Миф о мотивации, или Как сделать так, чтобы ничего не мешало. Отрывок из книги

Миф о мотивации, или Как сделать так, чтобы ничего не мешало. Отрывок из книги - Фото
Книга "Міф про мотивацію" (колаж - LIGA.net)
10.11.2019, 09:19

В Украине выходит книга "Миф о мотивации. Как настроиться на победу" самого популярного колумниста Inc.com Джеффа Хейдена (укр.)


Мотивація - не блискавка, яка раптово влучає у вас серед дня. Крім того, навряд чи вона з’явиться після натхненної промови, зворушливого фільму чи запальної пісні. Усе це тимчасовий поштовх, який урешті-решт лише розчарує. Насправді мотивація - це результат процесу, а не передумова, стверджує Джефф Гейден.

В своїй книзі "Міф про мотивацію. Як налаштуватися на перемогу" він на власних прикладах та історіях успішних людей розвінчує міфи про мотивацію, у які багато хто вперто вірить.

LIGA.net публікує уривок з книги "Міф про мотивацію. Як налаштуватися на перемогу", яку скоро видасть "Наш Формат".

Щастя любить підкорювачів

Надихнути вас жити краще — це легко.

А от допомогти вам зрозуміти, які цілі треба ставити і підкорювати, щоб здобути це краще життя, уже складніше.

Тому цього ніхто не робить. Але я спробую.

Однак перед тим варто обговорити ще декілька речей.

"Достатньо" добре — це наскільки?

Для початку уявіть, що Малкольм Ґладвелл має рацію: щоб стати профі в якійсь галузі чи складному предметі, потрібно приблизно 10 тисяч годин зосереджених зусиль. (Ні, таки почати варто з іншого. Уявіть, що Малкольм Ґладвелл першим створив концепцію десяти тисяч годин).

Якщо Ґладвелл справді має рацію (й мушу визнати, що він таки часто її має... але в мене волосся гарніше, тож у чомусь я кращий за нього!), то середньостатистична людина мусить приділяти обраній галузі по 40 годин на тиждень протягом п’яти років, щоб назвати себе експертом.

Однак більшість із нас не має цих сорока годин, які можна було б присвятити досягненню грандіозної мети, якщо лишень вона не пов’язана з кар’єрою. А на роботі ми більше часу витрачаємо на шліфування вже набутих навичок, ніж на розвиток нових, які вивели б нас на саму гору кар’єрних сходів. Тож, найімовірніше, ми дістанемося лише сходинки "відмінник". Не станемо легендою, не потрапимо до 0,01 % найкращих, але точно будемо майстернішими за 95 % населення.

І це чудово. Не треба бути легендою спорту, щоб (увага: кліше!) пробігти марафон. Якщо ж статус "легенди" — це ваша мета, і ви таки її досягнете, то станете кращим за 99,99 % населення планети... однак звичайній людині для успішного марафону потрібно менше року. Якщо дивитися на це з такого боку, то статус "відмінника" здається непоганою альтернативою рівню зусиль Ґладвелла.

Тим паче, навряд чи ви захочете стати першокласним профі в усіх своїх починаннях. Видавати максимум на шляху до різних (іноді навіть суперечливих) цілей — украй важко.

Як сказав Ґладвелл у подкасті Ленса Армстронґа The Forward:

Байдуже, хто ви — гендиректор чи підприємець-початківець, — неможливо бути ідеальним в усіх аспектах бізнесу. Щойно спробуєте приділити час новому аспекту, заплатите за це ефективною роботою в іншому…

Управління складною організацією — це щонайменше чотири-п’ять таких абсолютно різних аспектів. Тож лідерам інколи важко поєднувати в собі функції керівника й оптимізувати роботу всіх напрямів діяльності компанії. Бути справжнім керівником — означає сказати підлеглим: "Ви маєте зробити це самостійно. Це — ваша відповідальність", навіть якщо вони виконають завдання гірше, ніж міг би він. От головний редактор журналу New Yorker Девід Ремнік пише значно краще за 95 % своїх журналістів. Йому постійно доводиться ухвалювати статті, які він сам міг би написати краще. Але якби він чесно сказав: "Я не можу цього ухвалити", то не було б журналу.

Це — "проблема тріатлону". На певному етапі доводиться визнати: "Я не можу стати першокласним бігуном, бо одночасно маю перейматися ще й плаванням і велосипедом".

