Последний день гражданской войны и жизни Авраама Линкольна. Отрывок из новой книги

Последний день гражданской войны и жизни Авраама Линкольна. Отрывок из новой книги - Фото
Коллаж - LIGA.net
12.10.2019, 12:37

В Украине выходит книга "Биография Линкольна" Дорис Гудвин. LIGA.net публикует наиболее драматичный отрывок (укр.)


Авраама Лінкольн - 16-й, але, мабуть, найбільш відомий президент Сполучених Штатів Америки. Якщо вивчити його історію, може здатися, що він узявся нізвідки - юрист із глушини, котрий відслужив один термін у палаті представників і двічі підряд не зміг потрапити до Сенату США. Частина істориків вважає, що його несподіване висунення у президенти - просто випадковість.

У книжці-біографії "Команда суперників. Біографія Лінкольна", заснованій на листах і щоденникових записах, авторка Доріс Ґудвін змальовує живу особистість Лінкольна-людини, яка ніколи не втрачала віру в себе та свою країну. Ми обрали найбільш драматичній епізоди з життя Лінкольна - від останього дня громадянсько війни до вбивства президента.

LIGA.net публікує уривок з книги "Команда суперників. Біографія Лінкольна", яку цієї осені видасть "Наш Формат".

* * *

Ґрант та Лі прекрасно трималися на ввічливій церемонії капітуляції в Аппоматоцькому суді. "Один генерал величний у перемозі,— пише історик Джей Вінік,— а інший величний та не менш гідний у поразці". Два дні тому Ґрант надіслав Лі послання із проханням здатись. Як зазначав Ґрант, у світлі "подій останнього тижня" він сподівався, що Лі розуміє "безнадійність подальшого спротиву" і вирішить запобігти "подальшому кровопролиттю". Спершу очільник конфедератів відмовився визнати безнадійність свого становища і зробив останню спробу втекти. Але в неділю зранку, коли його війська майже повністю оточили, Лі повідомив Ґранту, що готовий здатись.

Готуючись до історичної зустрічі, видатний сивочолий генерал, пише його біограф, узяв "найгарніший меч і надів насичено-червону шовкову стрічку". Думаючи, що до кінця дня його арештують, він казав генералу Вільямові Пендлтону: "Маю виглядати якнайкраще". Йому не варто було хвилюватись, бо Ґрант чітко дотримувався поблажливих вказівок Лінкольна. Умови капітуляції дозволили офіцерам війська Конфедерації, склавши зброю, "повернутися додому, де влада Сполучених Штатів їх не турбуватиме", якщо вони ніколи більше "не піднімуть зброї" проти Союзу.

Ґрант виконував умови капітуляції і, згадував він пізніше, "подумав, що офіцери мають власних коней та деяке майно, що було важливе для них, а для нас не мало цінності. Крім того, буде зайвим приниженням закликати їх здати пістолети". Тому він видав наказ, що дозволяв офіцерам забрати свої револьвери й пістолети, коней і багаж. Цей дозвіл, зауважував Лі, "ощасливив його армію". Перш ніж генерали попрощались, Лі згадав, що "його військо в дуже поганому стані, їм бракує їжі". Ґрант негайно відреагував, пообіцявши надіслати харчі для 25000 осіб.

Поки Лі повертався у штаб, Конфедерацією ширилися чутки про капітуляцію. Лі намагався виступити перед бійцями, але "на його очах виступили сльози" і він спромігся лише сказати: "Панове, ми пройшли цю війну разом, і я зробив для вас усе можливе". Генералові було важко висловити тугу й гордість, але бійці не стримувались. Показавши приголомшливу повагу та відданість, вони раптом вишикувалися "по обидва боки дороги, щоб привітати генерала — дві стіни чоловіків стояли вздовж усього шляху" генерала Лі. Їхні вітання зворушили командувача: він плакав і, побачивши його сльози, солдати також не могли стриматися. "Кожна група починала з вітань і закінчувала риданнями — і так аж до самого штабу". Один солдат сказав за всіх: "Я люблю вас, як ніколи, генерале Лі!".

На світанку наступного ранку Ноа Брукс почув "великий вибух". Рокотання салюту з п’ятисот пострілів "прогриміло в туманному повітрі Вашингтона, здригнулась уся земля, а біля Лафаєт-сквер повилітали шибки". Ранкові газети писали подробиці, але той салют був "способом міністра Стентона сказати людям, що військо Північної Вірджинії нарешті склало зброю".

"Народ, здається, подурів з радості,— писав Веллс,— лунають постріли, калатають дзвони, майорять прапори, сміються люди, кричать діти — усі-усі веселяться. Капітуляція великого повстанського командувача та найбільш нездоланного й надійного війська сепаратистів, по суті, закінчує повстання". У всіх міністерствах оголосили спонтанний вихідний. Працівники повибігали на вулиці.

Життєрадісний кількатисячний натовп зібрався біля Білого дому. "Грала музика, гриміли гаубиці й раділи люди",— писали в National Intelligencer. Попри заклики натовпу, щоб виступив президент, Лінкольн вагався. Він планував промову на наступний вечір і не хотів "усе розпорошити", не продумавши кожну тезу. Якщо президент десь помилиться, то це одразу піде в газети, а людина в його становищі, казав він скромно, "має принаймні старатися не припускатися помилок"174. Проте натовп настільки наполягав, що президент зрештою з’явився у вікні другого поверху. Його зустріли "дуже радісно: люди махали капелюхами, парасольками, хустинками". Коли публіка заспокоїлась, Лінкольн підтримав ейфорію власною усмішкою. "Я дуже радий, що настала така щаслива година, коли люди не тямлять себе від радості". Ці слова викликали ще шаленішу реакцію. Потім Лінкольн виголосив спеціальне прохання до оркестру. "Я завжди вважав "Діксі" однією з найкращих мелодій, які мені доводилося чути,— почав він. — Наші супротивники останнім часом намагалися її привласнити, але я постановив, що вчора ми захопили і її". Почулися бурхливі оплески. "Я радився щодо цього питання із генпрокурором і він надав свою правову оцінку, що це тепер наш законний трофей. Тепер я попросив би оркестр порадувати мене її виконанням". Замовивши патріотичну пісню Півдня, Лінкольн хотів "показати повстанцям, що з нами їм можна буде знову її слухати". Після "Діксі" оркестр заграв "Янкі Дудл" — і натовп "несамовито святкував".

"Якщо це можливо,— писала Мері, коли дійшли новини про захоплення Ричмонда,— то це навіть щасливіший день, ніж понеділок". Її нестримна радість була очевидна в записці Чарльзові Самнеру наступного ранку, у якій вона запрошувала його й маркіза поїхати з нею на прогулянку містом, щоб подивитися на освітлення й послухати промову президента. "Не думаю,— писала вона,— що ця жіноча допитливість недостойна чи нерозсудлива, qu’en pensez vous?".

Знову освітлене місто виглядало видовищно. У вікнах кожної урядовоїбудівлі миготіли свічки та лампи, а вогні новозбудованого куполу Капітолія було видно на кілометри навкруги. "У багатьох частинах міста запалювали багаття й запускали салюти" з нагоди святкувань. Знаючи, що президент має звернутися до публіки, Стентон велів прикрасити фасад військового міністерства "прапорами, військовими знаменами й вічнозеленими рослинами".

Підійшовши до вікна другого поверху в північному крилі Білого дому, Лінкольн "тримав у руці скручений рукопис". Він пояснив Ноа Бруксу, що "то була пересторога" проти нелітературних висловів, що могли образити таких людей, як Чарльз Самнер, який раніше був проти фраз на зразок "повстанці крутнули хвостом і втекли" або "підсолоджена пілюля". Величезний натовп, побачивши президента, заходився "оплесками, що здіймалися хвилями" й не давали йому деякий час говорити, аж поки публіка не заспокоїлась. 

"Промова,— писав Ноа Брукс,— була довша й інша, ніж очікували більшість людей". Замість того щоб просто відсвяткувати подію, Лінкольн хотів зачепити національне обговорення реінтеграції південних штатів у Союз, як він досі вважав, "найскладніше питання" "в державному управлінні за всю історію".

