"Последняя империя": как разрушался СССР. Книга

(укр.)

Розділ 10

Вашингтонська дилема

Джордж Буш-старший сидів на приморській терасі свого будинку в Кеннебанкпорті, насолоджуючись теплою погодою та спостерігаючи за чайками на скелях, із яких він часто рибалив. Була середина дня 2 вересня 1991 року, коли в Москві мав відкритися З’їзд народних депутатів СРСР. За кілька годин до того Буш оголосив світові, що Сполучені Штати відновлюють дипломатичні відносини із Прибалтикою — колишніми радянськими республіками Естонією, Латвією та Литвою, які нині повернули собі незалежність міжвоєнного періоду.

Прибалтика відігравала важливу роль в американських міркуваннях про долю Радянського Союзу. Білий дім багато місяців підштовхував Радянський Союз до офіційного визнання незалежності Литви. Тепер, з відновленням дипломатичних відносин, питання полягало в тому, що буде далі. Чи слід Вашингтону підтримати прагнення до незалежності інших республік, чи краще спробувати врятувати те, що лишилося від Радянського Союзу? Це стане головним питанням на порядку денному американської адміністрації в наступні тижні та місяці.

(Уривок з книги "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи" про те, як техногенна катастрофа підірвала СРСР можна прочитати тут).

Друге вересня 1991 року було останнім днем відпустки президента, і він саме закінчив свій обід келишком шері. Буш був у задумливому настрої.

— Сорок сім років тому цього самого дня я був збитий над Бонінськими островами, — записав він на диктофон. — Відтоді стільки всього сталося, стільки всього — у моєму житті та світі…

Другого вересня 1944 року літак Avenger, пілотований 20-річним лейтенантом Джорджем Гербертом Волкером Бушем, вилетів із борту американського військового корабля "Сан-Хасінто" у складі четвірки торпедоносців для атаки японських позицій на острові Тітідзіма. Літак Буша був підбитий вогнем японських зеніток ще до того, як досяг цілі, але молодий лейтенант усе ж дістався до острова, скинув бомби й попрямував назад до авіаносця. Коли ж літак охопило полум’я, Буш та двоє членів його екіпажу вистрибнули з парашутами посеред океану. З їхніх парашутів розкрилися лише два, а вижити пощастило тільки Бушеві: його підібрав американський підводний човен після чотиригодинного плавання на надувному плоті. Лейтенант Буш був нагороджений Хрестом льотних заслуг і продовжив свою кар’єру, пам’ятних моментів у якій вистачило б щонайменше на три життя — його власне та двох товаришів, яких він утратив у бою.

Світ, безумовно, дуже змінився за майже півстоліття, що минули відтоді. У вересні 1944 року могутній союзник Америки Йосиф Сталін завершив захоплення Румунії та Болгарії, а сталінські командири почали масштабні наступальні операції для нового захоплення Таллінна та Риги, столиць Естонії та Латвії, що були анексовані Радянським Союзом улітку 1940-го, але окуповані нацистами після вторгнення Гітлера до СРСР. Адміністрація президента Франкліна Д. Рузвельта відмовилась визнавати радянську анексію, але в грудні 1943-го Рузвельт сказав Сталіну, що не почне з ним війни через це. Ця заява була рівнозначною фактичному визнанню радянського захоплення, пізніше мовчазно підтвердженому на Ялтинській конференції на початку 1945 року. Упродовж усієї холодної війни Сполучені Штати ходили по тонкій межі, визнаючи радянський контроль над Прибалтикою де-­факто, але відмовляючись визнавати суверенітет СРСР над цим регіоном де-юре. Офіційно естонська, латвійська та литовська дипломатичні місії у Сполучених Штатах були закриті, але американський уряд визнавав повноваження цих трьох прибалтійських представництв і співпрацював із ними.

