Насім Талеб - відомий філософ, біржовий аналітик та автор книг. "Шкура у грі" - найновіше його творіння. Нею він завершив цикл "Невизначеність", до якого входять відомі книги "Чорний лебідь" та "Антикрихкість".

Подписывайтесь на полезный легкий контент в Instagram

Цього разу Талеб вирішив приділити увагу концепції справеделивого розподілення ризиків. На його думку,  кожен, хто приймає рішення, має не лише чекати винагороди за успіхи, але й бути готовим рівномірно розділити ризики від потенційних невдач. Ідея є універсальною і може застосовуватися як у бізнесі, зокрема ризик-менеджменті, так і в усіх аспектах життя.

LIGA.net публікує уривок з книги "Шкура у грі", яку зовсім скоро видасть "Наш Формат".

... 

Чому кожен має їсти власних черепах: рівність у невизначеності

Смак черепахи — Звідки беруться нові клієнти — Шаріат і асиметрія — Швейцарці й інші люди — Рав Сафра і швейцарці (але не ті) 

Давнє прислів’я говорить: хто ловить черепах, нехай їсть їх сам. Поясню походження цього вислову. За переказами, одного разу рибалки впіймали багато черепах. Цих тварин приготували для загального обіду. Та раптом виявилося, що вони значно менш їстівні, ніж здавалося, тож мало хто забажав ними поласувати. У цей час повз товариство пролітав Меркурій (найбільш універсальний бог з переліком різних якостей — бог торгівлі, достатку, посланців-вісників, підземного світу, покровитель злодіїв і розбійників, а також, що й не дивно, бог удачі). Рибалки запросили його на обід і запропонували йому черепах. Коли Меркурій зрозумів, що його використали, тільки щоб позбутися непотрібної їжі, він примусив рибалок з’їсти всіх черепах — за принципом "Кожен має їсти те, чим годує інших". 

Клієнт народжується щодня 

Із власного наївного досвіду я зрозумів одне: 

Остерігайся того, хто радить тобі щось зробити, бо це піде на користь вам обом, адже якщо ці дії завдадуть шкоди, то тільки тобі. 

Звісно, такі поради зазвичай непрошені. Асиметрія є тоді, коли порада стосується вас, але не самого радника: наприклад, він хоче вам щось продати або переконати вас одружитися з його донькою чи взяти на роботу його зятя. 

Багато років тому я отримав листа від агента, який організовує лекції. Повідомлення було вкрай чітким і містило з десяток запитань на зразок "Чи маєте ви час відповідати на запити?" або "Чи можете ви взяти на себе організацію подорожі?". Суть листа полягала в тому, що агент покращить моє життя, створить простір для творчого пошуку чи чого мені ще хочеться (поглиблене вивчення садівництва, збирання поштових марок, генетика Середземномор’я, рецепти чорної пасти з кальмарами...), взявши на себе тягар буденної праці. І це не просто якийсь агент: лише він був спроможний упоратися з усім цим, адже він читає книжки й розуміє інтелектуалів (на той час мене ще не трясло від такої назви). Як це буває у випадках з непрошеними порадами, я відчув щось не те: у кожній фразі агент у тій чи іншій формі повторював, що так буде "краще для мене". 

Як справжній лох, я хоч і не купився на його аргументи, однак почав з ним працювати, доручивши йому бронювання авіарейсів і готелів у країні, де він мешкав. Усе було навіть непогано, аж поки через шість років я не отримав листа від податкової адміністрації цієї країни. Я одразу ж зв’язався з агентом і запитав, чи інші громадяни США теж мали схожі проблеми з податками, чи він узагалі про щось таке чув. Його відповідь була швидкою і короткою: "Я — не ваш податковий юрист". Агент, звісно ж, не спромігся навіть повідомити мені, чи були схожі проблеми в інших громадян США, які наймали його, бо так було "краще для них". 

Добувши з пам’яті десяток подібних прикладів, я виявив закономірність: те, що пропонують вам як "добре для вас", необов’язково справді добре для вас, але напевно добре для того, хто пропонує. Коли працюєш трейдером, навчаєшся виявляти порядних людей і працювати з ними. Такі люди скажуть вам, що хочуть щось продати, і пояснять, чим це вигідно їм. За всяку ціну уникайте тих, хто хоче вам щось нав’язати, маскуючи це під пораду. Оповідь про черепах — це архетип історії взаємодії між людьми. 

