Фільми, цінності та мрії, заради яких варто жити. Інтерв'ю з Ахтемом Сеітаблаєвим

Проєкт "Про що говорять Диригенти змін" є своєрідним сиквелом традиційного осіннього форуму "Диригенти змін". Це серія відеоінтерв’ю з власниками та керівниками бізнесу, лідерами суспільної думки та драйверами трансформацій. Керівний партнер Deloitte в Україні Сергій Кулик запитує їх про секрети менеджменту, самовдосконалення, джерела натхнення та мотивації. 

LIGA.net – партнер проєкту. Ми публікуємо адаптовану текстову версію інтерв’ю.  

Другий гість – Ахтем Сеітаблаєв, український актор та режисер. 

Чому "Кіборги" – не екшн 

Ми одразу розуміли: не хочемо знімати про війну з погляду фільму-екшену. Так, військова звитяга там мала бути, тим паче я особисто декого знав [з кіборгів]. Цей матеріал якраз про світоглядний вибір.  

Коли [кіно] вже вийшло на глядача, було досить хвилююче очікування, тому що тизер був узагальнений. Трейлер ми зробили більше про колективний портрет людей, з певними нюансами, з певними поглядами на життя і події. І саме цього я побоювався: якщо йдеш на фільм про війну, то й очікування глядачів, переважної більшості, все-таки – фільм-екшн.  

Чи є мета, після реалізації якої скажеш: "Це 99% того, що я хотів зробити"

Десять років я мріяв зняти "Хайтарму". Були такі відчуття: "Зніму – і все". Але коли ми зняли фільм, були з ним в 50 країнах, ти хочеш йти далі. Я так само мрію отримати Оскар і Золоту пальмову гілку. Бо визнання на таких міжнародних форумах – свідчення того, що професіонали з усього світу віддали тобі належне.  

Як в тому фільмі "Додому" Нарімана Алієва... (фільм зірвав овації у конкурсній програмі "Особливий погляд" Канського кінофестивалю у 2019 році. Сеітаблаєв зіграв в ньому головну роль. - Ред.). Не можна сказати, що я замислювався про Канни – ні, я думав: "Це ж моя історія, моїх взаємин з моїм батьком. А це точно буде цікаво комусь?".  

І ти дивуєшся, що півтора року тому сидів десь в калошах, було холодно, читав цю роль – і оці дуже особисті, дуже приватні рефлексії та спогади виявляються цікавими багатьом людям. І це – дивна складова нашої професії: ти ніколи в житті не можеш сказати: "Фух, я в принципі все сказав". Немає так званої стелі, ти завжди зможеш отримати приклад того, що хтось зробив десь щось краще. 

"Додому" – дуже особисте кіно

Я точно знав, що я хочу грати в цьому фільмі. По-перше, я знаю Нарімана доволі давно, і Марічку Нікітюк, співавторку сценарію. Коли читав сценарій, було відчуття, що вони дізналися про моє життя. Тому що це мої стосунки з моїм батьком.

Мій батько 40 років був учасником національного руху за повернення кримчан на батьківщину, він сидів пів року в одиночній камері, не закурив, не зробив жодного тату, навіть матом не став говорити. Він навпаки продовжив займатися спортом, вийшов – і через два місяці став майстром спорту з боксу. Він сублімував інакше.

Улюблені актори

Якщо казати про українських акторів, з покоління "могікан", це – Богдан Сильвестрович Ступка й Ада Миколаївна Роговцева. Зараз вже й Ірма Вітовська. Звичайно, це й Аль Пачіно, і Роберт де Ніро… Список чималий, бо наша професія не має меж.  

Ще скажу про Інокентія Смоктуновського – це приклад артиста, який був би неможливий без Всевишнього. Все, чого він торкався – і поезії, і акторського мистецтва, – стоїть окремо.  

