Мир не так плох, как вам кажется. Но что его ждет дальше? Книга
Юхан Норберг - неординарна людина. Політолог, економіст, науковий співробітник Інституту Катона, автор світових бестселерів, режисер документального кіно, - короткий список досягнень шведського бізнес-спікера і футуролога. Норберг вивчає все, що пов'язано з прогресом, глобальними трендами і економічною глобалізацією. Він - автор понад 20 книг.
Остання, - "Прогрес. Десять причин з нетерпінням чекати на майбутнє", визнана книгою року за версією The Economist, Guardian і Observer. Аналізуючи дані ООН, Світового банку та ВООЗ, Норберг не тільки простежує, як далеко світ просунувся у вирішенні одвічних проблем людства: бідності, війн, нерівності, голоду, насильства, але і говорить про те, що необхідно зробити, щоб прогрес продовжувався.
LIGA.net публікує уривок з цієї нашумілої книги, яку видавництво "Фоліо" нещодавно випустило в Україні.
...
ЕПІЛОГ
"Немає нічого більш відповідального за старі добрі часи, аніж погана пам’ять". Франклін Пірс Адамс
Коли ви пишете книгу з позитивним повідомленням про світ, вам не треба переконувати тих, хто вже згоден. Рональд Бейлі є автором, який багато зробив, щоб протистояти існуючому сприйняттю приреченості та катастрофи. Коли він представив своєму редактору книгу з такою пропозицією, то отримав відповідь, яка проливає світло на те, що саме люди хочуть читати: "Рон, ми опублікуємо цю книгу, і обидва заробимо трохи грошей. Але я хочу сказати, що якби ви принесли мені книгу з прогнозом кінця світу, я б міг зробити вас багатою людиною".
Було б справедливо припустити, що люди взагалі не поділяють оптимістичного погляду на світ, такого, який я представив у цій книжці. 54 відсотки респондентів у Великій Британії, Австралії, Канаді та Сполучених Штатах оцінили ризик того, що наш спосіб життя закінчиться протягом наступних 100 років, як 50-відсоткову ймовірність або навіть більшу. Майже чверть опитуваних вважають, що є 50-відсоткова (чи навіть більша) ймовірність, що люд ство буде знищено. Років за два тому я замовив дослідження, в якому 1000 шведів мали відповісти на вісім питань із приводу глобального розвитку.
Нестача їхніх знань була приголомшливою. У середньому кожна вікова група і кожна група населення за розміром доходу не помилялися з усіх восьми питань. Вони думали, що ситуація в світі погана та стає все гіршою, а також послідовно недооцінювали досягнутий прогрес. 73 відсотків вважають, що голод збільшився, а 76 відсотків вважають, що зріс рівень крайньої бідності, - і це в той період, коли показники щодо голоду та бідності зменшуються швидше, ніж будь-коли в світовій історії. Ті, хто отримав вищу освіту, насправді мали менше знань про рівень про гресу, що був досягнутий, в боротьбі проти злиднів і голоду, що змушує задуматися, наскільки сучасними були їх підручники та наскільки актуальною була інформація в них.
YouGov/Human Zoo
Той факт, що більшість людей не помітило цього прогресу, підтвердили і пізніші дослідження. Фонд Gapminder провів декілька опитувань "невігластва", використовуючи питання з вибором правильної відповіді з декількох можливих. У Великій Британії лише 10 відсотків вважають, що рівень світової бідності зменшився в останні тридцять років. Більше половини вважали, що він лише збільшився. У Сполучених Штатах лише 5 відсотків відповіли правильно про те, що світова бідність зменшилася майже вдвічі за останні двадцять років. 66 відсотків вважають, що вона збільшилася майже в два рази. Із погляду на те, що можна було також обрати варіант відповіді, що рівень бідності не змінився, суто випадкова здогадка привела б до третини правильних відповідей. Із цього можна зробити висновок, що результати обізнаності британців були значно гіршими, ніж у шимпанзе.
Дослідження Gapminder наводить на думку, що неможливо називати невіглаством ситуацію, коли випадковий вибір дає кращий результат; вірогідно, ми робимо неточні припущення, засновані на недостовірній або застарілій інформації. Ці припущення часто формуються засобами масової інформації, що посилюють особливий світогляд, тенденцію зосереджуватися на чомусь драматичному та дивному, що майже завжди являє собою погані новини, такі як війна, вбивства та стихійні лиха. Здається, що чим більше люди дивляться телевізійні новини, тим значніше вони перебільшують масштаби злочинності.
