Дискуссия | Зеленский сталкивает Украину с дороги неолиберализма. Возможно, это неплохая идея

Зеленский сталкивает Украину с дороги неолиберализма. Возможно, это неплохая идея - Фото
фото - freepik.com
06.07.2020, 15:17

Экономист Александр Вальчишен критикует экономический неолиберализм и считает, что Украине стоит рассмотреть другие варианты (укр.)

Якщо ви ставите собі запитання на кшталт - за якими принципами налаштована глобальна економіка та якою мірою сучасна економіка України підпадає під ці принципи - тоді я запропонував би ознайомитися з книжкою "Глобалісти – кінець імперії та народження неолібералізму", яку вперше побачив світ 2018 року. Її автор - Квін Слободян - народився в Канаді, але працює у США професором історії у Коледжі Велзлі (штат Массачусетс).

Прізвище автора натякає на українське коріння. І це правда – Слободян сам це підтверджує. Каже, що по батьківській лінії є нащадком українських емігрантів з Галичини (село Вільховець), коли ця частина України була у складі Австро-Угорської імперії.

Слободян належить до провідних дослідників неолібералізму. Він спеціалізується на інтелектуальній історії цього руху, походженні його ідей та на його право-радикальному витоку.

За два роки від своєї першої публікації, книгу "Глобалісти" переклали з англійської на німецьку, французьку й турецьку. Це свідчить про актуальність та популярність його дослідження. На мій превеликий жаль, наразі немає її українського перекладу.

Що ж таке неолібералізм?

У простому поясненні - це такі принципи суспільного устрою, за якими вважається, що функціонування приватних ринків – від повсякденних товарів на кшталт продуктів харчування й до таких "товарів", як люди, земля та гроші, – дає найбільшу суспільну користь.

Користь вбачається у роздержавленні, приватизації та монетизації (переведення на платну основу) дедалі більшої частини суспільного життя: як-то пенсійне забезпечення, охорона здоров’я, освіта, утримання під вартою засуджених та підозрюваних у порушенні закону.

Читайте також - "Не дамо купити квиток до подруги в Лондон". Як депутати звільняли главу НБУ Якова Смолія

Вважають, що Чилі у 1970-х, була першою країною світу, що почала практикувати неолібералізм. У найбільших демократіях він став активно поширюватися у 1980-х, після перемоги на виборах у Великій Британії та в США, відповідно, Маргарет Тетчер та Рональда Рейгана. (До речі, у США цей рух радше називають неоконсерватизмом.)

Неолібералізм VS лібералізм 

Якщо ви думаєте, що неолібералізм – це про вільний ринок, то це хибне судження.

Базовий принцип неолібералізму такий: вільний ринок не регулюється сам по собі – він не здатен цього забезпечити. Тому він і не відпускається у вільне плавання. Ринок "обшивається" (автор використовує англійське слово "encasement"). Тобто навколо ринку роблять "обшивку", щоб він не розсипався й існував як потрібно.

У цьому полягає різниця між неолібералізмом, що інтелектуально розроблявся в активній фазі відразу після Другої світової війни, та лібералізмом у XIX столітті, який закінчився у 1914 році, коли почалася Перша світова війна.

Засновники неолібералізму – а це група інтелектуалів із Європи та США з різних галузей суспільного життя (від бізнесменів та журналістів до юристів, економістів і соціологів) – розуміли, що немає вороття до лібералізму зразка XIX та початку XX століть.

Читайте також - Назад у 90-ті: совкове промислове лобі знову тягне Україну в прірву

За часів лібералізму, як нагадує Слободян, глобальна економіка базувалася на досить активному міжнародному фінансовому ринку. "Гроші працювали в будь-якому закутку [світу], й вони могли обмінюватися на основні грошові одиниці світу за фіксованими курсами завдяки системі золотого стандарту" (цитата зі стор. 10 книжки "Глобалісти"). Тобто підтримувалася конвертація монетарних активів (а) з одних грошових одиниць в інші та (б) з одних юрисдикцій в інші.

Індивідуальний інвестор міг володіти цінними паперами емітентів з інших країн та навіть з інших континентів, де його нога ніколи не ступала. У свою чергу золотий стандарт працював таким чином, що основний тягар внутрішніх економічних негараздів в окремій країні лягав на плечі звичайних громадян.