Він зазначив, що в Луїзіані, де процес реінтеграції вже розпочався, дехто був розчарований, що нова Конституція не передбачає "права голосу для чорношкірих". Лінкольн вважав, що вони мають голосувати — грамотні і ті, "хто служить у нашому війську". З іншого боку, нова Конституція Луїзіани містила чимало важливих положень. Вона звільняла всіх рабів штату й надавала "як білим, так і чорним право на державну освіту". Лінкольн закликав законодавче зібрання штату, яке вже підтримало тринадцяту поправку, "вибороти також право голосу для чорношкірих". Як казав президент, у них є вибір: або змарнувати вже зроблені важкі зусилля, або ж повірити, що це лише початок процесу, який має завершитися "цілковитим успіхом". Щоб проілюструвати свою ідею, він використав простий образ із сільського життя: "Чи можна швидше дістати курча, не висиджуючи яйце, а гепнувши його об землю?".

Того вечора в натовпі був прихильник Конфедерації Джон Вілкс Бут. Молодший брат знаменитого актора Едвіна Бута, чиєю грою у п’єсах Шекспіра так захоплювався Лінкольн, теж був популярним актором. На відміну від старшого брата, який був прихильником Півночі, Джон Вілкс "у юності жив на Півдні, де сформувався як особистість" і став пристрасним прихильником повстання. В останні місяці ця пристрасть перетворилася на одержиму ненависть до Півночі. Ще з минулого літа він із невеликим гуртом спільників розробляв план, щоб викрасти Лінкольна, привезти в Ричмонд та обміняти на військовополонених. Захоплення Ричмонда й капітуляція Лі позбавили такий план сенсу, але Бут був неготовий здаватись. "Наша справа майже програна,— писав він у щоденнику,— треба зробити щось рішуче й видатне".

Двоє інших спільників були з Бутом у натовпі — працівник аптеки Девід Геролд та колишній солдат Конфедерації Льюїс Павелл, відомий також як Льюїс Пейн. Коли Лінкольн заговорив про виборчі права чорношкірих, Бут повернувся до Павелла. "Це означає дати ніґерам громадянство. Це його остання промова",— сказав він. Бут попросив Павелла застрелити Лінкольна тепер і зараз. Коли той засумнівався, він заявив: "Господи, я сам його пристрелю".

Цікаво, що Лінкольну нещодавно снився зловісний сон. "Навколо мене була смертельна тиша,— начебто казав він Вордові Леймону,— а потім я почув приглушені ридання, ніби багато людей плакали... Я ходив із кімнати в кімнату й не бачив жодної живої душі, але весь час чув жалібні звуки плачу... Я вирішив з’ясувати, що таке таємниче й жахливе відбувається, і продовжив іти кімнатами, аж поки не дістався східної зали. Там на мене чекала страхітлива несподіванка. Переді мною стояв катафалк, де лежало тіло в похоронному вбранні. Навколо нього стояли солдати, наче охоронці, і натовп людей — деякі дивились із жалобою на мерця, чиє лице було закрите, а інші жалісно схлипували. "Хто помер у Білому домі?" — спитав я солдата. "Президент,— відповів він,— його вбили!"".

Леймон також описував, як президент намагався відкинути лихий передвісник. "Але бачте, як виходить,— заспокоїв він Леймона,— уві сні не мене, а когось іншого вбили... Ну, куди ніч, туди сон. Думаю, Бог сам знає, як це все владнати. Господу видніше". Історик Дон Ференбахер упевнений: Леймон трохи заплутався в часі192, що дає підстави сумніватись у всій історії. Але багато близьких знайомих Лінкольна відзначали його схильність до зловісних снів і їх переказування.

Поки радикали, включно із Самнером та Чейзом, вважали, що треба запровадити загальне виборче право й покарати лідерів повстанців, а федеральний уряд мусить узяти під контроль відокремлені штати, "значна частина людей" підтримувала промову Лінкольна. "Возз’єднання,— казав Ноа Брукс,— було тоді для більшості людей найважливішим".

Ще більше радикали критикували те, що Лінкольн підтримує ідею поспішно скликаних урядів у Луїзіані та інших штатах. Він вважав, що "там мають бути суди, право й порядок, інакше суспільний лад рухне, а роззброєне військо перетвориться на мародерів і злочинців". Саме з такою думкою він говорив у Ричмонді із суддею Кемпбеллом і дозволив зібратися старому вірджинському законодавчому органу. На той час минуло п’ять днів після капітуляції Лі, і президент сподівався, що вірджинці скасують відокремлення й відкличуть своє військо. Він також вважав мудрим рішенням дозволити "видатним і впливовим людям у своїх штатах... зібратись і виправити те, що самі наробили".

Уряд категорично не погоджувався з ідеєю дозволити повстанському урядові збиратися з будь-якої причини. За відсутності Сюарда центральну позицію зайняв Стентон. Він переконував Лінкольна, що "надавати такі повноваження законодавчому зібранню Вірджинії означатиме віддати їм після завоювання владу і що перемога, здобута на полі бою, опиниться в руках зібрань, які чотири роки тому сказали "давайте воювати"; це означатиме віддати управління в руки ворогів і призвести до проблем у Конгресі". Стентон наполягав, що "будь-яка спроба реорганізувати місцеві уряди має контролюватися лише федеральною владою, якій варто ставитися до повстанських організацій як до порожнього місця".

Генпрокурор погоджувався з оцінкою Стентона на засіданні і обстоював таку думку в особистих розмовах із Лінкольном. Президент зізнавався Веллсу, що його дуже хвилює спротив Спіда та Стентона. Веллс теж не міг утішити президента. Він "сумнівався в тому, що варто дозволити скликання повстанського законодавчого зібрання", і казав, що, "бувши вороже налаштованими, вони зберуться й готуватимуть проти нас змову". Лінкольн усе одно не погоджувався. Він вважав, що якщо "видатні вірджинці" зберуться разом, то "зі своїми співгромадянами стануть прихильними до держави". Попри все, казав Веллс, "якщо ми всі вважаємо інакше, то, мабуть, він помиляється й має виправити цю помилку".

Далі на президента вплинула телеграма Кемпбелла до генерала Вейцеля, з якої випливало, що Кемпбелл надавав зібранню більше повноважень, аніж було домовлено з Лінкольном. Після обіду 12 квітня президент пішов у військове міністерство, щоб переговорити зі Стентоном. Помічник міністра Джонсон пригадував, що президент сів на диван і уважно слухав, поки Стентон "дуже емоційно" і пристрасно повторював, чому він проти того, щоб вони збиралися. Міністр застерігав, що "доля звільнених мільйонів" опиниться в руках людей, яким не можна довіряти, і "якщо вони зберуться раз, то вже не можна буде обмежити їхню роботу та дії".

Зрештою, Лінкольн встав і підійшов до столу Стентона, де написав документ, що стане останньою телеграмою від його імені з військового міністерства. Він велів генералові Вейцелю вважати його дозвіл на зібрання недійсним. "Не дозволяйте їм наразі збиратись, але якщо хтось уже приїхав, дозвольте їм безперешкодно повернутися додому". Стентон був задоволений, вважаючи, що "це... цілком правильно".

У четвер 13 квітня Ґрант приїхав у Вашингтон, де Стентон планував на його честь святкування. "Коли ми того ясного ранку дісталися Вашингтона,— пригадувала Джулія Ґрант,— здавалося, вибухнула вся столиця. Крім залпу, лунали дзвони й усе місто буквально огорнули прапорами та стрічками". Ґрант пішов зустрітись із президентом, поки Джулія в готелі Willard "увесь день приймала вітання". Пізніше того дня вони з Еллен Стентон приєдналися до чоловіків у військовому міністерстві. Джулія пригадувала, що "Стентон був у прекрасному настрої, показуючи мені зброю, прапори, а ще — пеньок великого дерева, з усіх боків пробитий кулями, який він привіз із поля бою в Шайло". Він радісно розповідав, як освітлюватиметься тієї ночі міністерство, і "жваво зауважив: "Збираються також освітити міністерство військово-морських сил, бо вони позичили кілька коробок свічок з нашого міністерства"".

