У 2014-му в Донецьку було дуже страшно. Але я не здалася. Не мала права. Ось як це в мене тоді вийшло

23 травня 2014 року я і директор з персоналу компанії, в якій ми тоді працювали, вирушили на донецький залізничний вокзал: майбутній вікенд вирішили провести в Харкові, де було розташоване одне з наших підприємств. Із собою у нас був мінімальний набір речей, удома залишився навіть мій закордонний паспорт.

Після тригодинного очікування ми дізналися, що шляхи підірвані. Потрібно було вибиратися з міста – я сіла за кермо, і разом із двома нашими співробітницями ми вирушили в небезпечну дорогу.

Цього дня точилися бої під Карлівкою. Ми бачили трупи, підірвані будинки та мости. На датчику пального в автомобілі стрілка невблаганно наближалася до нуля, через що ми їхали не більше 60 км/год. Через пів години після того, як ми проїхали Карлівку, надійшло повідомлення, що тамтешній міст був підірваний.