Колись я працював на один американський інвестиційний банк, який вважали престижним і називали "білий черевик" (його партнери були членами закритого гольф-клубу для протоаристократів і грали в білих черевиках). Як буває в таких організаціях, у банку культивували, підкреслювали й захищали ідеали етики і професіоналізму. Однак завданням агентів з продажу в ті дні, коли вони носили чорні черевики, було "позбуватися" активів, які "обтяжували" трейдерів (вони мали це робити, щоб зменшити ризики). Продаж активів іншим дилерам не розглядався, тому що професійні трейдери (котрі, як правило, не грають у гольф) відчули б надлишок і спричинили би падіння цін. Отже, потрібно було продавати клієнтам "зовні". Деякі трейдери платили агентам "процентами" від продажу активів. Агенти запрошували клієнтів на вечерю, купували для них дорогі вина (часто найдорожчі в ресторані), впаковували їм непотрібні активи й отримували відшкодування всіх витрат. Один досвідчений продавець відверто мені пояснив: "Коли клієнта, який працює у фінансовому відділі муніципалітету й купує собі костюми у звичайних магазинах, я пригощаю вином за 2000 доларів — він мій на наступні кілька місяців. Він може принести мені щонайменше 100000 прибутку. Ніщо інше не дає такого результату". 

Агенти не втомлювалися повторювати, що такі активи ідеально пасуватимуть до портфелю клієнта, що вони, поза всяким сумнівом, зростуть у ціні, що клієнт напевно дуже пошкодує, якщо втратить "такий шанс". Продавці — майстри психологічних маніпуляцій, змушування клієнта до дій, які часто суперечать його інтересам; при цьому клієнт може бути навіть задоволеним і всією душею любити агента разом з банком. Одного з найкращих агентів компанії (чоловіка з неймовірною харизмою, який приїжджав на роботу на "роллс-ройсі" з водієм) запитали, чи клієнти не розчаровуються, коли все обертається зовсім інакше. Він відповів: "Ми їх обдираємо, але не дратуємо". І додав: "Не забувайте, що кожного дня народжується новий клієнт". 

Ще давні римляни знали: якщо товар надто розхвалюють, його хочуть позбутися. 

Скільки коштує зерно на Родосі 

Отже, "давати поради" для стимуляції продажів у принципі неетично: продажі не можна маскувати під поради. Із цим, мабуть, кожен погодиться. Можна або давати поради, або продавати (рекламуючи якість товару), але робити все водночас. 

Однак у процесі продажу виникає проблема з тим, що продавець має, а що не має повідомляти покупцеві. 

Аж ніяк не новим є запитання, чи етично продавати щось, знаючи, що ціна скоро впаде, але рішення все ж не очевидне. Ця дискусія сягає своїми коренями часів суперечки двох філософів-стоїків — Діогена Вавилонського і його учня Антипатра з Тарса, який зайняв вищу моральну позицію щодо асиметричної інформації й чия позиція, здається, відповідає етичній концепції автора цієї книжки. Від обох опонентів не збереглося жодного тексту, але нам дещо відомо із вторинних джерел (або, як у випадку Цицерона, третинних). Цицерон у праці "Про обов’язки" подає проблему так. Припустімо, хтось привіз велику кількість зерна з Александрії на Родос тоді, коли ціни на зерно там високі через дефіцит і неврожай. Припустімо, цей торговець також знає, що багато інших кораблів виплили з тим самим вантажем. Чи має він сказати про це мешканцям Родосу? Які дії в таких обставинах були би благородними, а які — ні? 

У нас, трейдерів, є на це однозначна відповідь. "Запакувати" клієнта — це продавати йому щось, не інформуючи про те, що невдовзі продаватиметься багато таких активів. Порядний трейдер ніколи не зробить так з іншими професійними трейдерами, адже це табу, за порушення якого карають остракізмом. Однак вважається, що так робити нібито можна з анонімним ринком і непрофесійними трейдерами, або ж із тими випадковими лохами, кого ми називаємо "швейцарцями". З деякими людьми нас пов’язують певні зв’язки, а з іншими — тільки бізнес. Ці дві групи розділяє етична стіна — щось на зразок розмежування між домашніми тваринами, яких не можна кривдити, і тарганами, щодо яких ніхто не приховує своєї жорстокості. Діоген вважав, що продавець має розповідати лише те, що вимагає від нього закон. Однак Антипатр був переконаний, що покупцям потрібно повідомляти все, що знає продавець, без огляду на закони. 