Уперше після смерті Віллі Мері Лінкольн здавалася безтурботною. Вона отримала радісну записку від чоловіка — "лише кілька рядків", але "написані грайливо та ніжно про те, коли він за мною заїде!"207. Мері написала багато листів, і всі вони були сповнені радості. "Ми невимовно тішимося нашими великими та славетними перемогами",— казала вона Джеймсові Беннету. Другові Абраму Вейкмену Мері детально описувала, як "чарівно" вони провели час у Сіті-Пойнті. "Як би я хотіла, щоб ви були там з нами, навіть наш незворушний містер Самнер під час подорожі змінився, наче йому знову шістнадцять". Самнеру вона писала, що отримала новий том "Юлія Цезаря", і запрошувала його в Білий дім у той вечір, коли буде Ґрант.

* * *

Страсна п’ятниця 14 квітня 1865 року була для Лінкольна одним із найщасливіших днів життя. Ранок почався з невимушеного сніданку з Робертом, який щойно приїхав у Вашингтон. "Ну, сину, ти повернувся з війни неушкодженим,— сказав Лінкольн,— війна закінчилась, і невдовзі ми житимемо в мирі з мужніми людьми, що билися проти нас". Він велів Роберту "відкласти" свою військову форму й завершити навчання, можливо, готуючись до юридичної кар’єри. Поки батько говорив із сином, "його обличчя", пригадувала Елізабет Кеклі, "було таким радісним, яким я давно його не бачила".

Об одинадцятій ранку в Білий дім приїхав Ґрант на традиційне п’ятничне засідання уряду. Він чекав на звістку, що військо Джонстона, остання армія повстанців, здалося Шерману, але новин ще не було. Лінкольн сказав Ґранту не перейматись. Припустив, що новини незабаром будуть, бо "вночі він бачив сон, що повторюється майже перед кожною важливою та великою подією війни". Веллс попросив його розповісти сон. Повернувшись до нього, Лінкольн сказав, що там була стихія міністра військово-морських справ — "вода — і що він наче був на якомусь дивному кораблі, що із шаленою швидкістю наближався до якогось берега. Цей самий сон йому снився перед битвами під Самтером, біля Булл-Рану, під Ентитемом, Ґеттісбурґом, Стоун-Рівер, Віксбурґом, Вілмінгтоном і так далі". Ґрант зауважив, що не всі ці події були перемогами, але Лінкольн був повен сподівань, що цього разу все буде добре.

Говорили переважно про труднощі встановлення закону й порядку у південних штатах. Кілька днів тому Стентон написав план запровадження тимчасового військового уряду у Вірджинії та Північній Кароліні, поки не відновиться цивільний правопорядок. "Лінкольн узяв документ,— згадував пізніше Стентон,— пішов до себе в кімнату, а потім виніс його і попросив зачитати". Протягом обговорення з’ясувалось, що більшість міністрів погоджуються, хоча Веллс із Деннісоном були проти ідеї змінити кордони штатів, об’єднавши два різні штати в єдину військову одиницю. Погодившись із доречністю такого заперечення, президент попросив Стентона змінити план, щоб там згадувалися два окремі штати.

Лінкольн надавав особливого значення тому, що "велике повстання загасили саме тоді, коли Конгрес був на канікулах", бо без нього вони ефективніше працюватимуть над відбудовою. Він зауважив, що "в Конгресі є люди з добрими намірами, які, проте, неможливо втілити на практиці, і є люди, що одержимі ненавистю та мстивістю, яких він не розуміє. Президент сподівався, що після війни вже не буде переслідувань і кривавих розправ". 

Що ж до лідерів повстанців, то Лінкольн повторив свій намір не чинити жодного насильства: "Хай ніхто не чекає, що вішатиме чи вбиватиме цих людей, хай і найгірших з них". Позаяк їхня присутність на американській землі могла бути проблематичною, він волів би "налякати їх, відкривши ворота геть з країни, сполохати їх". При цьому Лінкольн помахав "руками, наче відганяє овець", і сказав: "Уже досить життів принесли в жертву. Треба придушити власні образи, якщо хочемо злагоди і єднання".

Після засідання Стентон та Спід разом спускалися сходами. "Шеф сьогодні прекрасно виглядав, правда?" — спитав Стентон. Через роки Спід чітко згадуватиме "вигляд Лінкольна того дня" — із "чисто поголеним обличчям, напрасованим одягом і зачесаним волоссям та бакенбардами" — зазвичай він виглядав не так. Стентон згодом писав, що президент здавався "радіснішим та щасливішим", аніж під час будь-якого засідання уряду — його гріла думка "про наближення міцного й тривалого миру вдома та за кордоном". Під час обговорення, згадував Стентон, Лінкольн "дуже схвально говорив про генерала Лі та інших конфедератів", показуючи "доброту, гуманність та ніжне, поблажливе ставлення, що так його відрізняло серед інших".

Пізніше того дня Лінкольн затвердив ліберальну політику щодо лідерів повстанців. Розвідка повідомила Стентону у військове міністерство, що "відомий сепаратист" Джейкоб Томпсон був у дорозі до Портленда в Мені, де на нього чекав пароплав на Британію. Діючи з Канади, Томпсон організував багато нищівних рейдів через кордон, тож у Стентона не було до цього мародера співчуття. Прочитавши телеграму, міністр не вагався ні секунди. "Арештувати його!" — наказав він своєму заступникові Дані. Дана уже виходив, коли Стентон покликав його назад. "Ні, зачекайте. Краще підіть із цим до президента".

Дана застав Лінкольна в кабінеті. "Приві-і-т, Дана! — привітався Лінкольн. — Що там?". Дана описав ситуацію, пояснивши, що Стентон хотів арештувати Томпсона, але подумав, що краще спершу звернутися до Лінкольна. "Ні,— сказав президент,— краще не треба. Коли ти схопив слона за задню ногу, а він намагається втекти, то краще його відпустити".

Згадки Мері Лінкольн про те, яким неймовірно щасливим був Лінкольн у цей день, збігаються зі спогадами його найближчих соратників. Вона ніколи не бачила його таким "радісним", казала Мері Френсісові Карпентеру. "Він поводився навіть грайливо. О третій дня, по обіді, він виїхав зі мною у відкритій кареті. Рушаючи, я спитала, чи хтось поїде з нами, на що він негайно відповів: "Ні, сьогодні я хочу, щоб ми поїхали самі". Під час поїздки він був таким веселим, що я сказала йому, сміючись: "Любий, ти мене майже лякаєш своєю життєрадісністю", а він відповів: "Ну, я так і почуваюсь, Мері, бо вважаю, що в цей день, коли скінчилася війна, для нас обох настали щасливіші часи. У період між війною і смертю нашого любого Віллі нам обом було дуже важко"".

Поки карета їхала до верфі, згадувала Мері, "він говорив про старий дім у Спрингфілді, згадував молодість, його маленький темний будинок, юридичну практику, суд, зелену сумку для документів, пригоди під час поїздок округом". Вони подолали неймовірні відстані із часів їхнього першого танцю у Спрингфілді чверть століття тому. З роками підтримували одне одного, дратували одне одного, разом любили сім’ю, захоплювалися політикою, поезією та драматургією. Депресія Мері після смерті Віллі значно додавала Лінкольну турбот, а жахлива напруженість війни ще більше руйнувала їхні стосунки. Через те, що Лінкольн часто зосереджувався лише на президентських обов’язках, Мері, бувало, почувалась покинутою та ображеною. Тепер, коли війна добігала кінця і час загоював їхню жалобу за сином, Лінкольни могли сподіватися на щасливіші часи. Вони хотіли якось поїхати в подорож — у Європу та на Святу Землю, через Скелясті гори в Каліфорнію, а потім додому в Іллінойс, де починалося їхнє подружнє життя.