Із проблемою тріатлону ви стикаєтеся щодня. Варто надати більше уваги одному аспекту роботи, як починають страждати інші. Варто краще попрацювати над одним аспектом бізнесу, як починають страждати інші. Варто приділити більше сил якомусь одному аспекту життя — і неодмінно постраждають інші.

Ось чому так складно стати в чомусь "легендою", а в декількох сферах і поготів…

І ось чому вам не потрібно бути легендою. Сягніть рівня в 90– 95 % — і ви будете неймовірно успішні й задоволені собою. Досконалість — не обов’язкова умова.

Фахівці широкого профілю превалюють над вузькими спеціалістами

Прагнення до досконалості — наш ворог. Навіть у кар’єрі. Нині у професійній сфері фахівців широкого профілю цінують більше за вузьких спеціалістів. Світ не стоїть на місці. Навички, що потрібні сьогодні, вже завтра стануть непотребом. Керівникові вже замало опікуватися єдиною функцією — потрібно бути лідером. Працівникові вже замало опікуватися єдиною функцією — потрібно прищепити собі підприємницький менталітет і постійно змінюватися. Спеціальні знання дедалі швидше перетворюються на товар (по суті, так воно і є; нині інформація доступна як ніколи). Тож тепер цінуються люди, які володіють широкою базою гнучких навичок і можуть направити їх на виконання різноманітних функцій та вирішення всіляких проблем. (Докладніше про це за мить).

Не бійтеся черепашачих темпів

Але не треба одразу кидати все і вчити китайську чи основи кодування. 

Відступіть на крок назад і погляньте на своє життя в етапах. Якщо зараз вам тридцять, і якщо нічого не завадить (як-от непередбачувана зустріч із волоссям Ґладвелла, після якої живими не повертаються), то житимете ви в середньому до вісімдесяти. Тобто у вас попереду десь 8–10 п’яти-семирічних періодів.

А отже, ваше майбутнє життя можна розділити на 8–10 етапів, за які реально встигнути підкорити 8–10 грандіозних цілей. 

У голові одразу виникає запитання: до марафону ж можна і за рік-два підготуватися, навіщо аж 5–7 років? Це ж купа часу.

Це лише так здається.

Навіть якщо на кожну вашу мету потрібно 5–7 років, у вас достатньо часу, щоб стати "серійним" підкорювачем — людиною, яка підкорює спочатку одну мету, потім ще одну, потім ще одну... і все це в поєднанні зі старанною роботою й успішною кар’єрою.

Такий підхід перетворить вас на багатогранну особистість. Ви зможете бути і таким, і таким, і ще отаким…

Чудовий приклад — Вінус Вільямс. Вона — професійна тенісистка, яка тричі здобувала звання першої ракетки світу, переможниця семи турнірів Великого шолому в одиночному розряді, переможниця чотирнадцяти турнірів Великого шолому в парному розряді, чотириразова олімпійська золота медалістка... Я можу продовжувати до нескінченності. Досягнення Вінус як однієї з легенд великого тенісу дивовижні.

Але ви, можливо, не знаєте, що Вінус без зайвого галасу збудувала успішну кар’єру підприємиці, створивши власний бренд спортивного одягу EleVen, який виробляє жіночий одяг для тенісу, йоги, фітнесу, бігу і танців.

EleVen — це аж ніяк не спроба нажитися на своїй зірковості: Вінус бере активну участь у розробленні дизайну, плануванні, виробництві, маркетингу... Вона іноді навіть сама збирає деякі замовлення (до них вона додає картку з написом "Упакувала Вінус").

Вінус, як і більшість надзвичайно успішних людей, — серійна підкорювачка. Нині модно казати, що шлях до успіху лежить через концентрацію на одному занятті, але Вінус завжди було замало одного тенісу: вона знала, що може бути і тенісисткою, і студенткою (вона здобула ступінь магістра з архітектури інтер’єру), і дизайнеркою, і підприємицею.

Але все ж таки більшість професійних спортсменів концентрується лише на спорті. Тож я не міг не запитати у Вінус, чому вона підходить до життя інакше.

"Для мене це норма, — відповідає вона. — Ще змалечку мені доводилося прагнути до майстерності в спорті й гарно навчатися в школі. У нашій родині не можна просто бути спортсменом. Треба бути ще й гарним учнем. А татко вчив нас із сестрою азів підприємницької діяльності. Наприклад, ми їхали на якийсь турнір, а він ставив у магнітолу касету з лекцією про придбання нерухомості без права викупу. Нам було вісім і дев’ять рочків, а ми вчилися купувати товар з молотка. Ми мало що з того розуміли, але це було неважливо: так батько намагався прищепити нам менталітет багатозадачності, менталітет підприємця, який сам собі прокладає шлях у житті... Тож для мене бажання досягти успіху одразу в декількох сферах — це норма.