Друга позиція однозначно міцніша, адже вона актуальна завжди, незалежно від часу, місця, обставин і кольору шкіри залучених осіб.  

Етичні принципи завжди стійкіші, ніж правові. У перспективі часу саме закони мають пристосовуватися до етики, а не навпаки. 

Отже: 

Закони з’являються і зникають, а етика залишається. 

Поняття "закон" доволі неоднозначне і значною мірою залежить від юрисдикції: у США завдяки адвокатам і різним громадським рухам цивільне право передбачає розкриття інформації, але в інших країнах закони інші. Це особливо помітно на прикладі актів про цінні папери, які передбачають регулювання "з випередженням", або законів про інсайдерську інформацію, які зобов’язують до розкриття даних у Сполучених Штатах, хоча в Європі довгий час такого не було. 

І справді, у мої часи інвестиційні банки багато зусиль витрачали на обхід регуляцій і пошуки прогалин у законах. Хоч це й суперечить інтуїції, але що більше регуляцій, то легше на цьому робити гроші. 

Рівність у невизначеності 

Перейдімо до асиметрії — ключового аспекту, що стоїть за принципом ризику власною шкурою. З’являється запитання: наскільки поінформованість людей, що перебувають у ділових стосунках, може різнитися? Схоже, давнє Середземномор’я і певною мірою сучасний світ схиляються до позиції Антипатра. Однак на англосаксонському Заході поширений принцип "покупець, стережися" (caveat emptor). Це гасло відносно нове й аж ніяк не всезагальне, а його дія часто пом’якшується "лимонними" законами. ("Лимоном" спочатку називали хронічно несправну машину — наприклад, кабріолет "міні", закоханий у свій гараж; тепер цим словом називають усе, що рухається). 

Отже, повернімося до давньої суперечки двох стоїків, про яку писав Цицерон: "Якщо хтось продає вино, яке швидко псується, чи має він повідомляти про це покупцям?". Світ рухається до більшої прозорості — необов’язково через регуляції, а швидше через деліктне право і можливості судового переслідування нечесних продавців. Нагадаю, що деліктне право частково повертає в гру ризики продавця — тому його поливають брудом і ненавидять корпорації. Але таке право має й побічні ефекти: його не можна застосовувати в наївний спосіб, щоб ним не зловживали. Як ми побачимо в історії з візитом до лікаря, деліктним правом усе ж маніпулюють. 

Шаріат — зокрема ті ісламські закони, що регулюють ділові угоди й фінанси, — цікавий для нас тим, що в ньому збереглися деякі втрачені методи і практики Середземномор’я й Вавилону (хоч і не дуже хочеться підживлювати его саудівських принців). Шаріат існує на перехресті греко-римського права (населення семітських територій контактувало з правовою школою Бериту), фінікійських правил торгівлі, вавилонських законів і арабських торгових звичаїв; це своєрідне сховище знань давніх середземноморських і семітських народів. Я розглядаю шаріат як музей історії ідей симетрії в ділових угодах. Шаріат установлює заборону на "ґарар" — достатньо сильну, щоб викорінити це явище з будь-якої угоди. "Ґарар" — дуже складний термін з теорії ухвалення рішень, якого не існує в англійській мові: це одночасно і невизначеність, і обман. Як на мене, таке поняття означає дещо за межами інформаційної асиметрії між агентами — нерівність у невизначеності. Простішими словами, мета обох сторін ділової угоди — однаковий рівень невизначеності й випадковості результату, а отже, асиметрія стає еквівалентною до крадіжки. Або ще чіткіше: 

У діловій угоді одна сторона не має бути впевненою в результаті, якщо друга — у цьому не впевнена. 