Карета наблизилася до Білого дому, і Лінкольн побачив гурт давніх друзів, включно з губернатором Іллінойсу Річардом Оґлсбі, які саме збиралися їхати. "Повертайтесь, хлопці, повертайтесь",— сказав він їм, чекаючи на приємне товариство. Як пригадував губернатор Оґлсбі, вони трохи побули в гостях. "Лінкольн узявся читати якусь гумористичну книжку. Здається, то був "Джон Фенікс". Його продовжували кликати на вечерю. Він щоразу обіцяв, що зараз іде, але так і продовжував читати. Нарешті йому наказали негайно йти вечеряти".

Треба було поїсти вчасно, бо Лінкольни планували того вечора піти на виставу в театрі Форда "Наш американський кузен". Після вечері президент зустрівся з Ноа Бруксом, массачусетським конгресменом Джорджем Ешманом та спікером Колфексом, який мав невдовзі їхати в Каліфорнію. "Як би я хотів отак поїхати! — сказав Лінкольн Колфексу. — Але державні обов’язки прикували мене до столиці і я можу тільки заздрити вашій поїздці". Президент запросив Колфекса з ним у театр, але той мав інші плани.

Ноа Бруксу здалось, що Лінкольн ніколи не виглядав "настільки радісним і сповненим надій щодо становища країни... Його переповнювали веселощі, він сипав історіями і був страшенно щасливий через перспективи, що відкриваються перед країною". Його прощальні слова, пригадував Брукс, стосувались економічного майбутнього країни. "Ґрант вважає, що можна зменшити військові витрати на півмільйона на день, а якщо сюди ще додати скорочення витрат на флот, то невдовзі наш державний борг значно знизиться, а національна валюта за вартістю наблизиться до золота".

Спікер Колфекс був одним із кількох людей, кому Лінкольн пропонував піти з ним того вечора в театр, але всі відмовились. У ранковому випуску National Republican оголосили, що з Лінкольнами у президентській ложі будуть Ґранти, але Джулія вже налаштувалася відвідати дітей у Нью-Джерсі, тому Ґрант попросив їх вибачити229. Стентони теж відмовились. Стентон, як і Чейз, вважав театр дурнуватою розвагою і, що важливіше — небезпечною. Він місяцями марно намагався переконати президента уникати таких публічних заходів і вважав, що це лише зайва для нього небезпека. Раніше того дня, "не схвалюючи ідею з театром", Стентон не дозволив прийняти Лінкольнове запрошення й голові телеграфу Томасові Екерту, хоча президент жартома запрошував його через його надзвичайну силу — казали, наче він може "руками переламати кочергу", тому міг би бути за охоронця.

Уже по восьмій Лінкольни сіли в карету, щоб їхати в театр. "Думаю, час рушати,— сказав Лінкольн Колфексу,— хоча я краще лишився б". Попри те що театр був для нього найкращим притулком у важкі часи президентства, того щасливого вечора він не відчував потреби кудись втікати. Але пообіцяв прийти. "Уже оголосили, що ми будемо",— сказав він охоронцеві Круку, який саме мав вихідний вечір,— і я не можу розчаровувати людей". До Лінкольнів приєдналися Клара Гарріс, дочка друга Мері сенатора Айри Гарріс, зі своїм нареченим, майором Генрі Ретбоуном.

* * *

Поки Лінкольни їхали до театру Форда Десятою вулицею, Джон Вілкс Бут і три його спільники були за квартал, у Herndon House. Бут розробив план, за яким мали вбити президента Лінкольна, держсекретаря Сюарда та віце-президента Джонсона. Дізнавшись зранку, що Лінкольн планує бути в театрі, він вирішив, що той вечір — найкраща можливість. Кремезний Льюїс Павелл разом із Девідом Геролдом мав убити Сюарда вдома, на Лафаєт-сквер. Тим часом каретник Джордж Ацеродт планував застрелити віце-президента у його номері в готелі Kirkwood. Бут, якому відкритою була сцена, мав убити президента.

Так само, як Брут вважав за честь убити тирана Юлія Цезаря, Бут вважав за щастя вбити ще "більшого тирана". Убити Лінкольна було недостатньо. "Бут знав,— пише його біограф,— що зрештою задум Брута зірвав Марк Антоній, оголосивши убивць поза законом, а із Цезаря зробивши мученика"236. Вільям Генрі Сюард, Лінкольнів Марк Антоній, має вмерти. Нарешті, щоб штовхнути всю Північ у прірву хаосу, має загинути і віце-президент. Потрійне вбивство було заплановане на 22:15.

* * *

Усе ще прикутий до ліжка, Сюард насолоджувався найкращим днем із часів аварії, що сталася дев’ять днів тому. Фанні писала у щоденнику, що батько добре спав минулої ночі й уперше "їв тверду їжу". По обіді "він із задоволеним виглядом слухав переказ засідання уряду", на якому був замість батька присутній Фред. Пізніше він слухав, як Фанні читає поему "Енох Арден", і зауважив, що отримав велике задоволення.

Триповерховий будинок повнився людьми. Удома була вся родина, за винятком Вілла та Дженні,— Френсіс, Авґуст, Анна та Фанні. Окрім шести слуг та зв’язкового держдепартаменту, що жив на третьому поверсі, Стентон приставив до Сюарда двох солдатів. Увечері Едвін Стентон зайшов провідати друга й колегу. Він трохи побув, побалакавши з іншими гостями, поки військова музика не нагадала, що працівники міністерства планували зайти на святкування до нього додому, за шість кварталів від Сюарда.

Коли всі гості пішли, почалися "спокійні приготування до сну". Щоб Сюард ніколи не лишався сам, родичі по черзі сиділи коло нього. Того вечора Фанні мала бути з батьком до одинадцятої вечора, а потім її планував змінити Ґус. Джордж Робінсон, один із солдатів, яких приставив до Сюарда Стентон, стояв поруч. Близько десятої Фанні помітила, що батько засинає. Вона закрила "Легенди Карла Великого", погасила світло й сіла на протилежному кінці ліжка.

Фред Сюард пізніше згадував, що "не було нічого дивного в тому, що у дверях з’явився високий, гарно одягнений, хоч і незнайомий чоловік". Павелл сказав слузі, який пустив його, що приніс для містера Сюарда ліки і що лікар велів йому доставити їх особисто. "Я відповів йому, що нагору не можна,— свідчив пізніше слуга,— і що якщо він віддасть мені ліки, то я скажу містерові Сюарду, як їх приймати". Павелл так наполягав, що хлопець поступився. Коли вбивця дійшов до кімнати, його зупинив Фред Сюард. "Батько спить, дайте мені ліки та інструкцію, а я їх віднесу йому". Павелл доводив, що мусить доставити їх особисто, але Фред його не пустив.

Тоді, згадував Фред, злочинець, "очевидно, вагався". Він почав спускатися вниз сходами, а тоді "раптом повернувся, скочив уперед, витягнув морський револьвер, вилаявшись, направив його мені в голову і звів курок". То було останнє, що запам’ятав про той вечір Фред. Пістолет дав осічку, але Павелл із такою шаленою силою його приставив, що розбив Фредові череп у двох місцях до мозку, і той зомлів.

Почувши шум, солдат Робінсон побіг до дверей. Щойно двері відчинились, Павелл увірвався в кімнату, розмахуючи вже зламаним пістолетом в одній руці і великим ножем у другій. Він ударив Робінсона в чоло ножем, "збивши його з ніг", і пішов до Сюарда. Фанні бігла за Павеллом, благаючи його не вбивати батька. Коли Сюард почув слово "вбивати", він прокинувся і зміг "поглянути на обличчя вбивці, що схилилося над ним", перш ніж довге лезо тесака увійшло йому в шию та обличчя, так травмувавши його щоку, що "вона звисала на шию". Дивно, але він згодом згадуватиме, що його єдиним враженням було, який красивий був Павелл і "з якого гарного матеріалу зроблений його плащ".

