Новий старий тімбілдинг: Так, ми стали вільнішими. Але людям, як і раніше, дуже потрібен коннект
Ось як було раніше? Зима. Надворі дубар, пальці коченіють навіть у рукавичках. Зігнувшись під натиском зустрічного вітру, кожен із нас йшов із зупинки, щурячись від колкого снігу і лаяв про себе життя, зиму, роботу, долю. Приходили на роботу ми завжди трохи раніше, за 15 хвилин до початку робочого дня. Чому? Та просто все – день починався з курилки. В будь-яку погоду.
У курилці завжди було тепло. І всім вистачало місця, як у відомій казці про рукавичку.
Мікроклімат курилки творив неможливе. Тут примирялися ті, хто посварилися або щось не поділили: хлопця, нове офісне крісло, увагу керівника, — вона ніби казала, компанія ця держава, а ми – його громадяни, і між нами соціальний договір.
Тут складалися частівки на новорічний корпоратив, обговорювалися останні новини й плітки, і нікому не було пощади — ні шефу, який вислизнув на обід на півгодини раніше під ручку з секретаркою, ні головбуху Людмилі Сергіївні, яка купила "ті самі туфлі з реклами", ні практикантці, яка так недоречно виявилася розумнішою за свого боса.
Тут плелися інтриги, затівалися змови і народжувалися нові, часто геніальні ідеї.
Курилка була кабінетом того самого ідеального ейчара (про те, що існує така професія, ми тоді навіть і не знали), бо тут заспокоювалися всі, навіть такі істерички, як Свєта із заставного відділу — всі, хто її знав, розумів, якщо раптом вона дізнається, а рано чи пізно вона дізнається, що її зарплата у півтора рази нижча, ніж у Ростика з інвестиційного, то погано буде всім, і тоді… тоді допомогти зможе лише курилка.
Ті, хто не курив, приходили просто постояти. Тому що саме тут, за рогом під сходами, вирувало справжнє життя, проходила перевірку на міцність місія та корпоративна культура.
Коли було погано, складно, важко, і новий день, та що там новий день — життя — було під загрозою руйнівної дії, як зараз сказали б, "вигоряння та депресії", шеф казав: "Ша, ніхто не розходиться", підемо покуримо і все вирішимо.
Сигарета коннектинг піпл. І ми, пов'язані нерозривними узами розмов у курилці, були одним цілим та єдиною армією. Завжди.
А зараз що?
Тепер епоха панування зони айкоса. Який не пустиш по колу, не стрільнеш у сусіда по кабінету, і взагалі "є стіки?" звучить якось зовсім по-дурному.
А за айкосом прийшли й інші атрибути корпоративного життя — і просекко фрайдей, і зарядка для електромобілів на парковці, і медична страховка, і дзеркало для селфі в туалеті, і конференції як спосіб прогуляти робочу п'ятницю, і віддалена робота для особливо обдарованих і цінних кадрів. А ще – штатний психолог, щоб виводити зі стану вигоряння та стресу тих, хто туди хронічно ніколи не входив.
І все це зовсім не працює.
А знаєте, чому? Тому що жодних розмов до душі більше немає.
Курити зараз не модно і з цим нічого не вдієш. Та й не треба.
І я не ретроград і не намагаюсь відмотати назад. Ми стали незалежними у світі, де стерті кордони. Ми стали вільнішими.
І це круто.
Але люди, як і раніше, люди, і їм потрібен коннект.
Бажаєте знизити стафф торновер? – Не треба нічого вигадувати. Не треба таємного санти, оцінки 360 і тимбілдингів з тренерами, яким наступного ж ранку наплюватиме на вас.
Дайте людям те, що давала курилка, і ви побачите, що немає кращого тимбілдингу, ніж корпоратив без приводу, без програми та без модного ведучого. І не важливо, де він — у Туреччині, Буковелі чи сусідньому Ірпені.
Головне, щоби люди ваші прийшли.
А вони прийдуть.
Тому що люди, як і раніше люди. Їм потрібен конект.
