Здається, що українські законотворці та представники уряду хочуть відвернути увагу вітчизняних вантажоперевізників під час створення чергової корупційної схеми, яка може боляче вдарити по гаманцю кожного пересічного українця. Такого висновку я дійшла під час ініційованого Укравтодором круглого столу "Платні дороги для іноземних перевізників", що відбувся 2 червня. Отже, хочу поділитися своїми враженнями та навести аргументи.

Розпочну з того, що так зване обговорення з бізнесом законодавчих ініціатив щодо встановлення плати за користування дорогами загального значення вантажним транспортом розпочалося вже після того, як два відповідних законопроєкти було зареєстровані в парламенті.

Нагадаю, йдеться про законопроєкти №3544 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впровадження плати за використання автомобільних доріг загального користування" та №3545 "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо впровадження плати за використання автомобільних доріг загального користування".

З текстами цих документів представники бізнесу мали змогу ознайомитися лише на офіційному сайті Верховної Ради України.

За логікою, якщо держава декларує прозорість, мало б бути зовсім інакше. Спочатку обговорення ініціатив з бізнесом, а потім – розробка законопроєктів з урахуванням думки перевізників. Тим більше, що ці ініціативи стосуються введення додаткового фіскального навантаження на бізнес.

Чому ж сталося так, як сталося – відповідь у супровідних документах до цих законопроєктів. Тут прямо говориться, що вони можуть викликати супротив з боку бізнесу, тому й потрібно організувати та провести круглі столи тощо. Тобто – для галочки.

Друга незрозуміла річ. На мою думку, "приспання бізнесу" відбувається шляхом відвертої підміни понять.

Судіть самі. Ініціатори круглого столу виносять на обговорення питання введення плати за дороги виключно іноземними перевізниками, хоча зареєстровані в парламенті законопроєкти стосуються всіх без винятку – про іноземців йдеться лише у перехідних положеннях. Але ж я за свою багаторічну діяльність неодноразово була свідком того, що після прийняття законів перехідні положення змінювалися або навіть повністю зникали.

Отже, якщо говорять про плату для іноземців, тоді слід відкликати ці законопроєкти, переписати їхню текстову частину та знову зареєструвати, але під іншим конкретним заголовком – "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо впровадження плати за використання автомобільних доріг загального користування іноземними перевізниками".

Проте депутати так не хочуть робити, адже, мабуть, самі не вірять, що зможуть брати плату з іноземців.

Я теж не дуже вірю в те, що Україна наважиться залізти до кишені європейських перевізників.

По-перше, законопроєкти суперечать як вітчизняному, так і європейському законодавству, яке чітко визначає неможливість дискримінації операторів ринку перевезень за ознакою місця походження, відправлення, ввезення, вивезення чи призначення тощо.

По-друге, якщо все ж таки влада наважиться порушити власне законодавство та відповідну Директиву ЄС, відповідь Україні буде миттєвою: Європа теж збільшить тарифи для українських перевізників, а також обмежить квоти на міжнародні перевезення.

Я не думаю, що наша влада ризикне здійснити такий крок. Просити у ЄС кредити та при цьому кусати руку, що годує? Не впевнена.

Тепер щодо економічної доцільності цих суперечливих документів.

Наразі її неможливо зрозуміти. Кожен законопроєкт має бути економічно обґрунтованим. У нашому випадку стосовно іноземців цього немає. Чому? Тому, що в чинному законодавстві не існує такої категорії, як іноземний перевізник. Дискримінація заборонена.

Виникає логічне запитання: кого саме влада вважатиме іноземними перевізниками – тих, у кого за кордоном зареєстрована материнська компанія, у кого є транзитні маршрути, чи тих, хто пересувається під іноземними номерами? Скільки іноземних перевізників користуються українськими автошляхами? Цього ніхто в Україні не знає напевне.

Саме тому в документах до цих законопроєктів відсутні прогнозні показники щодо того, скільки коштів має отримати держава від іноземних перевізників.

