Крах олигархов: как Ахметов, Коломойский и Ко уже проиграли и ничего не поняли

Далекого березневого ранку 2011 року, сонце не могло світити по-іншому. Рейтинг від Forbes дарував надію процвітання, майбутнього багатства та ствердження "Yes, we can!" для українських мільярдерів. Це був пік світового визнання української олігократії та великого бізнесу. Рекордні вісім представників України, максимальна оцінка бізнесу. І номінування самого багатого українця Ріната Ахметова в першій 50-ці світу. 39-е місце і $16 млрд в кишені - це серйозна заявка на успіх.

Криза 2008-2009 років здавалася прикрим непорозумінням. Пінчук, Коломойський, Боголюбов, Жеваго впевнено в першій половині списку. Етака якщо не вища ліга, то точно міцні світові середнячки. Одним словом - не підведуть. А молоді Косюк, Веревський, Бахматюк хоча були ближче до кінця списку, явно подавали великі надії.

Читайте також - Меморандум з МВФ: нас чекає новий раунд розкрутки ненависті до західних партнерів

Щоб зрозуміти, ким тоді були багаті українці, достатньо сказати, що Джордж Сорос на 10 позицій нижче Ахметова. Малиш Цукерберг зі своїм Facebook вважався хорошим хлопцем, якому ще треба підрости і набратися терпіння. А засновник Amazon Джефф Безос, який наразі найбагатша людина світу з $113 млрд, був сусідом по рейтингу.

За дев’ять років ситуація кардинально змінилась. Українців серед світових мільярдерів стало лише семеро, хоча загальна кількість світових багатіїв збільшилася майже вдвічі.

Сумарні статки українців зменшилися в рази. Найбагатшого українця Ахметова оцінили лише в $2,4 млрд і, якщо раніше він був 39-ий в списку, то зараз лише 875-ий. На всіх лише $10 млрд, що менше ніж у колишнього українця Яна Кума, який дитиною покинув Україну і зміг в США створити Whats App. І менше ніж у засновника Zoom Еріка Юаня, який сонячного березня 2011 року був найманий робітником в Сisco, але був вимушений звільнитися через несприйняття своєї ідеї про зручну систему відеоконференцій.

Вже не кажучи про порівняння з сусідами по списку, які виросли, а не зменшилися, в рази. Образно кажучи, раніше українські олігархи дивилися футбол в першому секторі. А декого навіть запрошували в світову ВІП-ложу, де всі рівні. А зараз єдині доступні квитки - це за воротами разом з підлітками, які ще вчора ходили в школу. І повернутися в перший сектор вже неможливо. Більш того, виліт всіх українців з першої тисячі - лише питання часу.

Чи було це наслідком деолігархізації або розкуркулення мільярдерів?

Ні, антимонопольний комітет нікого серйозно не штрафував і не розділяв бізнес. Рідкі наїзди влади більше схожі на запрошення до розмови, ніж на реальне бажання знищити чийсь бізнес. Більш того, в цьому десятилітті всі фігуранти списку Forbes значно збільшили перелік активів. Тому причину варто шукати не тут.

Чи настільки зменшилася економіка України?

Ні, в 2010 році ВВП був $136 млрд, а в 2019-му більше $150 млрд. Вже не кажучи, що кількість грошей у світі та їх доступність значно зросла. А про нові можливості навіть годі говорити. Як можна було не скористатися цим за дев'ять років - це тема окремого дослідження.

Читайте також - Суверенна економіка Слуг народу: гроші МВФ отримали, можна творити що попало?

Тому причина в іншому, але про неї пізніше. А зараз розглянемо ще одну річ.

В свій час, а серед декого і донині, була популярна наступна версія. Ну ок, вважається, що наш бізнес коштує мало. Але це тому, що там віртуальне багатство, а у нас реальні гроші. Умовно, Twitter з капіталізацією $27 млрд планово збиткова компанія. Туди регулярно треба докидати кошти. Amazon, який коштує більше $1,3 трлн, ніколи не виплачував дивіденди. Microsoft коштує в 35 раз більше, ніж прибуток компанії і в 11 разів більше річного доходу.