"Ґарар", як і кожен юридичний конструкт, має свої хиби; у будь-якому разі він слабший, ніж підхід Антипатра. Якщо лише одній стороні ділової угоди точно відомі наслідки, вона порушує закони шаріату. Однак якщо асиметрія виявляється у слабкій формі (наприклад, хтось володіє інсайдерською інформацією, яка дає йому перевагу на ринку), про "ґарар" уже не йдеться, адже для обох сторін залишається достатній рівень невизначеності: результат буде в майбутньому, а майбутнє відоме лише Богові. З іншого боку, продаж товару з дефектом (коли про це знають) є протизаконним. Отже, відома продавцеві зерна на Родосі інформація не підпадає під критерії поняття "ґарар", але вино, яке швидко псується, — так. 

Як ми бачимо, проблема асиметрії настільки складна, що різні школи мають для неї різні етичні розв’язання. Ми ж розглянемо талмудичний підхід. 

Рав Сафра і швейцарці 

Єврейська етика в цих питаннях за своїми цілями і прозорістю ближча до поглядів Антипатра, ніж Діогена. Ідеться не лише про вимогу прозорості щодо товару, а й про прозорість щодо думок продавця — того, що він приховує у глибинах свідомості. Середньовічний рабин Шломо Іцхакі, відомий як Раші, переказує таку історію. Вавилонський учений ІІІ століття Рав Сафра, який також активно займався торгівлею, виставив на продаж певний товар. Коли він мовчки молився, прийшов покупець і запропонував за товар початкову ціну. Рабин не відповів, тому чоловік підняв ціну. Але Рав Сафра не планував продавати товар за вищу ціну й відчував, що варто дотримуватися первинного наміру. Виникає питання: за яку ціну Рав Сафра має продати товар — початкову чи запропоновану вищу? 

Така тотальна прозорість аж ніяк не абсурдна й не рідкісна у "жорстокому" світі трейдерів, з якого я вийшов. Як трейдер я не раз стикався із цією проблемою і схиляюся до позиції, яку зайняв Рав Сафра. Розгляньмо це з погляду логіки. Пригадайте описану раніше жадібність торговців. Часом я виставляв щось на продаж, скажімо, за 5 доларів, але з клієнтом розмовляв агент з продажу і піднімав ціну до 5 доларів і 10 центів. Ці додаткові 10 центів породжували суперечливі відчуття. Це був "не зовсім той" спосіб, як слід вести бізнес. А що, як клієнт потім дізнається, що моя початкова пропозиція була 5 доларів? Жодна компенсація не змиє ганьби. Завищення ціни підпадає під ту саму категорію, що й "запакування" покупця неякісним товаром. Якщо перенести це на історію Рава Сафри, що буде, якщо він продасть товар одному покупцеві за початковою ціною, а іншому — за завищеною? А якщо виявиться, що це два агенти того самого клієнта?

Можливо, етика цього й не вимагає, але найефективніша політика без ганьби — це максимальна прозорість, навіть у намірах. 

Однак у цій історії не зазначається, чи був покупець "швейцарцем" — одним із чужинців, до яких не застосовуються етичні принципи. Напевно, є такий "вид", щодо якого етичні принципи можна було би послабити або навіть скасувати. Пригадаймо нашу розмову про Канта: теорія занадто теоретична для людей. Що більш обмежена наша етика, то менш вона абстрактна й ліпше працює. Інакше, як ми побачимо далі на прикладі дослідження Елінор Остром, система не може ефективно функціонувати. А ще задовго до Остром наш старий товариш Фрідріх Ніцше вхопив саму суть справи: 

Співчуття до всіх було б бездушністю й тиранією щодо тебе, мій ближній. 

Ніцше, до речі, — один із тих, з ким Товстун Тоні (почитавши кілька цитат) не сперечався б. 

У клубі й поза клубом 

Вилучення "швейцарців" з нашого етичного поля — аж ніяк не тривіальна річ. Певні явища не піддаються "масштабуванню" й узагальненню — і саме тому мені так важко розмовляти з інтелектуалами про абстрактні поняття. Країна — це не велике місто, а місто — це не просто велика сім’я, і світ — це, перепрошую, аж ніяк не велике село. Тут і в додатку до книги третьої ми ще обговоримо деякі трансформації, пов’язані з масштабом. 

Коли афіняни поважають право кожного на власну думку й говорять про "демократію", вони застосовують ці принципи тільки до громадян Афін, але не до рабів або метеків (це щось на зразок людей з ґрін-картами або візами H-1B). Кодекс Феодосія позбавляв римлян, які одружилися з "варварами", їхніх громадянських прав (етичний паритет). Такі римляни втрачали своє членство в клубі. Єврейська етика розрізняє "густу" кров і "розбавлену": тобто всі ми брати, але деякі з нас більше брати, ніж інші. 