А ще я досить рано зрозуміла, що навіть найдовші спортивні кар’єри насправді дуже короткі. Коли ти спортсмен, то “пенсія” настає ще замолоду. Однак я вирішила перетворити це обмеження на можливість, тож завжди ставила перед собою цілі окрім тенісних".

Я знаю, що ви зараз думаєте: "Ну, так, це ж Вінус! А в мене немає часу на все це".

Маячня. Час є зажди.

Чому треба бути серійним підкорювачем у професійному житті

Ось вас раптом запитають: "Хто ви?". Що відповісте?

Можливо, щось на зразок: "Я — власних ресторану". Або: "Я — супервайзер на виробничому об’єкті". Чи: "Я — вчитель".

Що б ви не сказали, навряд чи у відповіді буде сполучник "і". А він там бути має (хоча час від часу таку відповідь сприйматимуть несерйозно).

От погляньмо, наприклад, на мене. (Не тому, що я такий самозакоханий, або знаю достатньо лише про себе). Я — ґострайтер і письменник. Я — спікер. Я — консультант з підвищення продуктивності. Донедавна я був ще й весільним фотографом. Іноді гарую над фізичною формою.

І можу сміливо сказати (чорт забирай, у мене на те повне право), я досить майстерний в усьому цьому (можливо, за винятком фізичної форми).

Але ось як воно виходить. Скажімо, я виступаю з промовою. Опісля мене неодмінно оточують спікери-"бізнесмени", щоб трохи побалакати про фінансові аспекти. Тримаючи в голові нав’язливу ідею вщерть забити свій розклад прибутковими виступами, вони цікавляться, скільки ж виступаю я.

— Я намагаюся не виступати більш ніж двадцять разів на рік, — відповідаю я.
— Лише двадцять? Ого, то вам, напевно, добряче платять за кожну промову.
— Залежить від того, що ви маєте на увазі під словом "добряче". Але я не хочу виступати частіше, ніж двадцять разів на рік.
— Чому ж ні? Що більше виступів, то більше грошей.
— Може, й так, — відповідаю я. — Але ж я ще й ґострайтер.
— Що-що?— Я — спікер і ґострайтер.
— Он воно як... — розчаровано протягують вони і стихають. Тепер вони дивляться на мене зовсім іншими очима. (І це ще до того, як я повідомив, що фотографую весілля з десяток разів на рік). Адже успішні люди роблять щось одне. А от невдахам потрібно переробити купу всього, щоб звести кінці з кінцями. Якщо я і спікер, і письменник, і фотограф, то навряд чи маю успіх хоча б у чомусь із цього переліку.

Тож байдуже, яке в них було про мене перше враження, наскільки масштабна подія і наскільки складна аудиторія, — вони більше не бачать у мені успішного спікера. Просто тому, що сцена — не єдина моя робота.

Коротко кажучи, я недотягую до профі.

Те саме і з ґострайтингом. Коли я кажу людям, що додатково виступаю з промовами, то в них у голові одразу виникає образ бідного письменника, якому доводиться щось там балакати зі сцени, аби грошенят на життя заробити.

Для більшості людей символом успіху є професійна "спеціалізація", хоча насправді все навпаки. Ви, я — усі ми — вищі за спеціалізацію. Вінус Вільямс вища за спеціалізацію. Вона здатна не лише з ракеткою справлятися. Вона здатна грати не одну роль.

Усі ми здатні грати декілька ролей. У нас є — насправді чи потенційно — безліч навичок. Про деякі ми навіть не здогадуємося.

Не кажіть: "Я не можу дозволити собі витрачати час на ще одну роль". Ні, ви не можете дозволити собі не витрачати часу. Якщо ваша нова роль пов’язана з роботою, то ви отримаєте рятівне коло на випадок економічного спаду, змін на ринку чи звільнення. Якщо ваша нова роль пов’язана з особистим життям, то ви додасте йому трохи яскравості.

І не кажіть: "Я не знаю, з чого почати, бо не знаю, чим хочу закінчити". Одна з найбільших причин, чому люди бояться щось почати — абсолютна впевненість у тому, що перший крок має бути логічним компонентом великого і складного плану, в якому наперед у деталях розписані всі дії та етапи. А якщо такого плану немає, то й вони не починають.