Все це дуже дивно – в законопроєктах є витрати на адміністрування нових платежів, але ніхто не розуміє, яка сума від цих платежів потрапить до скарбниці. Це ще раз свідчить про те, що українців вчергове вводять в оману.

На моє власне переконання, круглий стіл збирали не для того, щоб розробити механізм, який влаштовував би і державу, і бізнес.

Основна мета – протягнути чергову корупційну схему за умов відсутності супротиву з боку бізнесу та громади.

Що ми матимемо?

Якщо Україна все ж наважиться брати плату за дороги з іноземців, вони просто припинять транспортувати вантажі територією нашої держави.

В чому головна суть платних доріг? Вони дозволяють перевізнику проїхати певний відрізок шляху набагато швидше, комфортніше та безпечніше, а не їхати до пункту призначення три дні лісом та три дні полем звичайними дорогами.

У всьому світі платні дороги – це багатосмугові швидкісні автобани. У запропонованих законопроєктах йдеться про дороги загального користування – так, ті самі дороги, які вкриті ямами, на яких вантажоперевізники щодня гроблять машини та б’ють вантажі. Наприклад, дорогами Миколаївщини взагалі їздити неможливо.

А чи є в Україні багатосмугові автобани? Немає! Навіть автошляхи державного значення здебільшого є двосмуговими. Лише за 2019 рік сталося 160 000 ДТП, 3 500 осіб загинуло, 33 000 отримали тілесні ушкодження, деякі – на все життя. Про який комфорт і безпеку можна говорити, коли водій щоразу йде на обгін як в останній раз?!

Чи будуть іноземці сплачувати за такі дороги, з урахуванням того, що вони й без того платять за харчування, проживання, паливо, в собівартості якого, до речі, вже закладені кошти на ремонт і будівництво автошляхів. З моєї точки зору – навряд чи. Іноземцям буде вигідніше прокласти маршрути в обхід України.

Нарешті, слід сказати про те, що очікує на вітчизняний бізнес і пересічного споживача.

Великий бізнес взагалі не постраждає, оскільки всі витрати увійдуть до собівартості послуг і товарів. Плата за дороги буде в кожній хлібинці, у кожній пляшці молока.

Постраждають (надзвичайно сильно!) фізичні особи – підприємці, адже великі вантажоперевізники, як правило, орендують саме вантажівки ФОПів.

За новими умовами, враховуючи ще один законопроєкт, який передбачає обмеження руху великогабаритного вантажного транспорту містами в певні проміжки часу, великі компанії переформатують транспортно-маршрутну логістику: відмовляться від великогабаритних вантажівок ФОПів, оновлять автопарки машинами з невеликою вантажопідйомністю, які їздитимуть, не сплачуючи за дороги та без жодних часових обмежень.

Як тоді ФОПівцям, що купили вантажівки та надають послуги іншим суб’єктам господарювання, годувати власні родини? Чи не влаштують вони владі черговий Майдан? Ніхто про це сьогодні не думає.

І наостанок. Я зовсім не впевнена в тому, що законопроєкти покликані віднайти нові джерела фінансування дорожнього ремонту та будівництва.

За словами колишнього міністра інфраструктури Володимира Омеляна, на поточний ремонт українських доріг потрібен 1 трлн гривень. А у 2020 році, наприклад, виділено лише 100 млрд гривень. За ці кошти можна побудувати тільки третину Окружної дороги навколо Києва.

Врешті-решт, все буде зведено до банального розкрадання дорожньої плати під прикриттям, здавалося б, корисної державної програми "Велике будівництво".

Адже якщо закони непрозорі, якщо в них є купа незрозумілих речей, коли до процесу їхнього створення не залучається бізнес, тоді там обов’язково присутні корупційні фактори.

З точки зору економічної доцільності, ці законопроєкти є мертвонародженими, і якщо Верховна Рада все ж таки ухвалить закони у цьому вигляді, про наслідки можна буде казати народним прислів’ям: "Говорили, балакали – сіли та й заплакали".