Ніколас Бернс, 35-річний працівник апарату Ради національної безпеки (РНБ) та комітету Білого дому зі зв’язків із прибалтійською діаспорою, пізніше згадував:

Ми від самого початку приділяли країнам Балтії велику увагу. Ми ніколи не визнавали їхнього насильницького приєднання до Радянського Союзу. Ми визнавали радянський суверенітет у Вірменії, Туркменістані, Україні, але ніколи не визнавали його в Прибалтиці. Ми не закривали прибалтійських диппредставництв і зберігали прибалтійське золото, передане нам на зберігання в 1940-му. У Конгресі США панувала думка, що прибалтійські країни мають бути вільними, а також діяло дуже потужне й активне товариство під назвою Об’єднаний балто-американський національний комітет, і я, як працівник апарату Білого дому, дуже часто зустрічався з його представниками. Наша адміністрація сильно хотіла підтримати права країн Балтії.

Тривала, хай і не завжди активна американська підтримка незалежності Прибалтики, була неодмінною частиною зовнішньої політики США в епоху холодної війни. Згідно з цією політикою, незалежні країни Балтії міжвоєнного періоду були незаконно захоплені Радянським Союзом. Аналогічне ставлення не поширювалось на Молдову, Західну Україну та Західну Білорусь, які колись входили до міжвоєнних Румунії та Польщі, але були також анексовані СРСР у той самий час, що й країни Балтії, після підписання пакту Молотова—Ріббентропа 1939 року. У такому розмежуванні була своєрідна логіка: на відміну від країн Балтії, жодна з цих територій не була незалежною в міжвоєнний період і не визнавалась такою в міжнародному праві. Тому в розумінні експертів із зовнішньої політики США країни Балтії мали особливий статус, який ставив їх в один ряд із Польщею, Угорщиною та Чехословаччиною. За цією логікою, виведення радянських військ зі Східної Європи не було б повним, допоки країни Балтії знову не здобули б незалежність.

У Москві таку точку зору навряд чи поділяли або хоча б до кінця розуміли. На думку радянської влади, прибалтійські республіки — не частина Східної Європи, а колишні володіння Російської імперії, втрачені під час революції 1917 року через імперіалістичну інтервенцію. СРСР повернув їх собі після підписання пакту Молотова—Ріббентропа, втратив знову в 1941-му, а потім відвоював назад у кривавій війні з Гітлером. Із точки зору Москви, західні союзники визнали цю нову геополітичну реальність на Тегеранській та Ялтинській конференціях. Дозволити Прибалтиці піти було для радянських лідерів чимось неймовірним, бо вони зациклилися на менталітеті холодної війни і серйозно вважали, що, захопивши цей регіон, лише виправили несправедливість, виявлену Заходом щодо Росії в післяреволюційний період. Ще більш безпосередньою причиною бажання втримати прибалтійські республіки було те, що дозвіл на їхній вихід зі складу Союзу створив би прецедент для інших радянських республік і спричинив кінець СРСР. Як сказав якось Джекові Метлоку радянський міністр закордонних справ Едуард Шеварднадзе, прибалти були не єдиними, кого захопили й утримували силою.

На початку 1991 року Горбачов та його реакційні радники ввели надзвичайний стан у республіках Прибалтики, але не змогли повністю його реалізувати. Головною зовнішньополітичною перепоною перед ними стала позиція Сполучених Штатів та інших західних держав, які підтримували Горбачова, але змушені були реагувати на кровопролиття, що його вчинили союзні війська, зокрема у Вільнюсі. Джордж Буш пояснив Горбачову ціну подальшого застосування сили максимально доступною мовою. У листі, переданому послом Метлоком Горбачову 24 січня, президент США чітко дав зрозуміти залежність продовження американської економічної співпраці й допомоги хиткій радянській економіці від поведінки радянської влади в Прибалтиці. Буш писав:

Я сподівався побачити позитивні кроки до мирного розв’язання конфлікту з обраними лідерами країн Балтії. Проте, в разі відсутності цього та без позитивної зміни ситуації, я не матиму іншого вибору, крім як відреагувати. Тож, якщо ви не зробите ці позитивні кроки дуже скоро, я заморожу багато складників наших економічних відносин, зокрема: експортно-імпортні кредитні гарантії; кредитні гарантії Товарно-­кредитної корпорації; підтримку особливого статусу асоційованого члена СРСР у Міжнародному валютному фонді та Світовому банку; а також більшість наших програм технічної допомоги. Крім того, я не подаватиму до Сенату США для узгодження та ратифікації двосторонню інвестиційну угоду або податкову угоду, коли і якщо вони будуть підписані.