Джо Волш, гітарист групи Eagles (і за сумісництвом видатний філософ), у документальному фільмі "Історія Eagles" сказав: "Наше життя здається нам суцільною анархією та хаосом, низкою випадкових, ніяк не пов’язаних подій, що перемішуються і сплітаються в якісь незрозумілі ситуації, які вже не вкладаються в голові і змушують постійно запитувати себе, що в біса відбувається. Але трохи пізніше, коли ви на все це озирнетеся, то побачите майстерно написаний роман. Просто зараз він таким не здається".

І, будь ласка, не думайте, що зараз уже запізно. Можливо, ви вже в двадцять достатньо розумні, щоб прочитати цю книжку і розписати собі кар’єрний план на життя. Але я так не міг. Я й гадки не мав, що робити. Як і Джо. Легко читати історії успішних людей і припускати, що в них було щось таке — ідеї, талант, завзяття, навички, креативність або ще щось, — чого немає у вас.

Ні. Успіх стає закономірним лише в ретроспективі. Успіх ніколи не гарантований. Плани ніколи не ідеальні. Так здається, лише коли озираєшся назад. Насправді ж люди роблять, пробують, перемагають, програють, вчаться на помилках, вчаться на успіхах... і знаходять чи створюють собі можливості самовдосконалюватися, щоб бути щасливими.

Тож уперед. Станьте "професійним" серійним підкорювачем. Усвідомте всі свої ролі. І зробіть усе, щоб ці ролі характеризували вас із професійного боку.

Подумайте про те, що ви робите добре, хотіли б робити добре і, що навіть важливіше, робите залюбки. Не обирайте роль, яку повинні обрати. Зупиніться на справі, яка сподобалася б вам двадцятирічному. Серійний підкорювач — це людина, яка може досліджувати, шукати, вдосконалюватися, навіть потурати бажанням, якщо вони ведуть до мети.

Можливо, вам сподобається невеличкий бізнес як підробіток. Можливо, вам сподобається навчати, консультувати, працювати на півставки, бути волонтером, повернутися до школи... Байдуже, яку роль ви оберете, — головне, щоб вона вам справді подобалася. Це вас підзарядить, освіжить, покаже нові ракурси на життя і подарує навички, які потім зможете застосувати у своїй головній ролі... чи ролях.

Але пам’ятайте: щоб знайти нову роль, необов’язково винаходити абсолютно новий проект чи пірнати з головою в абсолютно нове захоплення. Можливо, для вас буде стратегічно правильно просто доповнити свій інструментарій навичок.

Якщо працюєте поруч із суперзірками аналізу даних, можна спробувати стати найкращим оратором у колективі (й особливо на нарадах, де вправного мовця помітно одразу). Так ви перетворитеся з "простого" аналітика на людину, яка може не лише відкопати інсайти, а й правильно їх подати і втілити. (Врешті-решт, дані без інсайтів — просто дані).

А може, ви працюєте у виробничому відділі, де важко вирізнитися лише на основі цифр та результатів. Тоді вдосконалюйте свої знання в продажах і створюйте проекти, які полегшать життя продажникам: швидше опрацювання замовлення, менші виробничі партії, більше різноманіття товару тощо. Якщо відділ продажів на вашому боці, то вас шанують усі.

План — це чудово. Але план без дії — лише мрія.

Оберіть щось, що хотіли б спробувати, — і вперед. Як сказав Сет Ґодін, раніше нам доводилося чекати. Чекати, щоб нас прийняли, підвищили, обрали... якось "розкрили". Але тепер усе по-іншому. Тепер доступ до людей і ресурсів майже необмежений. Можна зв’язатися з будь-ким через соціальні мережі. Можна видати свою книжку. Викласти в інтернет свою музику. Створити свій продукт. Залучити інвесторів на свій проект.

Ви можете робити ледь не все, що заманеться. І вам не потрібно чекати, доки хтось допоможе.

Єдине, що стримує вас, — це ви самі і ваше небажання спробувати. Спробуйте щось. Спробуйте хоч щось. І повірте, ви достатньо розумні, щоб осягнути, чи пасує це "щось" вам.

Ось як призвичаюються до нових ролей. Закарбуйте собі десь: лише так ви станете серійним підкорювачем у професійному житті. І на запитання "Хто ви?" зможете відповісти цілим переліком.