Дослідження, проведене в Балтиморі, де рівень злочинності швидко впав, показали, що 73 відсотків із тих, хто дивився новини щодня, з обережності намагалися не перебувати на вулицях міста у пізній час у порівнянні з 54 відсотками тих, хто дивився новини не більше ніж два рази на тиждень. Майже всі вважали, що рівень злочинності був дуже високим, але, що цікаво, вони також завжди вважали, що злочини частіше відбувалися десь в інших місцях, аніж там, де жили вони. 84 відсотки боялися, що злочинці можуть зашкодити їхній сім’ї, але цілих 92 відсотки відповіли, що відчувають себе в безпеці в своєму районі.
Таким чином, середовище, знання про яке вони мали "з першоджерела", здавалося безпечним, але місця, про які вони чули в новинах, здавалися дуже загрозливими. Багато журналістів та редакторів визнають цю тенденцію. Журналіст американського публічного радіо Ерік Вайнер говорить: "Правда полягає в тому, що нещасні люди, які живуть у глибоко нещасних місцях, існують для хороших історій". Коли швед ському тележурналісту Фредді Екману поставили питання про найважли віші новини за майже півстоліття, що він прорацював у журна - лістиці, наданий ним перелік новин включав убивство прем’єр-міні стра Улофа Пальме в 1986 році, потоплення круїзного порома "Естонія" в 1994-му, а також теракти в Нью-Йорку 11 вересня.
Відповідаючи на питання про будь-які позитивні історії, що відбулися за цей період, він зазначив, що "їх не пам’ятають, тому що вони ніколи не стають великими". Ульрік Хаґеруп із данського радіо визнає, що журналісти в основному повідомляють про "дірки в сирі" - проблеми і конфлікти, - але рідко про сам сир - суспільство та його прогрес.
Мікаел Остерлунд, ведучий програми новин "Ekot" на шведському радіо, пояснює, що найпоширенішою реакцією слухачів є питання на кшталт "Чому ви завжди описуєте світ так, якби це було місце, в якому просто неможливо жити?" Його відповідь полягає в тому, що журналістський обов’язок - говорити про речі, які відбуваються невірним чином, для того щоб люди могли вирішити, чи таким вони хочуть бачити світ. Крім того, журналістська робота передбачає опи сання будь-яких відхилень від загальних очікувань, - ми очікуємо, що літаки мають благополучно злітати та приземлятися, то му повідомляємо лише про аварії.
Із точки зору телерадіомовної компанії це має сенс. Якщо літак падає, ми хочемо про це почути. Але це також означає, що ми не повинні задовольнятися отриманням інформації лише з новин; нам також необхідні передумови та контекст, історія та статистика. Дійсно вражаючим є той факт, що 40 мільйонів літаків злітають у небо щороку, і майже кожен благополучно приземляється. З 1970 року кількість авіапасажирів збільшилася у десять разів і більше, і при цьому кількість авіакатастроф зі смертельними наслідками зменшилася вдвічі, але ви ніколи б цього не дізналися, якби стежили лише за новинами.
Макс Роузер, економіст Оксфордського університету, який збирає дані про світовий розвиток, говорить про це так: "Те, що відбувається в одну мить, в основному є поганими новинами. Це може бути цей землетрус або те жахливе вбив ство. Ви ніколи не побачите статтю BBC або CNN, яка починається словами: "Сьогодні на півдні Лондона немає голоду" або: "Дитяча смертність у Ботсвані знов знизилася на 0,005 від сотка".
Журналісти завжди перебувають у пошуку найдраматичніших та найшокуючих історій з географічної території, до якої вони прикріплені. Є багато свого роду переваг щодо отримання миттєвих новин, що принесли нам глобальні телевізійні мережі та Інтернет. Нарешті ми дізналися про умови, в яких люди живуть в інших частинах світу. Але це також дає можливість будь-кому та будь-де легше знайти щось дійсно шокуюче, про що можна повідомити. Завжди існує війна, завжди існує божевільний убивця дітей, що на свободі, і це - саме те, що буде очолювати новини - постійно.
Коли ми дивимося на те, що показують у новинах, у цілому, у нас з’являється враження, що все це - звичайні явища, які навіть поширюються.