Один пункт цього листа подавав історію економічної допомоги США Радянському Союзу крізь призму радянського ставлення до Прибалтики. "Я зважив на ваше особисте прохання й підписав торговельну угоду, попри економічну блокаду, яку Радянський Союз установив для Литви, — писав Буш. — Ви запевнили мене, що зробите кроки для мирного врегулювання всіх суперечностей із прибалтійським керівництвом. Кілька тижнів по тому ви зняли блокаду й почали діалог із литовськими та іншими прибалтійськими лідерами. Відтоді наша співпраця в економічній сфері розширилась, досягши кульмінації у кроках, які я зробив 12 грудня у відповідь на складні обставини, з якими зіткнулася ваша країна з наближенням зими". Однак придушення радянськими військами демократичного поступу в Прибалтиці, наголошував Буш, зробило продовження економічної допомоги неможливим. "На жаль, — ішлося в листі, — з огляду на події останніх двох тижнів — що призвели до загибелі щонайменше двадцяти людей у державах Балтії, — я не можу йти далі цим шляхом із чистою совістю і, безумовно, не піду".

"Ніхто не бажає бачити розпад Радянського Союзу", — писав Джордж Буш Горбачову в тому самому листі. І він аж ніяк не намагався ввести радянського президента в оману. Буш та його адміністрація точно не прагнули знищити Радянський Союз. Тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого року, коли радянський заступник міністра закордонних справ Анатолій Адамишин прохав помічника заступника держсекретаря США Томаса Саймонса: "Будь ласка, будь ласка, будь ласка, не відкривайте другий фронт у Прибалтиці", — йому відповіли, що Сполучені Штати не мають наміру цього робити, бо їхня політика не спрямована на заохочення розпаду Радянського Союзу. Це справджувалось у 1989-му та навіть частково в 1990-му, але Буш змушений був змінити поставу в 1991-му, з огляду на міжнародні протести, які викликало застосування Горбачовим військової сили проти прибалтійських демонстрантів.

Покладання Горбачова на західну економічну допомогу в останні два роки його перебування при владі було одним із факторів, що зобов’язували його вирішити прибалтійську кризу, надавши бунтівним республікам більшу, ніж будь-коли, автономію. То був слизький шлях. За радянською Конституцією, яка з початком перебудови перестала бути порожнім звуком у радянському політичному процесі, прибалтійські республіки мали такі самі права, як і всі інші республіки Союзу, зокрема і три найбільші: Росія, Україна, Казахстан. Коли Горбачов зі своїми радниками запропонували закон, який надавав Прибалтиці особливі права, лідери інших республік відчули себе дискримінованими й почали вимагати рівності. Коли ж Горбачов та центральний уряд відхилили такі вимоги, республіки почали реа­лізовувати їх самотужки. У цьому й полягала логіка послідовних проголошень республіканських суверенітетів, що почалися з Естонії восени 1988-го і до літа 1990-го охопили весь Радянський Союз. Проголошуючи після путчу свою незалежність, республіки також наслідували приклад Прибалтики.