Вільні громадяни в давніх і посткласичних суспільствах традиційно були членами клубу з відповідними правами й шаблонами поведінки, подібними до сучасних клубів: хтось має право увійти, а хтось — ні. Члени клубів знають, що метою об’єднання є, серед іншого, обмеження доступу і розміру клубу. Спартанці ловили ілотів (негромадян зі статусом рабів) і вбивали їх під час навчання, але в усьому іншому вони були рівними спартанцям і мали йти на смерть за Спарту. У великих містах дохристиянського світу, зокрема в Леванті й Малій Азії, існувало багато братств і клубів, відкритих і (часто) таємних товариств — було навіть щось схоже на похоронні клуби, члени яких ділили між собою поховальні витрати і брали участь у церемоніях. 

Теперішні роми (цигани) мають величезну кількість суворих правил щодо поводження із циганами, але зовсім інші правила для стосунків з нечистими нециганами, яких називають пайос. За спостереженнями антрополога Девіда Ґребера, навіть інвестиційний банк Goldman Sachs, відомий своєю агресивною жадібністю, всередині функціонує як комуністична громада завдяки партнерській системі управління. 

Отже, хоч ми і дотримуємося наших етичних принципів, та все ж існує межа (внаслідок масштабування), за якою вони перестають діяти. Хоч це і прикро, але загальне вбиває часткове. Згодом, після детального обговорення теорії складності, ми перейдемо до питання, чи можливе поєднання етики й універсалізму. У теорії — так; але, на жаль, не на практиці. Адже коли поняття "ми" набуває занадто великого розміру, принципи перестають діяти й кожен починає боротися за власні інтереси. Абстракції для людей занадто абстрактні. Саме тому я віддаю перевагу політичним системам, які починаються з муніципального рівня і звідти будуються вгору (за іронією долі, саме так є у Швейцарії), а не навпаки, як у великих країнах. Належність до племені — це цілком позитивна річ, і потрібно працювати фрактально, щоб досягти організованих гармонічних відносин між племенами, а не намагатися зліпити все в одну велику мішанину. У цьому сенсі американський федералізм є ідеальною системою. 

Із таких трансформацій масштабу від часткового до загального випливає мій скептицизм щодо необмеженої глобалізації й великих централізованих багатонаціональних держав. Фізик і дослідник теорії складності Янір Бар-Ям доволі переконливо показав, що "де вищі паркани, там кращі сусіди" (це те, що "політики" й місцеві адміністрації ніяк не можуть зрозуміти щодо Близького Сходу). Масштаб має значення, і я повторюватиму це аж до хрипу. Ні до чого доброго не призвели спроби звести шиїтів, сунітів і християн докупи, посадити навколо вогнища і запропонувати їм заспівати "Кумбая", тримаючись за руки заради єдності й братерства. (Інтервенціоністи досі не розуміють, що слово "треба" — аж ніяк не достатній аргумент для "створення народів"). Звинувачувати людей у "сектантській поведінці", замість скористатися із цієї природної тенденції до відокремлення, — одна з найбільших дуростей з боку інтервенціоністів. Розділіть племена (як робили в Османській імперії), щоб ними керувати, або принаймні розмежуйте територію — і люди раптом заживуть у мирі й злагоді між собою. Левант страждав і страждає від західних (переважно англо-саксонських) арабістів, закоханих у предмет свого вивчення, які не ризикують нічим своїм, але заповзялися зруйнувати корінні культури й мови та відокремити Левант від його середземноморського коріння. 

Але необов’язково далеко ходити, щоб усвідомити вагомість масштабу. Зі щоденного життя нам добре відомо, що між сусідами в домі зазвичай кращі стосунки, ніж між мешканцями однієї кімнати. 

Ця істина очевидна, навіть банальна, якщо порівняти поведінку натовпу в "анонімності" великого міста з поведінкою груп у малих селах. Я буваю в селі, звідки походить наша родина: там з’являється відчуття однієї великої сім’ї. Люди ходять на похорони інших людей (похоронні клуби були явищем швидше великих міст), допомагають одне одному, турбуються про сусідів, навіть якщо ненавидять сусідського пса. У великому місті така єдність неможлива: там "інший" — це теоретичне поняття, а не людина з плоті й крові; наша поведінка щодо інших регулюється загальними етичними принципами. Такий погляд на світ видається нам цілком простим, однак ми не можемо усвідомити те, що етика — поняття глибоко локальне. 