Почувши крики Фанні, у кімнату забіг Ґус, у той час як Павелл знову кинувся до Сюарда, який через сильний удар впав на підлогу. Ґус і поранений Робінсон змогли відтягти його, але Павелл встиг ще раз ударити Робінсона й полоснути Ґуса по чолі і правій руці. Поки Ґус побіг за пістолетом, Павелл кинувся вниз сходами, увіткнувши ножа у спину Емерікові Генселлу, молодому посильному держдепартаменту, а потім вирвався з дверей і побіг вулицями міста.

Галас розбурхав увесь будинок. Анна послала слугу за доктором Верді, поки Робінсон, хоч у нього самого із чола та плечей текла кров, підняв Сюарда на ліжко та велів Фанні "зупиняти кров ганчірками й водою". Усе ще боючись, що в будинку може ховатися ще один убивця, Френсіс та Анна перевірили горище, поки Фанні обійшла кімнати та перший поверх.

Доктор Верді ніколи не забуде вигляду Сюарда того вечора. "Він нагадував знекровлений труп. Наблизившись до нього, я вступив у калюжу крові. Кров текла із глибокої рани в набряклій щоці, а шия була розрізана". Рана була така "жахлива", а "втрата крові така значна", що Верді подумав, буцімто розрізана яремна вена. На диво, це було не так. Під час подальшого огляду виявилось, що ніж напоровся на металеву конструкцію, що фіксувала зламану щелепу Сюарда. Дивним чином аварія врятувала йому життя. 

"Я встиг лише витерти кров з обличчя і приставити на місце щоку,— згадував Верді,— як місіс Сюард із напруженим виглядом покликала мене до себе. "Йдіть погляньте на Фредеріка",— сказала вона". Не зрозумівши, про що мова, він пішов за Френсіс у сусідню кімнату, де "побачив Фредеріка, у якого з голови текла кров". Вигляд Фреда був таким жахливим, а рани здавалися такими великими, що Верді подумав: він не житиме. Але "приклавши до рани вату з холодною водою", лікар тимчасово зупинив кровотечу.

Коли стан Фреда стабілізували, Френсіс повела доктора Верді в іншу кімнату на тому самому поверсі. "Заради Бога, місіс Сюард,— бурмотів збентежений лікар,— що це все означає?". Верді побачив Ґуса, що лежав на ліжку, із колотими ранами на руці й чолі. Лікар запевнив Френсіс, що із сином усе буде добре. Френсіс навряд чи мала час, щоб навіть усвідомити ці заспокійливі слова, бо повела доктора Верді до Робінсона. "Я вже нічому не дивувався,— пригадував Верді. — Мої думки паралізувало, і я просто механічно пішов за нею й оглянув містера Робінсона. У нього було чотири чи п’ять порізів на плечах".

"Хтось ще?" — спитав Верді, не уявляючи, що тут могло відбуватись. "Так,— відповіла Френсіс,— ще один". Вона повела його до містера Генселла, який "жалісно стогнав на ліжку". Стягнувши одяг молодого чоловіка, Верді побачив "глибоку рану в нижній частині спини, біля хребта".

"І все це,— подумав Верді,— справа рук однієї людини. Однієї!".

* * *

Готуючись до нападу на віце-президента, Джордж Ацеродт зняв номер у готелі Kirkwood, де зупинявся Джонсон. О 22:15 він мав подзвонити йому у двері номера 68, зайти силою в кімнату, знайти ціль і вбити. Коли йому вперше сказали, що план викрадення змінили на потрійне вбивство, він відмовився. "Я не робитиму цього,— сказав Ацеродт. — Я підписувався на викрадення президента Сполучених Штатів, а не на вбивство". Зрештою він погодився допомогти, але за п’ятнадцять хвилин до призначеного моменту, сидячи в барі готелю Kirkwood, передумав, пішов геть і так і не повернувся.

* * *

Джон Вілкс Бут ретельно продумав убивство президента. Хоча актор і так добре знав план театру Форда, він напередодні прийшов на репетицію, щоб для себе спланувати схему злочину — застрелити Лінкольна у президентській ложі, а потім втекти через прохід між рядами. Того ранку він знову прийшов — забрати пошту — і мило побалакав у фоє із власником театру Гаррі Фордом. Бут уже зайняв місце, коли прибув Лінкольн.

Коли компанія із президентом зайшла в оббиту прапором ложу на першому ярусі, почалася вистава. Прозвучали слова "Слава очільнику держави", після чого публіка підвелася й шалено аплодувала, намагаючись побачити президента. Лінкольн відповів "усмішкою та вклонився", а потім сів на своє місце, у зручне крісло в центрі ложі, поруч із Мері. Клара Гарріс сиділа на протилежному кінці ложі, а Генрі Ретбоун займав невеликий диванчик ліворуч від неї. Спостерігаючи за президентом та першою леді, один відвідувач помітив, що вона "більшість часу тримала руку на його коліні й часто звертала його увагу на якісь кумедні моменти на сцені". Сама Мері пізніше згадувала, що дедалі тісніше притискалася до чоловіка, а потім прошепотіла: "Що подумає міс Гарріс, коли побачить, що як так на тебе вішаюсь?". Він глянув на неї та усміхнувся. "Вона про це не думатиме".

Під час вистави посильний Білого дому доставив президентові записку. Було десь дванадцять хвилин по десятій, коли бездоганно вбраний Джон Вілкс Бут дав посильному свою картку й отримав доступ у ложу. Зайшовши всередину, він підняв пістолет, націлився президентові в потилицю й вистрелив.

Коли Лінкольн різко подався вперед, Генрі Ретбоун спробував схопити вбивцю. Бут витяг ножа, ударив ним Ретбоуна в груди й вистрибнув із ложі на сцену з висоти чотири з половиною метри. "Коли він стрибнув,— пригадував очевидець,— одна шпора його черевиків для верхової їзди застрягла у складках прапора, яким була оббита ложа, і Бут частково упав на руки й коліна". Інший очевидець помітив, що "йому було дуже боляче", але "зробивши відчайдушне зусилля, він схопився". Піднявши вгору "свій блискучий кинджал, що сяяв, наче діамант", Бут викрикнув тепер історичні слова з гасла Вірджинії — "Sic semper tyrannis"* — і втік зі сцени.

Поки не почулися крики із президентської ложі, багато присутніх думало, що драматичний момент — це частина вистави. Потім усі побачили, як нестямно намагається привернути увагу Мері. "Вони стріляли у президента! — кричала вона. — Вони стріляли у президента!". Чарльз Ліл, молодий лікар, що сидів біля президентської ложі, відреагував першим. "Коли я дійшов до президента,— згадував він,— той був уже майже мертвий, очі його були заплющені". Спершу лікар не міг знайти рану і стягнув з Лінкольна піджак та розстібнув комір. Оглянувши череп, він знайшов "ідеальної форми отвір від кулі". Пальцем "намацавши" рану, Ліл здер "застиглу кров, що змішалася з волоссям", і дав вилитися крові, що зменшило тиск на мозок. Невдовзі прибув ще один лікар, Чарльз Себін Тафт, брат Джулії Тафт по батькові. Тоді президента перенесли з переповненої ложі до кімнати в готелі Petersen через дорогу.

До того часу люди ринули на вулицю. Почали ширитися новини, що убивці напали не лише на Лінкольна, а й на Сюарда. Джозеф Стерлінг, молодий службовець військового міністерства, побіг повідомити Стентону про лихо. По дорозі він зустрів свого сусіда по кімнаті Джонсона, який приєднався до виконання жахливого доручення. "Поки ми із Джонсоном добігли до помешкання Стентона,— пригадував Стірлінг,— я задихався". Тому коли Едвін-молодший відчинив двері, говорив Джонсон. "Ми прийшли,— мовив він,— сказати вашому батькові, що стріляли у президента Лінкольна". Молодший Стентон побіг до батька, який саме готувався до сну. Коли військовий міністр підійшов до дверей, пригадував Стірлінг, "він просто грубо закричав на мене: "Містере Стірлінг, що за новини ви приносите?"". Стірлінг сказав, що напали на Сюарда й Лінкольна. Відчайдушно сподіваючись, що це чутки, Стентон лишався спокійним і скептичним. "О, не може бути,— сказав він,— не може бути!". Але коли прибіг ще один службовець, щоб описати напад на Сюарда, Стентон велів одразу подати йому карету й попри заклики дружини, яка боялась, що і він може стати ціллю, помчав до будинку Сюарда на Лафаєт-сквер.