Гарантую, це того варте. Врешті-решт, другою в переліку ваших ролей буде та, яку ви просто обожнюєте.

Чому треба бути серійним підкорювачем і в особистому житті

Якщо ви не з багатої родини і не хіпі, то професійні досягнення — майже необхідність. Усім нам потрібно заробляти на життя, та й гроші певною мірою — річ важлива. Леонардо Ді Капріо (у ролі Говарда Г’юза) промовив до родини Кетрін Гепберн у фільмі "Авіатор": "Ви кажете, що гроші для вас не важливі... але це тому, що ви завжди їх мали".

Звісно ж, потреба заробляти на життя не означає, що варто домагатися фінансового успіху. "Успіх" для кожного свій. (Про вашу дефініцію успіху ми поговоримо за мить, бо це — важливий чинник у виборі мети).

А проте дехто щиро вірить, що грандіозними цілями можуть бути лише цілі кар’єрні та фінансові.

Теж так гадаєте? Добре, тоді зробіть це для мене: просто зараз візьміть ручку і напишіть кілька речей, про які мріяли, але так і не реалізували. Кілька речей, до яких не приступилися, і тепер про це жалкуєте. Кілька речей, які здаються вам неможливими. Багато не треба — трьох-чотирьох досить. Я почекаю.

А тепер скажіть: скільки із цих речей стосуються кар’єри?

У більшості випадків відповідь така сама: жодна. Жодна мета не стосується роботи чи грошей. Усі вони — про особисте.

Зараз ви, напевно, відчуваєте лише легке невдоволення. Але колись, через багато-багато років, ви задумливо сидітимете на своєму ґанку і жалкуватимете, що навіть не спробували.

Найкращі цілі вбивають біль жалю

Чи не найгірші слова в житті — "якби ж я тоді...". Згадайте щось, про що мріяли 5–10 років тому, але так і на наважилися. Уявіть, якого рівня майстерності сьогодні досягли б, якби вчинили інакше. Подумайте, скільки часу згаяли. Його вже не повернути.

А тепер візуалізуйте своє майбутнє. Вам — вісімдесят. Ви сидите у кріслі-гойдалці на ґанку вашого будиночка, розмірковуєте про життя і жалкуєте, що так і не наважилися реалізувати мрії... а тепер уже запізно.

Є один відомий вислів, який приписують Джимові Рону: "Ми всі колись відчуємо два види болю: біль дисципліни і біль жалю. Відмінність у тому, що біль дисципліни важить грами, а біль жалю — тонни".

Згоден, робота важка. Згоден, робота завдає болю. Але думати про втрачені можливості набагато дошкульніше.

Ось чому другий крок — це подумати, про що ви жалкуватимете найбільше. Зверніть увагу, що жоден пункт у переліку не має стосуватися роботи. Ніхто на смертному одрі не лежатиме з думкою: "Якби я був більше часу в офісі". Ви можете жалкувати про те, що так і не знайшли роботу до душі, але якщо вам залишилися лічені дні, ви навряд чи вбиватиметеся, що не здобули вищої посади, не заслужили крутішого кабінету чи не заробили більше грошей. Ні, ви згадаєте те, що могло вас ощасливити.

Коли ви сидите в кріслі-гойдалці, то в голові майорить образ того, ким ви хотіли стати.

Ось чому особисті цілі важливо не лише ставити, а й підкорювати. Досягати особистої мети — байдуже, наскільки вона безглузда, легковажна й непрактична — найкраща винагорода. До того ж у процесі ви зустрічаєте нових людей, здружуєтеся і, найголовніше, почуваєтеся краще.

Ось що важливо в житті.

Головне запитання: ви щасливі?

Якщо я досі не переконав вас, що бути серійним підкорювачем — означає жити повно, насичено й успішно як удома, так і на роботі... що ж, тоді на вас надії немає.

(Жартую. Надія є завжди. Ніхто не зможе у вас її забрати).

Тож поговорімо про щастя, бо воно нерозривно пов’язане з досягненням цілей.

Як я й казав, "щастя" в роботі та особистому житті для всіх різне. Так і має бути. Кожна людина — унікальна, тож і визначення "щастя" в кожного унікальне. Від того, як ви трактуєте це поняття і на які компроміси ладні (чи навіть хочете) піти заради цього, залежить, почуваєтеся ви щасливими чи ні. Ми можемо отримати багато. Але не все.