У чому ж причина? Сучасність переконала нас у тому, що існує два види дійсності: індивідуальна й універсально-колективна; у цьому сенсі ризик власною шкурою заради самого себе буде чимось тільки для самого себе як елемента. Насправді ж людина ризикує для ширшого кола людей, до якого входить сім’я, громада, плем’я, братство. Однак це коло не може розширитися до загальнолюдського масштабу. 

Non mihi, non tibi, sed nobis (Не моє і не твоє, а наше) 

Погляньмо на ідею Елінор Остром. "Трагедія громад" у розумінні економістів полягає в існуванні колективної власності — наприклад, ліс, водойми з рибою або парк. Колективно фермери воліють уникнути перевантаження пасовищ, а рибалки — надмірного вилову риби, адже це зашкодить пасовищам і водоймам. Однак кожен окремий фермер не проти більше випасати свою худобу на пасовищі, а кожен рибалка не проти зловити більше риби — звісно, за умови, що інші так не робитимуть. Саме це й руйнує соціалізм: в умовах колективізму індивідуальні інтереси людей не задовольняються. Хоча вважати, що люди можуть жити лише в системі приватної власності, — так само велика помилка. 

Елінор Остром емпірично дійшла висновку, що існує певний розмір громади, нижче якого люди взаємодіють на колективних засадах, оберігаючи спільне, тобто система функціонує раціонально. Така громада не має зростати до надто великого розміру. Так само, як і з клубом. Залежно від масштабу групи поводяться по-різному. Це вказує на відмінність муніципального від загальнодержавного. Це також пояснює, як функціонують племена: людина є частиною специфічної групи, яка більша від індивіда, але менша від усього людства. Важливо те, що в такій специфічній групі люди діляться деякими речами, але не всіма. Існує також певний кодекс поведінки назовні. Арабські племена мають чіткі правила гостинності щодо мирних чужинців, які їм не загрожують, зате стають жорстокими з агресивними чужинцями. 

Визначення громади згідно з принципом ризику власною шкурою: це простір, у межах якого з вами обходяться так само, як ви обходитеся з іншими, — усі практикують срібне правило. 

"Загальне благо" — поняття абстрактне, взяте з підручників. У розділі 19 ми побачимо, що уявлення про "індивідуальне" також доволі нечітке. Поняття "я" більше схоже на групу, ніж на окрему особу. 

Хто ви по діагоналі? 

Вислів братів Джоффа і Вінса Ґремів підсумовує всю комічність політичного універсалізму, який не враховує масштабу: 

На федеральному рівні я — лібертаріанець,

на рівні штату — республіканець,

на місцевому рівні — демократ,

а на рівні сім’ї та друзів — соціаліст. 

Якщо цей вислів не переконав вас у безглуздості ярликів на зразок "ліві" чи "праві", тоді вас не переконає ніщо. 

Швейцарці одержимі ідеями управління — і справді, їхня політична система ні "ліва", ні "права", а побудована на управлінні. Вдумливий математик Ганс Ґербах якось організував у Цюриху майстер-клас, пов’язаний з ризиком власною шкурою: як правильно винагороджувати (і карати) політиків, чиї інтереси не узгоджуються з інтересами їхніх виборців. Усе це наштовхнуло мене на думку, що система працює добре у Швейцарії й інших німецькомовних країнах не просто через вищий рівень відповідальності, а швидше через масштаб, адже Німеччина — це федерація. 

Узагальнимо все це в контексті розподілу ризиків. 

Усі (буквально) в одному човні

Грецька мова дуже точна: вона має слово на позначення поняття, протилежного до перенесення ризику на інших, — розподіл ризику. "Сінкіндінео" означає "брати ризик разом" — обов’язкова вимога до торгових угод з морськими перевезеннями. 

У "Діяннях святих апостолів" описується подорож апостола Павла на торговому кораблі із Сідона на Крит і Мальту. Коли судно потрапило у шторм, мандрівники, "наситившись їжею, почали полегшувати корабель, викидаючи пшеницю в море". 