І, звичайно ж, політичні партії, кампанії та групи тиску завжди використовують наш страх, щоб просувати свої власні ідеології. Спалах лихоманки Ебола в Західній Африці у 2014-2015 роках є прикладом співпраці між засобами масової інформації та іншими організаціями у залякуванні людей. У вересні 2014 року заголовки кричали: "США попереджає, що Еболою можуть заразитися 1,4 мільйона людей до 2015 року", "Центр контролю та профілактики захворювань прогнозує цілих 1,4 мільйона випадків Еболи". Ці дані походили з найгіршого сценарію, розрахованого Центром контролю та профілактики захворювань, який гіпотетично припускав, що про більшість випадків не повідомлятиметься чи буде невідомо, і що не буде застосовано жодних заходів із припинення епідемії.
Цей сценарій навіть було представлено у частині дослідження під назвою "дуже малоймовірно". Але це була найбільша цифра, отже, саме її підхопили новини і саме вона застрягла в нашій свідомості. Насправді в кожному дослідженні припускалося, що жителі Західної Африки продовжать поводитися ризиковано, так, ніби нічого не сталося. Інші прогнози, здавалося, просто спрямували на те, щоб підтримувати тему Еболи в новинах. Коли спалах лихоманки вирівнявся на числі 1000 нових випадків на тиждень у жовтні 2014-го, Всесвітня організація охорони здоров’я попередила, що вже в грудні можливі від 5000 до 10 000 нових випадків на тиждень. Це перетворилося на такі заголовки, як "Всесвітня організація охорони здоров’я очікує 10 000 нових випадків Еболи на тиждень".
Загалом, по всьому світу кількість випадків Еболи в результаті спалаху лихоманки склала близько 30 000. У певному сенсі всі вони виконували свою роботу. Офіційні установи намагалися мобілізувати світову спільноту за допомогою страшних прогнозів, а ЗМІ вважали, що повинні попередити нас про найгірше, що може трапитися. Але десь по дорозі всі вони забули нагадати нам, що все це було "вкрай малоймовірним", і в загальному результаті ми отримали абсолютно спотворену картину ризиків. Звичайно ж, можливо, що саме така сенсаційна спекуляція сприяла заходам, які в результаті перемогли Еболу, але, як зазначає The Economist, якщо постійно кричати про вовка, "наступного разу вже буде складніше привернути увагу всього світу".
Читаючи це, ви, можливо, вже не пам’ятаєте про Еболу і той факт, що вона так і не перетворилася на глобальний кошмар, якого ми очікували. Можливо, ви вже перевели свою увагу на наступний гіршій сценарій. Цікавим експериментом у випадку, якщо ви хочете отримати більш реалістичний погляд на світ, є спостереження лише за місцевими засобами масової інформації. Вони охоплюють тільки дуже невелику географічну зону, і тому їм набагато важче знайти жахливі історії, а це значить, що вони надають більш точний опис того, яким є повсякденне життя більшості людей.
Одного разу влітку я прочитав газету Strömstads Tidning, яка охоплює місто зі 6000 жителів та його околиці на західному узбережжі Швеції. Історії в цій газеті були зовсім інші, набагато менш драматичні, аніж ті, що я бачив у національних газетах, на BBC або у Twitter’і. Моєю улюбленою була історія з обкладинки з назвою "Все було просто чудово". Йшлося про водія, який не дотримав лівої сторони, коли інший транспортний засіб обганяв його автомобіль, і тому хтось подумав, що, можливо, водій пив або вживав наркотики, та викликав по ліцію.
Поліція зупинила водія на дорозі на північ від міста Стремстад: "Виявилося, що водій, про якого повідомили, був тверезий та уважний. Черговий поліцейський говорить, що все було просто чудово". Все насправді було дуже добре, і це звичайний повсякденний стан справ, але я впевнений, що ви ніколи не читали про це. Журналіст Андерс Боллінг одного разу запитав колегу, чому той ніколи не звертався до кримінологів, щоб отримати ширший погляд на тенденції злочинності. "Це так нудно, - відповів його колега, - тому що вони лише відповідають, що рівень злочинності впав".