Як цілком добре розумів Білий дім, заохочення незалежності Прибалтики означало також підрив інтересів Горбачова, а отже, і США в інших частинах світу. Вимоги щодо незалежності Прибалтики суперечили глобальному порядку денному США. "Ми стільки поставили на карту, що це вдарить по інших у світі й по нас самих, — писав Буш Горбачову 23 січня 1991 року щодо прибалтійської кризи. — На думку спадає контроль озброєнь, але й також Афганістан, Куба, Анґола та багато інших регіональних проблем. Крім того, є ще природне занепокоєння німців та поляків, які аж ніяк не бажають бачити жодних пертурбацій Радянського Союзу". Коротко кажучи, як зауважив Роберт Ґейтс, тодішній заступник радника з національної безпеки США, адміністрація Буша мала важливіші проблеми: прагнення Прибалтики до незалежності могло поставити під загрозу американсько-радянський діалог.

Однак існував ще фактор внутрішньої американської політики. Буш, якому ніколи до кінця не довіряли республіканські праві, просто мусив приділити пильну увагу прагненням американських прибалтів. "Я отримав чимало критики в пресі від лідерів прибалтійської діаспори США та різних “експертів”, що занадто підлаштовуюсь, беручи “нове мислення” та реформи Горбачова за чисту монету", — згадував він через багато років. Напередодні поїздки до Москви та Києва в липні Буш отримав листа, підписаного сорока п’ятьма членами Конгресу, які спонукали його скористатися самітом, щоб "ефективно притиснути радянську владу задля прямих та предметних переговорів із лідерами країн Балтії".

Питання про незалежність Прибалтики було включено до тез переговорів Буша не лише з Горбачовим, але й із Борисом Єльциним та Леонідом Кравчуком — двома іншими радянськими лідерами, з якими він мав намір зустрітися під час поїздки. Утім Горбачов почав цитувати йому радянське законодавство, за котрим, як було відомо Бушу, вихід зі складу Союзу був майже неможливим. Президент США опинився між двох вогнів: з одного боку — Горбачов, який маневрує, але не поступається в питанні незалежності Прибалтики; із другого — ще більш наполегливі критики вдома. В умовах тиску з боку прибалтійських емігрантських організацій у Сполучених Штатах та їхніх прибічників у Республіканській партії нескладно уявити, що президент Буш та його радники просто робили те, що змушувала їх робити внутрішня політика США, сподіваючись, що фрагменти пазла зовнішньої політики якимось чином, урешті-решт, стануть на свої місця.

Загалом можна сказати, що так і сталося. Крах путчу відродив сподівання Буша, що Горбачов насправді зможе звільнити прибалтійські республіки.

— Обережного Горбачова, — сказав він, диктуючи запис свого аудіощоденника від 21 серпня, — тепер має менше турбувати проблема його політичних правих — військових, КДБ тощо. І, може, нам удасться досягти прогресу на Кубі, в Афганістані, Прибалтиці тощо.

Країни Балтії, які проголосили свою незалежність до або під час путчу, потребували постанови союзного парламенту, щоб зробити цю незалежність повністю легітимною, а тому прибалтійські лідери знову звернулись по допомогу до американського президента. "Чи не порадите ви, пане президенте, M. Горбачову підтримати таку резолюцію? — ішлося в листі, надісланому до Вашингтона невдовзі після краху путчу лідером литовського парламенту Вітаутасом Ландсберґісом. — Можливо, це питання було б розв’язане швидко й позитивно". Ландсберґіс вважав, що це останній шанс Горбачова довести його вірність демократичним принципам. "Ми не знаємо, чи довго залишатиметься M. Горбачов на своїй посаді, однак він ще може взяти участь у розв’язанні проблеми незалежності Прибалтики та певною мірою врятувати політичне обличчя", — заявив Ландсберґіс. Він просив Буша про негайне "поновлення визнання Литви".