Майже одночасно про новини дізнався Ґідеон Веллс. Він уже пішов спати, коли дружина сказала, що хтось прийшов. "Я одразу встав,— писав Веллс у щоденнику,— і відчинив вікно, коли мій посильний Джеймс крикнув, що в містера Лінкольна, президента, стріляли", а також напали на Сюарда із сином. Веллс подумав, що все це "дуже неправдоподібно й малоймовірно", але гість запевнив його, що вже був у домі Сюарда й перевірив цю новину, перш ніж прийти до нього. Також не зважаючи на протести дружини, Веллс одягнувся й у туманну ніч помчав до будинку Сюарда на іншому боці площі.

Діставшись до будинку Сюарда, Веллс і Стентон були шоковані побаченим. Усюди була кров — "на підлозі зі світлого дерева на вході", на сходах, на сукнях жінок, на підлозі у спальні272. Ліжко Сюарда, пригадував Веллс, "було просякнуте кров’ю. Держсекретар лежав на спині, верхню частину голови закривала пов’язка, що насувалася йому на очі". Веллс розпитував доктора Верді пошепки, але Стентон не міг притишити свій гучний голос, аж поки лікар не попросив про це. Подивившись на непритомного Фреда, обоє міністрів спустилися сходами. Внизу вони заговорили про президента. Веллс вважав, що варто їхати в Білий дім, але Стентон думав, що президент усе ще в театрі. Військовий інтендант генерал Мейґс, який щойно підійшов до дверей, направив їх на Десяту вулицю, де зібралися тисячі людей. Вони наполягли, щоб він їхав з ними.

У своєму домі за дванадцять кварталів звідти голова Верховного суду Чейз уже пішов спати. Раніше того дня він їздив на прогулянку з Нетті, збираючись зазирнути в Білий дім, щоб висловити Лінкольну обурення щодо його поблажливого підходу до відбудови та неспроможності підтримати загальне виборче право. В останню хвилину, "не бувши впевненим, як Лінкольн це сприйме", Чейз вирішив зачекати до наступного дня. 

Він уже міцно спав, коли у двері його спальні постукав слуга. Там чекає чоловік, сказав слуга, який заявляє, що "президента застрелили". То прийшов працівник міністерства фінансів, який на власні очі бачив, як вистрелив чоловік, а "потім стрибнув із ложі на сцену й утік через задній вхід". Чейз сподівався, що "він помиляється", але невдовзі прибуло ще троє посланців. Кожен із них "підтверджував те, що мені вже сказали. А ще виявилось, що і на Сюарда вчинили напад і що наразі до будинків видатних держслужбовців приставляють охорону, припускаючи, що сценарій масштабніший. Я одразу подумав, що треба вставати й негайно йти до президента... Але зрозумівши, що нічим не зможу допомогти і краще не заважати тим, хто може, я вирішив лишатися вдома, чекаючи на подальшу інформацію. Невдовзі прийшла охорона: припускали, що я був однією з можливих жертв, і під вікнами всю ніч було чути важку ходу... То була ніч жахіть".

Коли Стентон і Веллс прийшли в переповнену кімнату готелю Peterson, вони побачили Лінкольна, якого поклали на ліжко діагонально, щоб помістилося його довге тіло. Без сорочки "його міцні руки", писав Веллс, "були такими довгими, що мало хто міг запідозрити це з його скромної зовнішності". Така страшна рана, казали здивовані лікарі, "убила б більшість людей одразу або за кілька хвилин. Але містер Лінкольн був настільки живучий", що продовжував боротися за життя, попри неминучий кінець.

Мері більшість ночі проридала в сусідній кімнаті, де кілька подруг марно намагалися її заспокоїти. "Десь раз на годину,— писав Веллс,— вона підходила до ліжка чоловіка й голосила там, ридаючи до повного виснаження". Вона лише механічно повторювала: "Чому він не вистрелив у мене? Чому він не вистрелив у мене?". Усі в кімнаті знали, що Лінкольн помирає, але Мері не казали, бо боялися, що вона не витримає. Щойно Мері заходила в кімнату, згадував доктор Тафт, "на бурі від крові плями на подушці клали чисті серветки".

Мері послала посильного за Робертом, який того вечора лишився вдома із Джоном Геєм. Він уже пішов спати, коли дворецький Білого дому прийшов до нього. "Щось сталося із президентом,— сказав Томас Піндел Роберту,— вам краще піти в театр". Роберт попросив Піндела покликати Гея. Той пішов до його кімнати і сказав: "Капітан Лінкольн негайно хоче вас бачити. У президента стріляли". Піндел згадував, що, почувши новини, Гей "смертельно зблід, його щоки стали зовсім знекровленими". Удвох вони стрибнули в карету, по дорозі забравши сенатора Самнера. 

Мері мучилась, не знаючи, коли кликати Теда, й, очевидно, думала, що емоційний хлопчик буде сам не свій, коли побачить стан батька. Того вечора Тед із вихователькою ходили в театр Ґровера на виставу "Аладдін". Театр прикрасили патріотичними емблемами, а між двома діями зачитали вірша про захоплення форту Самтер. Очевидці пригадують, що публіка "насолоджувалася виставою", аж поки вийшов керівник театру, "блідий, наче привид". По обличчю його пробіг "смертельний жах", коли він оголосив приголомшеній аудиторії, що в театрі Форда стріляли у президента. У розпалі подальшої метушні бачили, як Тед біжить, "мов оленятко, і кричить від жаху".

"Бідний маленький Тед", згадував Піндел, повернувся в Білий дім у сльозах. "Том Пін! Том Пін! — закричав Тед. — Вони убили тата. Вони убили тата!". Піндел поніс хлопчика у спальню Лінкольна. Відкинувши простирадло, він допоміг Тедові роздягнутись і нарешті його вклав. "Я вкрив його і ліг коло нього, обійняв його і говорив, поки він не заснув".

До півночі весь уряд, за винятком Сюарда, зібрався в невеликому номері готелю Petersen. Очевидці казали, що Роберт Лінкольн "тримався дуже мужньо й весь час намагався заспокоїти матір, кажучи їй покластися на Бога". Попри мужні спроби втішити інших, він часом "зривався" та "йшов у залу, де давав волю щирому горю"285. Майже ніхто не міг у ту ніч приборкати скорботу, бо, як зауважував один очевидець, "серед присутніх не було жодної людини, що не любила би президента".

Едвінові Стентону дісталось обтяжливе завдання попередити генералів, взяти свідчення очевидців у театрі й організувати пошук нападників. "Хоч він був шокований, як і всі ми тієї ночі,— пригадував полковник Роквелл,— Стентон не лише зміг опанувати себе, а й рішуче взяв владу над нами всіма. Так, міністри, наче діти, інстинктивно зверталися до нього, як до батька, з усіма питаннями".

Протягом ночі Стентон диктував численні телеграми, які команда посильних доставляла на телеграф у військовому міністерстві. "Кожен посильний,— згадував секретар Стентона,— віддавав телеграму наступному й бігом повертався на свій пост, щоб чекати на наступне повідомлення". Першу телеграму відправили генералові Ґранту, вимагаючи, щоб той негайно приїхав у Вашингтон. "На президента вчинили напад сьогодні у театрі Форда о 22:30, і він не житиме... Також напали на держсекретаря Сюарда та його сина Фредеріка вдома, вони у важкому стані". Телеграма застала Ґранта в готелі Bloodgood, де він саме вечеряв. Він "опустив голову", згадував Горейс Портер, "і сидів у повній тиші". Помітивши, що він "дуже зблід", Джулія Ґрант здогадалась, що прийшли погані новини, і попросила його зачитати телеграму вголос. "Спершу приготуйся до найболісніших і найжахливіших новин із можливих",— попередив він. Плануючи повернення у Вашингтон, генерал казав дружині, що ці події "переповнюють його найпохмурішими передчуттями. Президент був добрим і великодушним, а його смерть у цей час означатиме для Півдня непоправну втрату — цим краям так була треба його м’яка вдача й добродушність".