Боллінґ прийшов до висновку, що це не є кон структивним, якщо люди сприймають новини, як точне відображення світу, тому що вони, як правило, дають нам крихітну вибірку з найгірших речей, що трапилися в останні кілька годин. Це не означає, що ці окремі історії є брехнею, - вказує він, - але загальний ефект від них працює ніби спотворений фільтр, що змушує світ виглядати гіршим та небезпечнішим, ніж він є. Було б легко звинуватити в усьому ЗМІ, але це наша власна провина. Якщо б ми не хотіли читати, слухати та дивитися погані новини, журналісти б про них не повідомляли.
Насправді, коли медіа неохоплюють таких новин, ми часто вигадуємо найгірший сценарій самостійно. Коли репортери не мають доступу до якоїсь захоплюючої події, ми часто заповнюємо прогалини в інформації чутками та страшилками. Коли щось погане трапляється в будь-якому місці, два мільярди смартфонів подбають про те, щоб ми про це дізналися, навіть якщо на місці подій немає журналістів. Психологи Деніел Канеман та Амос Тверскі показали, що люди базують свої оцінки не на тому, як часто з’являються якісь дані, але на тому, наскільки легко відтворити в пам’яті певні приклади.
Ця "евристика доступності" означає, що чим більше інцидент запам’ятовується, тим більш імовірним ми його вважаємо. Таким чином, ми думаємо, що жахливі та шокуючі речі, які залишаються в наших думках, трапляються частіше, ніж це є насправді. Ми, ймовірно, створені для занепокоєння. Нас цікавлять винятки. Ми помічаємо щось нове, дивне й несподіване. Це природно. Нам не обов’язково пояснювати та розуміти нормальні, повсякденні речі, але ми повинні розуміти винятки. Ми зазвичай не розповідаємо нашим сім’ям про те, як ми повернулися додому з роботи, якщо щось справді дивного не сталося з нами по дорозі.
Ми влаштовані таким чином за рахунок еволюції. Страх та занепокоєння є інструментами виживання. Лише ті мисливці й збирачі пережили раптові бурі та напади хижаків, які постійно сканували горизонт на предмет нових загроз, але ж зовсім не ті, хто був розслаблений та задоволений. У більш небезпечну епоху вартість перебільшеної реакції була набагато меншою, ніж вартість недостатньої реакції. Ті, хто більше турбувалися та були незадоволеними, вижили та передали нам свої гени. Нас дуже цікавить усе небезпечне, тому що ті, кого це не цікавило, вже б помер.
Якщо будівля у вогні, ми повинні негайно знати про це. І навіть якщо вогонь - лише по телевізору, це викликає певний інтерес. Нижчі шари абстракції та десенсибілізації в нашому мозку з кам’яного віку виробляють деякі гормони стресу та адреналіну, навіть коли ми спокійно сидимо на дивані та спостерігаємо за небезпекою по телевізору. Стівен Пінкер згадує про три психологічні схильності, які змушують нас думати, що світ гірший, ніж є насправді. Однією з них є добре задокументований факт, що "погане - сильніше, ніж добре", - ми з більшою вірогідністю будемо пам’ятати, як утратили гроші, як нас кинули друзі або як нас критикували, аніж будемо пам’ятати випадки, коли виграли гроші, завели дружбу або отримали похвалу.
Автори дослідження на цю тему вказують, що "негативна інформація більше обробляється та більше впливає на остаточне враження, ніж позитивна інформація". Інша емоційна схильність - це психологія моралізації. Скарги на проблеми є способом передачі сигналу іншим, що ви про них дбаєте, тому критиків розглядають, як людей, що більше морально занурені в ситуацію. Філософ XVII століття Томас Гоббс також зазначив, що критика теперішнього є способом конкурувати з нашими суперниками та сучасниками, тоді як ми можемо з легкістю хвалити минулі покоління, тому що вони не є нашими конкурентами. Третя схильність - це наша ностальгія за золотим віком, коли життя було нібито простішим і кращим.
Історик культури Артур Фріман зазначив: "Практично кожна культура минулого або сьогодення впевнена, що чоловіки та жінки не сягають стандартів своїх батьків та прабатьків". У VІІ столітті до н. е. поет Гесіод думав, що колись існував Золотий вік, коли люди жили в гармонії з богами і не повинні були працювати, тому що природа забезпечувала їх їжею. Потім настав Срібний вік боротьби та занепокоєння, і Бронзовий вік ще більшої боротьби та ще більшого занепокоєння. Сам Гесіод жив в Залізному віці, де панували конфлікти та аморальність, де люди повинні були тяжко працювати, щоб вижити.