Щодо політичного устрою, то глобальна економіка складалася з кількох імперій зі столицями в Європі - Лондон, Париж, Відень, Стамбул, Санкт-Петербург, а молода демократія ставала на ноги у США.

Неолібералізм VS "економічний націоналізм"

Перша світова війна та Велика депресія, а згодом і Друга світова війна змінили глобальну економіку кардинально.

Імперії розпадалися, колишні колонії здобували незалежність. Демократія пішла у широкі маси – право обирати політиків (брати участь у виборах) отримали різні верстви населення, а не тільки громадяни з власністю та іншими привілеями.

Були почуті й інші вимоги загалу – уряди ставили перед собою мету відновлення зайнятості й навіть досягнення повної зайнятості. У США така політика президента Франкліна Д. Рузвельта мала назву "Новий курс" (New Deal).

Водночас глобальний фінансовий ринок певною мірою був обмежений Бреттон-Вудською системою, в якій урядам надавалася незалежність від глобальних приватних фінансів, і це означало, що вони могли автономно реалізовувати внутрішню політику.

Читайте також - Ініціатива влади зламати роботу ProZorro - нова дорога для корупційних схем

Згадана вище вільна конвертація монетарних активів між різними грошовими одиницями та юрисдикціями була обмежена. Ця політика спрямовувалася на забезпечення в країні загального добробуту (англійською "welfare state"). Отож загальна економічна доктрина урядів сфокусувалася на власних економіках.

Прибічники такого підходу назвали його капіталізмом загального добробуту. Як пояснює Слободян, іще з 1930-х та 1940-х, неоліберали вважали такий устрій капіталізму своїм ворогом. І саме вони запровадили фразу "економічний націоналізм" та почали його вживати, як критичне звернення до свого ворога ("Глобалісти", стор. 93).

Інтелектуальні батьки неолібералізму вважали капіталізм загального добробуту помилковим напрямком розвитку, на заміну якого мав прийти новий лібералізм. "Холодна війна була другорядною [справою для неолібералів], їхня головна війна була проти "Нового курсу" на глобальному рівні" ("Глобалісти", стор. 16).

Вони розуміли три концептуальні фактори:

- капіталізм ліберального зразка вже не можливий;

- масова демократія стала новою реальністю;

- побільшало націй, що скористалися правом на самовизначення та оголосили політичний суверенітет.

Модель "подвійного уряду" Хаєка

Далі автор пояснює, що особливий вплив на загальний неоліберальний рух мали вихідці з Центральної Європи. Економісти Фрідріх Хаєк та Людвіг фон Мізес і соціолог Карл Поппер походили з Австро-Угорської імперії. Економіст Вільгельм Рьопке народився в Німеччині, але емігрував після приходу до влади нацистів. (Людвіг фон Мізес народився у Львові й, за свідченнями біографів, розумівся на українській мові.) Найбільше ця група переймалася устроєм глобальної економіки на міждержавному рівні.

Для них модель внутрішнього устрою Австро-Угорської імперії були ідеалом та прообразом для розбудови нового ліберального світу.

Читайте також - Товариші депутати, яких вам ще реформ не вистачає

Як відомо, в Австро-Угорській імперії чимала кількість етнічних груп мали певну культурну автономію, водночас їхні економіки належали до одного цілого – це була економіка єдиної імперії, і в її межах обмін товарами та грошима був вільним. Фрідріх Хаєк пояснював цю модель як "подвійний уряд, [один] уряд для питань національної культури та [інший] уряд для економічних справ" (розгорнуте пояснення від Хаєка можна знайти у цій збірці, див. стор. 46–47).

Неоліберальний проект вбачає ідеал у такому міжнародному устрої, коли національні уряди обмежуються у здатності використовувати власний суверенітет та проводити автономну внутрішню політику – тобто відповідати на демократичні вимоги від широких мас громадян власних країн щодо рівності та соціальної справедливості. Водночас наддержавні інституції, включно із правилами міжнародної торгівлі та міжнародного права, "зшивають" глобальну економіку у єдине ціле й забезпечують вільний рух капіталу, товарів, послуг та робочої сили.