Ось чому для підприємців, для працівників, для батьків, для пенсіонерів — для всіх — є лише одне визначення щастя. І ключ до нього в запитанні: наскільки ви щасливі?

Ваш рівень щастя безпосередньо залежить від вашої відповіді й компромісів, на які ви готові піти.

Наприклад, неймовірно успішні підприємці (принаймні за мірками традиційного успіху в бізнесі) працюють понаднормово і відда- ють весь час розбудові свого бізнесу. Часто (ба навіть завжди) їхнє особисте й сімейне життя від цього страждає.

Чи цей компроміс справедливий?

Байдуже. Головне, що цей компроміс неминучий.

Якщо ви горнете гроші лопатою, однак нещасні, то ви досі не погодилися з фактом, що захмарні успіхи в роботі мають зависоку ціну. Вочевидь, особисте життя для вас важливіше за гроші, і це нормально.

Якщо ж ви щодня прокидаєтеся по обіді й маєте насичене особисте життя, однак досі нещасні, то ви не погодилися з фактом (а це справді факт), що це не збагатить вас. Особисте задоволення — це важливо, але для вас його замало... і це теж нормально.

Можна розбити на складники все, що завгодно, але не життя. Робота, родина, друзі, особисті цілі — усе це нерозривно пов’язане. Кожен із цих елементів — частина єдиного цілого, тож якщо надати більше уваги одній сфері, ви автоматично обділите іншу.

Прагнете більше заробляти? Прагнете бути більше часу з сім’єю? Прагнете допомагати іншим? Усе це можливо. Але доведеться чимось заплатити.

Що більше ви заробляєте, то менш щасливі в особистому житті. Що щасливіші ви вдома, то менше грошей здатні заробити. Можливо, в ідеальному світі можна все це збалансувати... але ми живемо не в ідеальному світі.

Саме цей дисбаланс змушує людей аж до пенсії картатися: "І це все?". Саме цей дисбаланс змушує чоловіків за п’ятдесят чіпляти на себе золоті ланцюжки, розстібати майже всі ґудзики на сорочці й кататися в своєму новенькому кабріолеті зі спущеним дахом, навіть якщо надворі мінус один.

Проблема не зовні. Проблема не в прикрасах, не в одязі і не в машинах. Ви здатні все це мати... але ж вибір цим не обмежується. Спочатку вирішіть, що ви хочете мати. Будьте відверті. Чого ви хочете для себе і для своєї родини? Що ви найбільше цінуєте духовно, емоційно чи матеріально? Що ви прагнете робити? Поряд із ким (або на шляху до якої мети) ви почуваєтеся найщасливіше?

Але не треба на автоматі говорити, що родина і друзі — найважливіше в житті. Якщо так і є, то чудово. А якщо ні... то ви просто обманюєте себе і марнуєте купу часу на непотрібні вам стосунки, хоча могли б зосередитися на чомусь справді для вас важливому і стати щасливішими.

(Я недарма взяв за приклад "родину і друзів". Ми вже звикли так відповідати — можливо, нам здається, що так заведено в суспільстві, — хоча правильної відповіді тут немає. Якщо кар’єрні успіхи для вас цікавіші, ніж друзі, то це нормально. Ви — не лиходій. Ви — це просто ви. І для вас ця відповідь — правильна).

У вашій відповіді пролунає те, що вас ощасливить. А якщо ви не робитимете того, що вас ощасливлює, то щасливішими не станете.

Занадто просто?

Можливо... але згадайте всіх своїх знайомих, які жаліються на обраний самостійно шлях.

Наприклад, усі ми знаємо хоча б одного вчителя, який постійно скаржиться на низьку зарплатню. І я його аж ніяк не звинувачую. Учителям мають платити більше. Вони неймовірно важливі.

Але їм не платять більше. І якщо надалі не відбудеться радикальних змін, усе так і залишиться. Як сказав би Марло із серіалу "Дроти": "Ви хочете, щоб було так... але воно геть інакше". Можливо, учителів жахливо обділяють, але так воно є.

Якщо ви нещасні, то переосмисліть свою дефініцію успіху. Бо та, що у вас зараз, на практиці не працює. Усе мати неможливо. Припиніть хотіти всього одразу — і зможете покінчити з нещастям та невдоволенням.

Але у вас таки може бути більше, ніж є зараз — як в особистому, так і в робочому житті.

Тож почніть іти до цілей, що вас ощасливлять.


Последние новости