Більшість куль тур, релігій та ідеологій мали подібну міфологію, пов’язану з утраченим доісторичним раєм, з яким порівнювалося занепадницьке теперішнє. Багато хто відчув зв’язок між цією ідеалізацією минулого та ідеалізацією нашого втраченого дитинства з ностальгічним бажанням повернутися в умови безпеки та захвату. Коли ми стаємо старшими, ми беремо на себе більше відповідальності, ми іноді розчаровуємося, нам стає нудно, і це зумовлює певний спад фізичної працездатності.
Легко переплутати зміни в собі та зміну часів. На диво часто, коли я питаю людей про їхню ідеальну епоху, момент у світовій історії, що, на їхню думку, був найбільш гармонійним та щасливим, вони відповідають, що це епоха, в якій вони виросли. Такою є і ностальгія за 1950-ми роками серед покоління бебі-бумерів. Як говорить дідусь Ейб Сімпсон в одному з епізодів серіалу "Симпсони": "Раніше я "це" мав, але потім змінили те, чим "це" було. Тепер те, що я маю, не є "цим", а те, що є "цим", здається мені дивним та страшним". У культурі Просвітництва вважалося, що прогрес можливий і що світ може постійно покращуватися, якщо звільнити людський розум, але навіть тоді деякі мислителі, такі як Руссо та філософиромантики, вважали, що світ, який вони створили, був нескінченно гіршим, ніж той, що був до нього.
Це було й залишається сильною підводною течією в західному світі, незважаючи на весь прогрес, що був досягнутий. Ця ідея є сьогодні в запасі кожного популіста й демагога. Ми постійно несвідомо відтворюємо в пам’яті наше минуле та змінюємо наші спогади. Мандрівники Лассе Берг та Стіг Карлссон зрозуміли, що всі їхні передбачення щодо приреченості Азії виявилися помилковими, і що життя людей ставало кращим у масовому масштабі. Але вражаючим є те, що люди, яких вони відвідували, самі так вважали не завжди. У 1990-ті роки індійська жінка Сатто скаржилася, що жити стало важче, і їй доводиться багато працювати для своїх дітей.
Дитинство було набагато легшим, казала вона; протягом усього дня вона лише гралася. "Я думав, про що говорять ці інтерв’ю і про що вони не говорять, - пише Лассе Берг. - Якби я там не бував до цього, я б зробив очевидний висновок, який зробив би будь-який іноземний журналіст, після того, як почув, що все ставало гірше". Але Берг і Карлссон насправді були там двома десятиліттями раніше та могли порівняти те, що чули тепер, зі своїми записами про те, що саме сільські жителі говорили тоді про гноблення, неграмотність і про те, як важко було сім’ї отримати достатньо їжі.
Сатто не гралася щодня, як вона тепер згадує, - вона щодня важко працювала в полі. Коли Берг знов повернувся в 2010 році, Сатто була більш задоволена рівнем життя, якого досягла її сім’я, але, що вражаю че, вона стверджувала, що не пам’ятає своїх скарг під час візиту 1990 року. Тепер вона згадувала, що життя в 1990-ті роки теж було добрим. Очевидно, ніколи не буває занадто пізно мати щасливе дитинство.
* * *
Той факт, що ситуація покращується, - а в переважній більшості випадків це так, - не гарантує прогресу в майбутньому. Після декількох років легких грошей і боргового фінансування компаній та урядів можлива масштабна фінансова криза, коли настає час сплачувати по всіх рахунках. Глобальне потепління може поставити під загрозу екосистеми та вплинути на життя мільйонів людей. Можлива повномасштабна війна між великими державами. Терористи можуть завдати ве личезної шкоди, якщо отримають доступ до наших найпотужніших технологій, але також вони можуть скоординувати велику кількість дрібних нападів на цивільних осіб.
Більше того, люди, які відомі страхом, можуть обмежити свободу та відкритість, від яких залежить прогрес. Коли Метта Рідлі, автора книги "Раціональний оптиміст", запитують, що його турбує, він зазвичай відповідає: "забобони та бюрократія", тому що забобони можуть зашкодити накопиченню знань, а бюрократія може перешкодити нам застосовувати ці знання в області нових технологій і бізнесу. Багато з досягнень, описаних тут, можуть, як і раніше, бути обмежені цими силами. Радикальні ісламісти перешкоджають отримувати освіту дівчатам та намагаються відновити рабство там, де отримують владу. Помилкова чутка про те, що вакцина проти поліомієліту є підступом Заходу, щоб зробити мусульман безплідними, призвело до повернення поліомієліту, який був майже викорінений в ряді країн.