Викидаючи конкретний вантаж, усі власники ділили між собою втрати, а не лише власник викинутого зерна. Вони дотримувалися звичаю, корені якого сягають принаймні 800 року до н. е.: він записаний у Lex Rodia — Родоському законі, за назвою острова в Егейському морі. Сам текст не зберігся, але його не раз цитували ще із часів античності. Закон передбачає, що ризики і втрати через непередбачені обставини слід розподіляти порівну, незалежно від інших зобов’язань. Кодекс Юстиніана підсумовує: 

Родоський закон передбачає, що в разі викидання товару за борт, щоб полегшити корабель, ці втрати для блага всіх слід розподілити так само між усіма. 

Такий самий принцип розподілу ризику застосовувався до караванів на пустельних маршрутах. Якщо якийсь товар було вкрадено або втрачено, усі торговці мали взяти на себе ці втрати, а не лише власник цього товару. 

Слово "cінкіндінео" відомий класицист Арман Д’Анґур переклав на латину як compericlitor; в англійській мові воно мало б звучати як compericlity, а його протилежність — перенесення ризиків на інших у стилі Боба Рубіна — incompericlity.  Думаю, ми наразі обійдемося виразом "розподіл ризику". 

Далі ми обговоримо деякі перекручення, що виникають під час ризику власною шкурою. 

Як розмовляти про акції 

Одного разу я прийшов на телебачення, щоб розповісти про свою нову книжку, і мене затримали в студії — щось на зразок круглого стола з двома журналістами й ведучим. Темою дня була компанія Microsoft. Висловлювалися всі, навіть ведучий. Коли настала моя черга, я сказав: "У мене немає акцій Microsoft. У мене немає короткої позиції — тобто я не отримаю вигоди від їхнього падіння. Тому я не можу про це говорити". Я ще повторив вислів з прологу цієї книжки: не розповідайте мені, що ви "думаєте"; скажіть ліпше, які акції лежать у вашому сейфі. На обличчях присутніх відбилося погано приховане сум’яття: вважається, що журналістові не слід говорити про компанії, акціями яких він володіє; ще гірше — журналісти дуже люблять говорити про те, що вони ледве спроможні знайти на карті. Журналіст — це ніби безсторонній "суддя", однак, на відміну від Сісамни з картини "Суд Камбіса", він не ризикує залишитися без шкіри. 

Є два способи "говорити про акції". Перший — купити акції з власного бажання, а потім давати коментарі про них (таким чином оприлюднюючи те, що ви ними володієте); найкращий захисник товару — його користувач. Другий спосіб — купити акції для того, щоб розрекламувати компанію, а потім їх продати, заробивши на цій рекламі: це вже називають ринковими маніпуляціями, і тут точно є конфлікт інтересів. Ми позбавили журналістів ризику, щоб уникнути ринкових маніпуляцій, і думаємо, що це йде на користь суспільству. Ця книжка доводить, що ринкові маніпуляції та конфлікт інтересів — це все ж ліпше, ніж безкарність за погану пораду. Як ми побачимо, основна причина в тому, що без ризику власною шкурою журналісти задля безпеки повторюють думку інших журналістів, створюючи таким чином монокультуру й колективні міражі. Загалом ризик власною шкурою йде поруч з конфліктом інтересів. Я сподіваюся, що ця книжка продемонструє вам більшу важливість першого, ніж другого. Немає нічого поганого в конфлікті інтересів, якщо його супроводжує власний ризик. 

Короткий візит до лікаря 

У лікарів немає проблеми Антея: медицина хоч і накинула на себе мантію науки, але за своєю суттю ґрунтується на передачі знань від майстра до учня — як інженерія, вона більше покладається на досвід, ніж на експерименти й теорії. Економісти кажуть: "Припустімо, що..." і вигадують якусь хитромудру теорію. Лікарі так не роблять. Тому їм притаманний ризик власною шкурою на багатьох рівнях — крім хіба що агентської проблеми, яка відділяє споживача послуги від її постачальника. Спроби "впровадити" тут ризик власною шкурою спричинили певні побічні ефекти — перенесення невизначеності від лікаря до пацієнта. 

Закони й регуляції схильні переспрямовувати ризик лікаря в неправильне русло. 