Якби нас так оцінювали, кажуть прихильники цієї теорії, то в кожному районному центрі був би свій Білл Гейтс. Умовно там купують актив з метою заробити на перепродажу в майбутньому, а не жити з доходів бізнесу. І всі їх гроші спекулятивні та віртуальні. А ми "крепкі хазяйственніки", оцінка Forbes не правильна, і для нас важливий cash-flow або реальний бабос тут і зараз.

Але як показала історія з генерування грошових потоків, вже виникли проблеми. ДТЕК двічі за останні п'ять років оголошував дефолт і не міг розрахуватися з кредиторами. Та сама доля у Пінчука, Інтерпайп якого був вимушений йти на реструктуризацію боргу, а у банку Кредит-Дніпро плачевна ситуації.

Тією ж дорогою пішов Бахматюк з його активами, які знаходяться в постійному дефолтному стані. Про кримінальні справи навіть не варто згадувати. Ситуація з бізнесом Жеваго краща, бо Ferrexpo стабільно показує достойні результати. Але сам власник у бігах та має претензії з боку держави на $100 млн. Kernel Веревського та MHP Косюка мають хорошу прибутковість. Але МHP в цьому році виплатила найменші дивіденди за п'ятирічну історію, а Kernel ніколи подібними виплатами не славився.

На Коломойському з Боголюбовим варто окремо зупинитися. Судовий розбір в Лондоні обмежив їх річні витрати на рівні $1,2 млн. Інші кошти їм на своє життя формально недоступні. Етакий парадокс долі, коли всі вважають тебе багатим, а по факту приходиться жити по схемі. Плюс реальна перспектива, що програш в Високому суді Лондоні залишить їх взагалі без активів і з боргом. Більш того нинішній політичний вплив і фінансова спроможність Коломойського базується на неготовності держави України взяти своє в Укрнафті, Укртатнафті та Центренерго. Одним словом кінцева точка зрозуміла.

Читайте нас в Telegram: проверенные факты, только важное

Це документально підтверджений крах як бізнес стратегії так і економічного світогляду української олігократії. В цьому плані зустріч президента Зеленського з найбільшими бізнесменами не могла не відбутися. Але вона мала називатися не підтримка держави в час COVID-19, а навпаки. Як держава може підтримати великий бізнес, бо по-іншому йому важко буде вижити. Що, в принципі, потім і відбулося.

Причин такої неуспішності багато, і при цьому я б виділив дві основні.

Перерозподіл наявних ресурсів, а не створення нових благ – серед списку Forbes важко знайти номінантів, які б створювали бізнес-моделі, де заробляє ще хтось крім них. А основу бізнесу складають монополії, що дісталися без значної конкуренції. Часткові винятки є, в тому числі аграрїі, які змогли побудувати з нуля декілька галузей. Але і вони в якийсь момент зосередилися на лобіюванні вузьких податкових преференцій, продовженні мораторію та бюджетних дотацій, замість створення повноцінного ліквідного ринку землі.

Неспроможність домовитися про спільні правила гри – для капіталізації компаній, появи довгих дешевих грошей варто значно знизити ризики України, як місця для інвестування. Простими словами - в будинку, де палять кнопки в ліфті, квартири дорого не коштують.

Лобістська гігієна або етика так і не з’явилася за весь цей час. Бо не можна розмінювати судову реформу на подачку з бюджету для свого бізнесу. Оскільки друге тимчасове, а перше базове. Те саме стосується кадрових питань щодо голови антимонопольного комітету або зовнішньополітичного вибору країни. І таких прикладів розміну базових речей для довгострокової успішності на миттєві преференції бізнесу - безліч.

Все це призвело до ситуації, де компанія з десятками тисяч працівників, мільярдними доходами, коштує дешевше, ніж бізнес 50-ти ІТ-шників, які сидять в сусідньому офісі.

Має статися зміна в цій парадигмі. А саме, відхід від прагнення тотально впливати на політику в бік цивілізованого відстоювання лише інтересів галузі. Бо без цього не відбудеться жодної серйозної капіталізації українського бізнесу і, як наслідок, України як держави.