Подібно до цього, безглузда ідея, що вакцина проти кору може викликати аутизм, призвела до руху проти вакцинації в Сполучених Штатах та кількох спалахів жахливої хвороби. Рушії людського прогресу вкоренилися міцно - це зростання науки і знань, розширення співпраці й торгівлі, а також право на свободу дій у цих питаннях. Але історично все це блокувалося та знищувалося силами, які не приймають змін, тому що вони їх бояться або тому, що це загрожує їхньому становищу.
Тисячу років тому мало хто б міг подумати, що Європа стане місцем, де розпочнеться наукова і промислова революція. Коли халіф Багдада в 797 році подарував Карлу Великому складний годинник, той не зрозумів, що це таке. Тоді араби були далеко попереду Європи в галузі науки і техніки і підтримували живою грецьку філософію, коли її майже забули на Заході. Тоді ж династія Сун правила економічно та культурно Китаєм, який процвітав.
Верховенство закону та більш високий сту пінь економічної свободи створили клімат інновацій. Китайці використовували набірні шрифти, порох і компас - три винаходи, які у 1620 році Френсіс Бекон вважав найбільш важливими для світу. Але династія Мін, яка прийшла до влади в ХІV столітті, вороже ставилася до технологій та іноземців. Вона оголосила мореплавство смертним злочином та спалила великі кораблі, які могли б відкрити світ. Аналогічним чином ісламський світ відвернувся від усіх після монгольської навали ХІІІ століття, згаявши багато ідей науки та модернізації.
В Османській імперії нові технології були обмежені, друк затримали на 300 років, а сучасна стамбульська обсерваторія Такі ад-Діна, побудована в 1577-му, проіснувала три роки, перш ніж була зруйнована за шпигунство на Бога. Це не означає, що європейські держави були чимось кращими. Еліта також виступала проти нових ідей та інновацій, але континент був занадто роздробленим - географічно, політично та лінгвістично, - для того, щоб будь-яка організація або будь-який імператор могли все це контролювати. У своїй книзі "Європейське диво" історик економіки Ерік Джонс пояснює, що в ХІV столітті в Європі було близько 1000 різних політичних структур, і в якомусь сен сі цей плюралізм ще був присутній, коли було введено систему конкуруючих національних держав. Нові теорії, винаходи та бізнес-моделі завжди могли десь вижити та довести свою спроможність до того, як їх починали копіювати і вони остаточно перемагали. Прогресу завжди кидали рятувальний круг.
Таким чином, Європу багатою зробили не великі мислителі, винахідники чи підприємства, а той факт, що європейські еліти виявилися менш успішними в перешкоджанні прогресу. Ідеї, технології та капітал могли переміщатися між різними державами, які були змушені конкурувати та навчатися одне в одного, і таким чином підштовхувати одне одного до модернізації. Все це дещо схоже на нашу епоху глобалізації. Більше країн тепер мають доступ до всіх знань людства та відкриті до кращих інновацій з інших місць.
У такому світі прогрес уже не залежить від примх одного імператора. Якщо прогрес заблокувати в одному місці, багато інших будуть продовжувати подорож людства. Незважаючи на те, що багатство та людські життя можуть бути знищені, знання рідко зникає. Воно продовжує збільшуватися. Тому будь-яка реакція навряд чи цілком зіпсує прогрес людства. Але прогрес не є автоматичним.
Прогрес, який було описано в цій книжці, є результатом роботи працьовитих людей, учених, новаторів та підприємців із дивними новими ідеями, а також відважних людей, які боролися за свою свободу робити нові речі по-новому. Якщо прогрес має продовжуватися, нам із вами доведеться нести факел.
Что еще почитать о книгах на LIGA.net:
От Маска до Бренсона: жить вне границ, думать вне рамок. Книга
Переговоры с результатом. Методы специалиста ФБР Криса Восса
Войны бушуют вокруг и внутри: наш дипломат написал книгу. Отрывок
"Фактология". Отрывок из важнейшей книги по версии Билла Гейтса
Must read. Книги, которые вдохновляли украинский бизнес в 2018-м
Советы миллиардера: Билл Гейтс назвал 5 лучших книг 2018 года