О першій ночі Стентон телеграфував очільникові поліції Нью-Йорка, кажучи йому "негайно відправити сюди трьох-чотирьох ваших найкращих детективів". За пів години міністр повідомив генералові Діксу: "Поранення смертельне. Президент не приходив до тями з часу нападу й тепер помирає". За три години він знову написав Діксу: "Президент непритомний і продовжує згасати". За першими свідченнями, з’ясував Стентон, "до жахливого злочину причетні двоє нападників. У президента стріляв Вілкс Бут".

Невдовзі після світанку Мері зайшла в кімнату востаннє. "Почалася боротьба зі смертю",— писав Веллс. "Коли вона зайшла в номер і побачила, як спотворилися риси коханого, одразу знепритомніла". Її привели до тями і провели назад до дивану у вітальні. Вона більше не бачила чоловіка живим.

Щойно "годинники міста пробили сім", писав очевидець, "дихання президента змінилось. Воно стало слабким і хриплим. Часом припинялось, і ми думали, що він мертвий. Але потім він знову дихав". Лінкольн боровся за життя дев’ять годин. Ця боротьба добігала кінця. "Помолімося",— сказав пастор Фінеас Ґерлі, і всі стали навколішки.

П’ятнадцятого квітня 1865 року о 7:22 Авраам Лінкольн помер. Стентон лаконічно сказав: "Тепер він належить вічності".

Коли Мері повідомили, що його більше немає, вона жалісно мовила: "Ох, чому ж ви мені не сказали, що він помирає?". Її стогони було чути на весь будинок. Нарешті, з допомогою Роберта, її забрали в карету, що чекала перед будинком усю ніч.

До моменту смерті Лінкольна "стриманість і самоконтроль" Стентона вражали всіх. Тепер він дав волю сльозам, що текли його щоками. У наступні дні, навіть тоді, коли міністр невтомно працював, щоб забезпечити порядок у місті й піймати зловмисників, за словами Горейса Портера, "його жалоба була нестримна, і коли хтось згадував ім’я Лінкольна, він зривався й гірко плакав".

Поки тих, хто бачив Стентона лише суворим керівником, дивувала його невимовна жалоба, Джон Гей його розумів. "Мало хто знає, як я,— писав він Стентону,— наскільки ви були близькі з нашим лідером, як він вас любив, довіряв вам і наскільки марними були всі ті спроби похитнути довіру між вами, яка ніколи не зникала. Колись про все це буде відомо до честі вас обох".

Селмон Чейз прокинувся на світанку. У ту "жахливу ніч" його охороняли солдати, і тепер він був готовий приєднатися до колег біля Лінкольна. Приїхавши на Десяту вулицю, він зустрів там заступника міністра фінансів Монселла Філда. "Він помер?" — спитав Чейз. "Так",— відповів Філд, помітивши, що очі Чейза "червоні, а обличчя перекошене". Голова Верховного суду прибув запізно, президент уже помер, і колеги вже розійшлись. Непевний, що робити далі, Чейз пішов до Сюарда. Біля будинку стояла охорона, щоб нікого не впускати, але Чейза впізнали й дозволили увійти. Там лікарі сказали, що Сюарду "стало трохи краще", і хоча він усе ще у важкому стані, "та може вижити, але Фредерік Сюард — безнадійний".

Чейз пішов до готелю Kirkwood, щоб зустрітися з людиною, що представляла майбутнє,— наступним президентом Ендрю Джонсоном. У номері Джонсона він зустрівся зі своїми давніми ворогами Монтґомері Блером та його батьком. Він узяв старого Блера за руку й зі "сльозами на очах сказав: "Містере Блер, сподіваюсь, що із цього дня між нами не буде більше люті й злоби"". Поважний Блер відповів із такою самою теплотою й добрим ставленням.

Можливо, Блери, уродженці Півдня, більше за інших колег Лінкольна розуміли, що убивство було бідою для Півдня. "Ті, хто співчуває Півдню, розуміють, що не можуть навіть сподіватися віднайти втраченого друга, який би так бажав їм допомогти та міг їх захистити,— писала Елізабет Блер чоловікові в листі в день смерті Лінкольна. — Їхня жалоба так само щира, як і по цей бік війни". Редакція Richmond Whig теж висловлювала схожі почуття, пишучи, що смерть Лінкольна "для народу Півдня буде нищівним ударом".

Телеграма "із приголомшливими новинами" вразила Едварда Бейтса у віддаленому Сент-Луїсі, де син Бартон знайшов йому новий дім із великим садом та зручним кабінетом. У щоденнику він відзначив, що "окрім лиха, яке спіткало державу, мене й самого дуже зачепило убивство мого шефа, під керівництвом якого я служив державі у важкі часи випробувань. Між нами завжди була взаємна повага та дружба. Я оплакую його смерть — від імені країни і від самого себе".

Сюардові не казали про смерть Лінкольна. Лікарі боялися, що він не витримає шоку. Проте у Великодню неділю він визирнув із вікна в бік Лафаєт-парку й помітив приспущений прапор на військовому міністерстві. "Він дивився якийсь час,— писав Ноа Брукс,— а потім, повернувшись до помічника, сказав: "Президент помер"". Помічник намагався заперечити, але Сюард був похмуро впевнений. "Якби він був живий, то першим прийшов би до мене,— сказав держсекретар,— але його тут не було, він нікого не послав спитати, як я, і прапор приспущений". Він відкинувся на ліжку, "порізаними щоками текли сльози. Він усвідомлював жахливу правду" Його друга, його капітана та шефа більше немає.

"В історії,— писав Джон Гей,— знайдеться мало прикладів робочих стосунків, що супроводжувалися такою цілковитою, щирою дружбою, яка була між цими великодушними людьми. У Чикаго Лінкольн забрав з-під носа у Сюарда досягнення, задля якого той усе життя працював. І попри це Сюард першим отримав призначення в уряді і першим зрозумів велич постаті Лінкольна... Від самого початку їхньої роботи й аж до жахливого моменту нападу зрадницьких убивць їхню взаємну довіру та повагу не похитнула навіть тінь ревнощів чи сумнівів".

* * *

Прапори у столиці лишалися приспущеними аж до останнього тижня травня, коли громадяни з усієї країни приїхали у Вашингтон на "прощальний марш" двохсот тисяч союзницьких бійців, які мали розійтися по домівках. Стентон організував дводенний парад — як завершальну подяку мужнім чоловікам, які воювали на полях він Ентитема до Фредеріксбурґа, Геттісбурґа, Віксбурґа, Атланти й аж до моря. "Ніколи ще в історії Вашингтона,— писав Ноа Брукс,— не було такого напливу гостей. Тижнями всі готелі засипали запитами на номери, і кожен куток був зайнятий".

Школи та урядові будівлі із цієї нагоди не працювали. Уздовж Пенсильванської авеню побудували помости для споглядання параду — "від Капітолія до Білого дому". Для президента Ендрю Джонсона, генерала Ґранта та інших видатних гостей звели сцену. Обидва дні погода була прекрасна. "Повітря було ясне, чисте й додавало сил".

Перший день був присвячений Потомацькому війську. Година за годиною проходили війська — кавалерія, артилерія, піхота, інженерні бригади — у кожного підрозділу були своя форма й нашивки. Їхня хода супроводжувалася "цоканням копит, дзвоном шабель та звуком сурми". То було, дивувався Ґідеон Веллс, "величне, велебне видовище".

"У цьому війську,— передбачав Стентон,— видно основу нашої республіки, наших майбутніх керівників залізниці, конгресменів, голів банків, виробників, сенаторів, суддів, урядовців та дипломатів і з пів десятка президентів". (Він мав рацію, бо п’ять із наступних семи президентів були ветеранами громадянської війни: Улісс Ґрант, Резерфорд Гейз, Джеймс Ґарфілд, Бенджамін Гаррісон та Вільям Маккінлі).

