У 2014-му в Донецьку було дуже страшно. Але я не здалася. Не мала права. Ось як це в мене тоді вийшло

23 травня 2014 року я і директор з персоналу компанії, в якій ми тоді працювали, вирушили на донецький залізничний вокзал: майбутній вікенд вирішили провести в Харкові, де було розташоване одне з наших підприємств. Із собою у нас був мінімальний набір речей, удома залишився навіть мій закордонний паспорт.

Після тригодинного очікування ми дізналися, що шляхи підірвані. Потрібно було вибиратися з міста – я сіла за кермо, і разом із двома нашими співробітницями ми вирушили в небезпечну дорогу.

Цього дня точилися бої під Карлівкою. Ми бачили трупи, підірвані будинки та мости. На датчику пального в автомобілі стрілка невблаганно наближалася до нуля, через що ми їхали не більше 60 км/год. Через пів години після того, як ми проїхали Карлівку, надійшло повідомлення, що тамтешній міст був підірваний.

Абстрагуватися – потрібно

Важливо те, що ти думаєш у такі моменти. Ми, наприклад, уявили, як на нашу машину сходить промінь світла. Він огортає її захисним полем, і ми рухаємось у цьому промені. І в моменти, коли нас зупиняли, переривали наші валізи, наставляли в обличчя зброю, ми відчували захист найвищих сил.

В'їхавши на територію Дніпропетровської області, ми нарешті відчули себе у безпеці. Проте на донецькі номери реагували пости: нас зупиняли, перевіряли.

Ніч у Харкові видалася безсонною: я не могла заснути, згадуючи страшні картини війни, ніби бачачи перед собою зону відчуження.

Здавалося, що все навколо – це фільм, у якому граю головну роль.

Взяти себе в руки

26 травня 2014 року у Донецьку розгорнулися повномасштабні воєнні дії. Ми залишилися у Харкові, де з головою поринули у комунікації, організацію переїзду працівників, створення робочих місць на наших майданчиках у мирних містах.

Частина директорів перебувала на той момент у відрядженнях, щодня ми проводили селекторну нараду правління – тримали руку на пульсі ситуації. Ми весь час ухвалювали сильні рішення, ми не мали варіанта їх не ухвалити.

Потім ми неодноразово поверталися до Донецька, щоб вивозити щось та когось, але розуміли, що місце проживання у нас тепер інше.

Перелом у свідомості

У той момент я зрозуміла, що я стійка до стресів. Можливо тому я взагалі не реагую на ситуацію зараз. Тоді ми з колегами перетворилися на беземоційні суб'єкти, на бізнес-одиниці. Ми працювали, радилися, їздили, домовлялися, весь час перебували у русі, діяли. Нам жодної секунди не було страшно – на це не було часу, не було часу про це розмірковувати – ми працювали як машини, роботи, цілодобово.

Кілька місяців ми були у Харкові, частина працівників із сім'ями – у Кривому Розі. І тільки після переїзду до Києва, я спокійно сіла в крісло у своєму кабінеті, поглянула у вікно на Батьківщину Мати, і зрозуміла: все вдалося.

Для цього ми – топменеджмент – зробили найголовніше – взяли на себе відповідальність за людей. Ми навіть взяли на себе роль держави: говорили про сепаратистів, можливі наслідки їхніх дій, роз'яснювали правила безпеки, ми розповіли, яким ми збудуємо наше майбутнє, з чого воно складатиметься.

Виховати стресостійкість

Тоді я задумалася про поняття "стресостійкість". Не тому, що не розуміла його раніше, а скоріше, щоб проаналізувати, чи можна цю якість у собі виховати.

Так от, "стресостійкість" – це сукупність особистісних якостей людини, що дозволяють їй переносити значні інтелектуальні, вольові, емоційні навантаження та перенавантаження без особливих шкідливих наслідків для себе, своєї діяльності та оточення. Щобільше, це здатність людини у стресових умовах і далі бути розсудливою та діяти.

За статистикою, 70% населення Землі перебувають у стані стресу. З них менше половини стресостійкі. Але головне не це, а те, що таку навичку можна і потрібно натренувати.

Перше, що для цього потрібно зробити, – проаналізувати ситуацію: кому потрібно, що реально, що нереально, хто виграє від ситуації, а хто реально в ній не зацікавлений, чому підвищуються ставки, і чому саме так, таким чином й інструментами.

Друге – визначити фактори, на які особисто ти можеш вплинути, та на які не можеш.

Наприклад, вплинути на співробітників можу, а на воєнні дії – ні. На поширення дезінформації не можу, а навчити себе та інших інфогігієні – можу. На майбутнє – ні, а на наявність плану – так.

Складність у тому, що в момент нових, кризових ситуацій, ситуацій на який людина не впливає – кожен із нас точно усвідомлює безпорадність, втрату контролю за своїм життям, якого в принципі ніколи й не було.

Цю ілюзію треба повернути – створити копінг-стратегію – те, що говоритиме про ту саму стабільність, яка всім потрібна.

Це може бути що завгодно: ритуал чаювання в один і той самий час, сніданок набором тих самих продуктів, одна й та сама поведінка після пробудження або відходу до сну. Але щось те, щоденне, що ви точно контролюєте самі – стабільне та кероване.

Далі – "вийдіть на балкон", подивіться на все зверху: я і мій страх, я і майбутнє компанії, я і різні варіанти подій. Якщо буде ось так, то що я робитиму? А якщо інакше, то що? Чому саме так? А як це рішення виглядатиме мені через 10 років?

І обов'язково періодично "вимикайтеся" – навчіться відпочивати повністю: заганяти себе у спортзалі, ходити у походи, малювати. Не відкладати життя на потім. Ви не маєте права здати позиції – від вас залежать люди. Потрібно зберегти чистий розум та міцні нерви.

А ще пам'ятайте, що час кризи – час тотальної диктатури. Воєнний час – час пропаганди.

Під час воєнних дій поширюється небагато правди. А ціль обману – вселити сумніви, а не змусити прийняти неправду. Тому менше читайте новин та експертів, а більше – художньої літератури.

І не беріть участь у розгоні неправди.

Не вселяйте сумніви.

Робіть пункт два – дайте оточуючим точні координати впевненості: плануйте, вирішуйте, творіть.