Як? Проблема полягає в тому, що ми покладаємося на різні вимірювання. Кожним вимірюванням можна маніпулювати: згаданий у першій частині прологу рівень холестерину — перебільшений приклад маніпуляції вимірюваннями. Реальнішим прикладом може бути оцінювання роботи лікаря або лікарні за часткою онкохворих, які вилікувалися, в перспективі п’яти років. Які методи лікування вони виберуть для майбутніх пацієнтів? Потрібно обрати між лазерною хірургією (точкове втручання) і променевою терапією, токсичною як для ракових утворень, так і для самого пацієнта. Якщо поглянути на дані за п’ять років, лазерна хірургія може показати гірші результати, ніж променева терапія, однак остання в довгостроковій перспективі може викликати утворення нових пухлин, а статистика видужання пацієнтів у перспективі двадцяти років виглядає гірше. Якщо за статистичний період узяти п’ять років, а не двадцять, показники свідчитимуть на користь опромінення. 

Існує ймовірність того, що лікар у прагненні перенести невизначеність із себе на пацієнта вибере не найкращий варіант лікування.  

Система змушує лікаря переносити ризик із себе на вас, з теперішнього на майбутнє або з безпосереднього майбутнього на віддалене.

Варто пам’ятати, що, приходячи до лікаря, ви розмовляєте з людиною, яка, попри свій авторитетний вигляд, перебуває в доволі хиткій ситуації. Лікар — це не ви, не член вашої сім’ї, якщо ваш стан погіршиться, на нього не чекають прямі емоційні втрати. Тому нічого дивного, що його мета — уникнути проблем із законом, які можуть зруйнувати його кар’єру. 

Деякі статистичні дані можуть вас убити. Наприклад, ви йдете до кардіолога й дізнаєтеся, що перебуваєте в групі помірного ризику — це не безпосередній ризик серцево-судинних захворювань, а стадія, яка йому передує. (Існує стійка нелінійна залежність: пацієнт, якого класифікують як схильного до діабету або гіпертонії, на 90 відсотків ближчий до здорової людини, ніж до хворої). Але медик змушений вас лікувати, щоб захистити самого себе. Якщо через два тижні після візиту до лікаря ви помрете (подія з малою імовірністю), лікар може потрапити під суд за недбалість — за те, що не прописав вам ліки, які на той момент вважалися корисними (як у випадку зі статинами), але згодом стало відомо, що дослідження цих ліків були неповними або підозрілими. Лікар може відчувати, що статини шкідливі, бо викликають довготермінові побічні ефекти. Однак фармацевтичні компанії переконали всіх у тому, що цих побічних ефектів не варто боятися (хоча правильний підхід — це вважати непомітне потенційно шкідливим). Насправді для більшості людей (крім дуже хворих) ризики переважають над користю. Але довготермінові ризики залишаються прихованими: вони виявляться лише згодом. Натомість юридичний ризик є вже зараз. Це нічим не відрізняється від перенесення ризику на інших у стилі Боба Рубіна або приховування ризику і перенесення його на майбутнє. 

Чи можна боротися із цією асиметрією в медицині? У прямий спосіб — ні. Як я писав в "Антикрихкості" та інших текстах, вихід для пацієнта — уникати лікування на легких стадіях хвороби, а ліки застосовувати в разі "хвостових" подій, тобто значних погіршень, які трапляються рідко. Але проблема в тому, що легкохворі — це значно ширша група людей, ніж важкохворі; до того ж це люди, які довше живуть і можуть довше приймати ліки. Це і є стимулом для фармацевтичних компаній зосереджуватися на таких пацієнтах (адже коли людина помирає, вона більше не приймає ліків). 

Зрештою власною шкурою ризикують як лікар, так і пацієнт (хоч і не до кінця), але не адміністратори — і, схоже, саме вони становлять основну причину збоїв у системі. У будь-якому куточку нашої планети, в усіх можливих видах діяльності адміністратори були і є джерелом проблем. 

Що далі 

Це був вступ до теми агентської проблеми і розподілу ризику з погляду як комерції, так і етики — якщо ці перспективи взагалі можна розділяти. Ми також торкнулися проблеми масштабу. Далі спробуємо заглибитися у приховану асиметрію з її часто доволі дивними особливостями.

книгаШкура у грі