Імперіум та домініум Шмітта

Слободян пояснює, що крім Хаєка, з його ідеєю подвійного урядування, у глобальній економіці неоліберальний рух іще запозичив аналогічну ідею від німецького юриста Карла Шмітта.

У 1950 році він висунув теорію про те, що світ ділиться на дві складові. Перша складова світу – це території країн, де уряди керують людьми. І ця складова називається імперіум (imperium). Інша складова світу – це власність, де люди володіють фізичними активами, фінансовими активами та землею в різних куточках світу. Й ця складова називається домініум (dominium). За Шміттом, поділ між імперіумом та домініумом є важливішим, ніж поділ між національним та іноземним.

Один із засновників неоліберального руху Вільгельм Рьопке казав: ідеальним неоліберальним устроєм світу буде такий, який зберігатиме баланс між двома сферами (імперіумом та домініумом) через систему міжнародного права, що матиме силу ефективного застосування.

Читайте також - Як злити мільярдну справу і збрехати про відсутність вибору. Гайд від генпрокурора

У домініумі забезпечується непохитність прав власності на нерухомий та фінансовий капітал і його вільний обіг. Такі права є універсальними для усього економічного простору домініуму та не обмежуються географічними кордонами імперіуму. Але домініум вимагає від політичних інститутів імперіуму, щоб ті забезпечували оту непохитність прав (щодо власності та пересування капіталів).

Отже, "встановиться мінімальний конституційний порядок [та] відбудеться поділ між сферою суспільних інтересів як держави в цілому та сферою приватних інтересів". Слободян цитує ще таку фразу від Рьопке: "Одне з найважливіших завдань нашого часу полягає у зменшенні національного суверенітету. [...] Надмірний суверенітет краще взагалі ліквідувати, ніж передавати його на вищий політичний рівень чи в іншу географічну одиницю".

Карл Поппер сформулював висловлювання "оманливість суверенітету", що підкреслює принциповий скептицизм серед неолібералів щодо суверенних країн.

Таким чином, обшивання глобальної ринкової економіки за неолібералами відбувається завдяки деполітизованим інституціям, якими керують технократи (а не демократично обрані представники суспільства), та законодавчо закріпленим правилам і нормам, і за ними діє примус до їх дотримання.

У 1950 році Рьопке заявив: "Якщо ми бажаємо мати вільний ринок, тоді має діяти порядок, що складається з умов, правил та інституцій. Це більш дієвий та більш неухильний порядок. Його повинна підкріпляти постійно діюча та виразна поліція [від вільного ринку] в найширшому значенні цього слова".

Після Другої світової війни наново постало питання про право на еміграцію. Юристи, бізнесмени та економісти стверджували, що універсальне право на еміграцію є неможливим (воно "повністю руйнується") без вільного руху фінансового капіталу між країнами. Хаєк називав державний контроль за валюто-обмінними операціями не інакше як "шляхом до тиранії". Тому неоліберальний консенсус базується на такому постулаті: будь-які види контролю чи обмежень в обміні грошей мають бути оголошені поза законом та закріплені на рівні конституції.

Читайте також - Міністр науки і освіти плагіатор: що тут такого? Це ганьба для країни

Право на вільний рух капіталу між країнами виконує й іншу роль. Ідеться про його своєрідну дисциплінарну функцію в межах ширшого консенсусу щодо підтримання порядку у світовій економіці.

Далі Слободян робить, як на мене, дуже відвертий висновок.

"Згідно з неоліберальною моделлю світового порядку, глобальна економіка дисциплінує окремі країни (1) через постійну загрозу кризи, (2) через втечу інвестицій, що карають будь-яку спробу розширення соціальної політики, та (3) через спекулятивні атаки на [обмінні курси національних] грошових одиниць у відповідь на урядове збільшення витрат державного бюджету" ("Глобалісти", стор. 270–271).

"Загалом неоліберальний проект фокусує зусилля на ізолюванні учасників ринку від демократичного тиску. Це здійснюється через мережу інституцій, як-то МВФ та Світовий банк, центральні банки країн та адміністрації морських портів, наддержавні структури управління на зразок Європейського Союзу, міжнародні торговельні угоди, такі як Всесвітня торговельна організація" ("Глобалісти", стор. 4).