Понад чверть століття тому, у 1838 році, молодий Авраам Лінкольн із запалом говорив про ветеранів війни за незалежність, які тоді вже переважно померли, а славетні сцени їхньої великої боротьби "дедалі більше розмивалися часом". У тій війні "брав участь майже кожен дорослий чоловік,— казав він,— як чоловік, як батько, син чи брат, і живу історію можна знайти в кожній родині". Ті слова були вже неактуальні для його покоління. Тепер понад три мільйони сімей солдатів мали нову "живу історію": вони боролися за те, що їхній лідер називав "відродженням свободи", щоб "цей народний уряд, створений народом і для народу, не зник з лиця землі" 321. Солдати, які крокували того теплого весняного дня вниз Пенсильванською авеню, знали: вони досягли чогось, що назавжди змінить їхнє життя та життя країни.

Другий день був присвячений Західному війську, що серйозно й гідно крокувало за генералом Шерманом. "Вулиці переповнювали глядачі параду,— згадував Шерман. — Дійшовши до будівлі міністерства фінансів, я обернувся й побачив величне видовище. Колона була компактна, блискучі мушкети виглядали наче єдина маса сталі, що рухалася з точністю маятника". Коли Шерман дістався рогу Лафаєт-сквер, хтось вказав на верхнє вікно цегляного будинку, до якого підвели Сюарда. Він ще був надто слабкий, сам ходити не міг. "Я пішов у тому напрямку і зняв капелюха, щоб привітати містера Сюарда,— згадував Шерман. — Він побачив привітання, привітався у відповідь, а потім ми рішуче пішли повз президента, вітаючи його мечами".

Як сумно зауважував Ґідеон Веллс, був присутній увесь Вашингтон — конгресмени, сенатори, судді, дипломати, губернатори, військові, урядовці, батьки й сини, матері й доньки,— "але Авраама Лінкольна не було. Усі це відчували". Ніхто так гостро не переживав його відсутність, як міністри — видатна команда суперників, яку Лінкольн зробив своєю офіційною сім’єю. Вони люто один одному протистояли й часто не погоджувалися із президентом щодо важливих питань, але, як пізніше зауважував Сюард, "уряд, який одразу погоджується в усіх питаннях — не кращий і не надійніший за одного радника". Покликавши цих людей до себе, Лінкольн дав їм можливість цілком реалізувати свої таланти, розділити з ним роботу та славу боротьби, що зрештою об’єднає та змінить країну й закарбує їхні імена в історії.

* * *

"У мене немає сумнівів, що Лінкольн стане видатною постаттю війни,— пророкував Улісс Ґрант. — Він був найвеличнішою людиною, яку я коли-небудь знав".

Поет Волт Вітмен теж так думав. "Я не раз собі уявляв часи,— писав Вітмен у 1888-му,— коли мине це століття й почнеться нове, а люди і вчинки цієї боротьби стануть розмитими й таємничими". Він уявляв, як на якійсь пам’ятній церемонії "сидітиме старий солдат" в оточенні молодих людей і їхні очі світитимуться від "питань" і здивувань. "Що, ви бачили Авраама Лінкольна й чули, як він говорить? І торкалися його руки?". Вітмен визнавав, що в майбутньому на сільського президента можуть дивитись інакше, але він точно казав за своє покоління: "Я вважаю Авраама Лінкольна найвеличнішою постаттю із тисяч видатних людей ХІХ століття".

Вітмен міг би захоплюватися величчю Лінкольна й на початку наступного століття. У 1908 році в дикій, віддаленій місцині Північного Кавказу Лев Толстой, великий письменник епохи, відвідував вождя племені, "котрий жив далеко від цивілізованого життя, в горах". Зібравши родину й сусідів, вождь попросив Толстого розказати про величних історичних постатей. Толстой розповідав, як він годинами розважав натовп історіями про Александра Македонського, Цезаря, Фредеріка Великого й Наполеона. Вечір добігав кінця, і вождь підвівся й сказав: "Але ти нам не розказав про найвеличнішого генерала та правителя у світі. Розкажи. Він був героєм. Його голос — як грім, усмішка — як схід сонця, а вчинки — міцні як скеля... Його звали Лінкольн, а країна, у якій він жив, зветься Америкою. Це так далеко, що якщо хлопець туди вирушить, то поки дістанеться, стане старим. Розкажи нам про нього". "Я дивився на них,— пригадував Толстой,— обличчя їхні сяяли, очі горіли. Я бачив, що цих суворих горців справді цікавила людина, чиє ім’я та вчинки вже стали легендою". Він розповів їм усе, що знав про "його життя та юність... його звички, вплив на людей, про його фізичну силу". Коли Толстой завершив, вони були настільки вдячні за історію, що подарували йому "прекрасного арабського скакуна". Наступного ранку Толстой приготувався до  від’їзду, і горці спитали, чи не може він для них дістати зображення Лінкольна. Подумавши, що може знайти його у друга в сусідньому місті, Толстой попросив одного з вершників поїхати з ним. "Мені вдалося знайти у друг велике фото",— згадував письменник. Він віддав його вершникові й помітив, що в того руки затремтіли, коли він брав фотографію. "Він кілька хвилин мовчки й благоговійно дивився, і раптом його очі сповнилися слізьми".

Толстой далі писав: "Ця історія показує, наскільки широко розійшлася слава про Лінкольна і яким легендарним стало його ім’я. То чому ж Лінкольн став таким великим, що затьмарив усіх національних героїв? Він не був видатним генералом, як Наполеон чи Вашингтон, не був майстерним державотворцем, як Ґладстон чи Фредерік Великий, але його велич полягала в особливій моральній силі і вдачі.

Вашингтон був типовим американцем. Наполеон був типовим французом, але Лінкольн був просто людиною, широкою, як світ. Він був величнішим за власну країну, величнішим, ніж усі президенти разом.

Ми ще надто близько, щоб розгледіти всю його велич,— підсумовував Толстой,— але за кілька століть його вважатимуть значно величнішим, ніж зараз про нього думаємо ми. Його геній ще надто сильний і могутній, щоб його зрозуміли всі — так само, як сонце надто пече, коли промені потрапляють прямо на нас".

* * *

"Кажуть, кожен має свої амбіції",— писав 23-річний Авраам Лінкольн у відкритому листі до жителів округу Сенґамон. Це було під час першої спроби балотуватись у депутати законодавчого зібрання штату. "Хай там як, але понад усе я прагну, щоб мене справедливо оцінювали мої співгромадяни і щоб я виправдовував їхню думку про мене. Яких успіхів мені треба досягти, щоб задовольнити це прагнення, покаже час".

Прагнення до поваги співгромадян і до того, щоб його вчинки пам’ятали після смерті, допомогло Лінкольну пережити злиденне дитинство, важке навчання, політичні поразки й таку глибоку депресію, що, за його словами, він хотів би вже вмерти, але "ще нічого не зробив для того, аби люди пам’ятали, що я колись жив на цій землі". Незворушне відчуття мети підтримувало Лінкольна в часи розпаду держави й під час найважчих місяців війни, коли знову і знову йому доводилося підбадьорювати зневірених співгромадян, вгамовувати ворожнечу між генералами й бути посередником між міністрами, які часто сперечались.

Його переконання про одну, неподільну націю, "народжену в дусі свободи й вірну принципу, що всіх людей створено рівними"330, привело до відродження держави, вільної від рабства. Він говорив про це ясно і красиво — його літературний талант зіставний із політичним.

Посмертно Авраам Лінкольн став втіленням власних слів "не тримаючи зла ні на кого, з відкритим серцем до всіх", які прозвучали під час другої інавгураційної промови, що проклала шлях до відбудови держави. Його ім’я стало безсмертним, як він і хотів: його знають далеко поза межами округу Сенґамон та Іллінойсу, в усіх справді Сполучених Штатах, і спадок Лінкольна, як припустив Стентон у момент його смерті, належав не лише Америці, а вічності. Його прославлятимуть та оспівуватимуть у всі часи.


Последние новости