Улюблене кіно

У певний час перелік може змінюватися. От скажеш: "Топ-5 моїх улюблений фільмів", і чотири з них щоразу можуть бути іншими.  

Але одна стрічка буде завжди – "Чоловік та жінка" Клода Лелюша. 

Чого не вистачає українцям

Зараз, на мій особистий погляд, це довіра. У самому широкому та самому конкретному сенсі. Я багато ставлю це питання на зустрічах, зокрема зі студентами – в більшості стрічок, які я знімаю, цільовою аудиторією є якраз вони. Як вони розуміють таку цінність, як "довіра"? Вони кажуть: "Треба довіряти, але перевіряти".  

У нас немає довіри між державою і суспільством.  

Мені здається, якраз бізнес-середовище могло б стати таким потужним двигуном, від якого пішло б відлуння довіри, як від каменя на воді. Можливо, це – утопія, але ж я режисер, маю бути романтиком.

Діти – головний мотиватор

Я надзвичайно вдячний долі, Всевишньому і друзям за те, що у свої 49 років маю можливість знімати те, що хочу, і там, де хочу. Я і зараз майстер чотирьох курсів – двох режисерських і двох акторських. Буду брати чотири фільми – два продюсую, до двох готуюся. Ставлю дві вистави та граю в чотирьох. Це окрім того, що я – директор Кримського дому і маю так само дбати про "туалетний папір".  

Я відчуваю, що живу, хоча знаю: від того точно страждають насамперед мої діти, через те, що дуже мало проводжу з ними часу. І я їм вдячний за те, що вони набагато мудріші та добріші за мене.  

Вони, не отримуючи від мене тієї уваги, яку мали б, люблять мене і підтримують. Тому вони – мій головний мотиватор.  

Я розумію, якщо сьогодні посплю більше, ніж потрібно, то не встигну зробити щось таке, щоб моя дитина раділа цьому та пишалася тим, що я її батько. 

Час з дітьми – найцінніший

Коли вони були трохи менші, дуже сильно любив ходити з ними на мультфільми. Правда, здебільшого це закінчувалося: "Баба (тато), ти можеш не так сильно хропіти в кінотеатрі?" (Сміються.)  

Тобто разом [можна] проводити час будь-як... Я можу просто вмоститися на дивані або на пісочку і спостерігати за ними. І чесно: якщо вони в полі твого зору, вони здорові і, дякувати Всевишньому, нічого поганого не відбувається, – цього достатньо.  

Мрія, заради якої виживеш 

Починаючи з родини, продовжуючи школою, потім вишем – це круто розмовляти мовою країни, в якій ти живеш. Це не архаїзм.  

Я, наприклад, бачу, як мій сусід, коли наша команда класно зіграла – дворова, не збірна, і раз – прапор України вішає. Сусіди запитують:  

- Що сталося, яке свято? 

- Пацанва моя виграла. 

- І що? 

- Ну от я на їх честь вішаю прапор. 

І сусіди один на одного дивляться і кажуть: "Він що, з глузду з’їхав?". А пацанва ця бачить, що дядько Михайло вішає прапор і каже: "Молодці!", і пацанва навмисне проходить повз будинок, бо там висить прапор, який дядько Михайло повісив на їхню честь. І відбуваються такі речі, коли через емоції, через підтримку, через певну символіку дитина відчуває свою причетність до того, що "це мій прапор", бо було так добре, коли я його бачив.  

Я колись прочитав [спогади], чесно, не пам’ятаю ім’я людини, яка вижила в Освенцимі. У нього запитали:

- А як ви вижили взагалі?

-Треба мати щось там, за концтабором.

- Дім?

- Ні. Щось, якусь мрію, заради якої ти виживеш.  

Опиняєшся в ситуації складній, думаєш: "А навіщо все це?". А потім згадуєш дядька Михайла, що він і на твою честь теж повісив прапор, тому що ти гол забив у ворота, що складалися з двох консервних банок.