Слободян доходить ще одного висновку, що насправді не Чиказька школа була колискою неолібералізму, а центральноєвропейські інтелектуали – такі як Хаєк, Мізес, Поппер, Рьопке, котрі за вироком долі мігрували світом й були активні в США, а також інші. Вони спрямували неолібералізм тим шляхом, яким вважали ідеальним для реалізації власних та водночас спільних ідей. Нагадаю, що один з них, Мізес, народився у Львові.

Висновки, які може зробити Україна з книжки "Глобалісти"

1. Політичні та економічні процеси в нашій країні неможливо розглядати без розуміння походження основних ідей, що втілюють чи намагаються втілити в життя.

Інтелектуальна історія неолібералізму від Слободяна надає таку можливість. Історія незалежної України – це, зокрема, історія розбудови економіки у домінуючій неоліберальній парадигмі, котра почала реалізовуватися лише з 1970-х у Чилі та з 1980-х у США і Великій Британії.

Часто-густо українські політики чи "реформатори-технократи" пояснюють логіку своїх дій так, що складається враження, ніби їхня економічна доктрина існує більш ніж вічність і що саме завдяки їй економічно розвинуті країни стали успішними. Цей помилковий підхід залишає осторонь аналіз, наприклад, реформування економіки США під час Великої депресії у 1930-х.

2. Хоч автор книжки є істориком і не спеціалізується на монетарній економіці, доречно взяти до уваги його висновок, що ризик фінансової кризи у певних країнах є інструментом дисципліни – і це елемент неоліберальної моделі.

Тоді українське майже довічне питання про гостру потребу у зовнішньому фінансуванні, без якого в країні буде "дефолт, девальвація, гіперінфляція й, взагалі, повернення у 80-ті та 90-ті", має шанс на альтернативну оцінку. Адже нагальною потребою є знаходження виходу з цього замкнутого кола, де ризик кризи є постійним, але, як виявляється, цей ризик є інструментом дисципліни від глобальної ринкової економіки.

3. Інститут незалежності центрального банку країни можна й треба критично оцінювати, взявши до уваги вищезгадану неоліберальну концепцію про імперіум та домініум, де інститути імперіуму забезпечують домініуму права на капітал та його вільний вхід і вихід із країни. З огляду на попередній пункт, критично слід оцінювати не тільки відокремлений статус центрального банку, а й усю економічну модель країни.

4. Останнім часом українські урядовці та політики дедалі активніше говорять про політику "економічного націоналізму".

Наприклад, прем’єр-міністр України Денис Шмигаль прихильник "здорового економічного націоналізму". Ще раніше опозиційні політики, наприклад, лідер Радикальної партії та лідер партії "Батьківщина", наголошували на потребі економічного націоналізму. Усі вони вживають мову неолібералів – своїх опонентів. Адже, як було пояснено вище, термін "економічний націоналізм" запровадили саме неоліберальні інтелектуали ще перед Другою світовою війною для головного об’єкта своєї критики (свого головного ворога), а саме для успішних реформ "Нового курсу" від президента США Рузвельта.

Читайте також - Від лібертаріанства до націоналізму. Як Кабмін пропонує рятувати економіку

Тому у фразу "економічний націоналізм" закладена негативна конотація, яка спрощує завдання для сучасних прихильників неоліберальної ідеології для захисту їхньої моделі.

Більш дієва альтернатива для урядовців та політиків України – це почати застосовувати термінологію, якою користувалися такі лідери, як Рузвельт та де Голль, а саме про розбудову капіталізму з повною зайнятістю (full employment) та із загальним добробутом (welfare state).

5. Цього року в суспільстві поширилися такі контроверсійні дискусії, як "продай собаку [якщо немає грошей для оплати комунальних послуг]", "діти низької якості [від батьків із вкрай низькими доходами]" та "систематичний політичний тиск [на незалежний центральний банк]".

На мою думку, усі ці дискусії треба розглядати як протиріччя, що закладені у вищезгаданих домініумі та імперіумі.

Александр Вальчишен
Александр Вальчишен
участник программы PhD по экономике Университета Миссури (Канзас-Сити, США)
Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.

Комментарии

Последние новости