Свій бізнес Анатолій мріяв передати доньці, але не встиг ввести її в курс справ. Зараз від багі-центру "Мрія" майже нічого не залишилося. Територія всіяна дірками від снарядів. Те, що вціліло, — простріляне кулями.

За місцем наглядають друзі Анатолія. Кажуть, звідти багато вкрадено. Втім деякі цінні речі та автомобілі збереглися. Наприклад, частину вцілілих дитячих квадроциклів багі-центру Володимир Савченко передав у дитячу спортивну школу. 

"Багі-центр зараз виглядає як поле бою. Ми з татовими товаришами встановили там пам'ятну табличку. Надрукували на пластику його фото і коротку інформацію про те, хто він, що робив і як загинув. Це місце воєнного злочину. І ця табличка про це свідчить", — каже Наталія.

Текст підготований платформою пам'яті "Меморіал", яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Авторка: Яна Ільків