Тиск на Буша з метою забезпечити визнання Сполученими Штатами країн Балтії почав зростати одразу після краху путчу. Двадцять третього серпня сенатор-республіканець від штату Вашингтон Слейд Ґортон написав президенту, вимагаючи такого визнання та стверджуючи, що "всі можливі зв’язки — будь-які зобов’язання між цими державами і Радянським Союзом — безсумнівно зруйновані розпочатими проти них військовими діями". Сенатор мав на увазі запровадження у прибалтійських республіках під час путчу надзвичайного стану. Сполучені Штати ж явно затягували з визнанням незалежності країн Балтії, тоді як менші країни на чолі з Ісландією почали це визнання майже одразу після проголошення незалежності Естонією та Латвією 20 та 21 серпня відповідно. Єльцин наслідував іхній приклад 24 серпня. Після цього Буш телеграфував Горбачову, щоб повідомити йому, що Сполучені Штати не можуть більше вичікувати й визнають незалежність Прибалтики 30 серпня. Горбачов попросив його протриматися ще до 2 вересня, сподіваючись, що союзна Державна Рада визнає Прибалтику того дня. Проте виявилось, що нова Рада збереться не раніше ніж 6 вересня.

Більше Буш чекати вже не міг. Він зробив своє оголошення в день, про який Горбачов попросив спочатку, — 2 вересня, в останній день своєї відпустки в Кеннебанкпорті. Після обіду, милуючись морським краєвидом зі своєї тераси, Буш надиктував на магнітофон:

— Сьогодні дав прес-конференцію. Я визнав Прибалтику. Зателефонував президентам Естонії та Латвії, а з Ландсберґісом від Литви переговорив ще кілька днів тому. Я сказав їм, що ми збиралися зробити. Я сказав їм, чому ми вичікували ще кілька днів. Що намагався використати потугу та престиж Сполучених Штатів не заради пози, не для того, щоб стати першим на борт, а щоб заохотити Горбачова рухатися швидше, звільняючи Прибалтику.

У листі, надісланому Ландсберґісу кількома днями раніше, Буш писав: "Ми ніколи не визнавали насильницького включення Литви до Радянського Союзу й пишаємося тим, що були разом із литовським народом упродовж багатьох важких часів за минулий 51 рік". 

Коли на початку вересня президент Буш повернувся з відпустки, головним питанням його порядку денного стало: "Що робити з Радянським Союзом?". Проблема полягала в тому, що ані Буш, ані його радники не мали чіткого бачення, як їм слід діяти далі: Білий дім, як завжди, вичікував. Вважалося, що це єдина розумна позиція за тих обставин. За його власним зізнанням, Буш "узагалі не вважав корисним для Сполучених Штатів претендувати на головну роль в обумовленні наслідків того, що відбувалося в Радянському Союзі". Буш та його радник із національної безпеки Брент Скоукрофт турбувалися, що надмірна активність США може призвести до ще одного путчу. "Вимоги або заяви Сполучених Штатів могли стати контрпродуктивними й лише посилити опір поточним змінам серед радянських прихильників жорсткої лінії", — писали Буш та Скоукрофт пізніше.

П’ятого вересня, у день, коли З’їзд народних депутатів у Москві вирішив припинити дію радянської Конституції та саморозпуститися, Буш скликав засідання Ради національної безпеки. Головними в порядку денному були питання скорочення ядерних арсеналів та охорони радянських військових складів, але значна частина засідання була присвячена обговоренню ширшої стратегії щодо СРСР, якої Білому дому досі бракувало. Президент відкрив засідання, заявивши, що "зі звільненням, нарешті, Прибалтики та потоком інших проголошень незалежності ситуація є складною". Американська адміністрація чітко розмежовувала свою політику щодо прибалтійських республік і решти Радянського Союзу. Те, що було добре для Прибалтики, вважалося поганим для України. Утім навіть якщо обирати бік центру проти республік, то де шукати той центр — у Єльцина та його молодих реформаторів чи в Горбачова та його досвідчених ліберальних радників? Преса вже давно критикувала Буша за підтримку Горбачова та нехтування Єльциним. Чи не настав тепер час повністю взаємодіяти з Єльциним? "Хоч Єльцин і був тоді героєм, справжнім героєм, який він матиме вигляд через місяць?" — писали президент і його радник із національної безпеки через багато років, згадуючи ту дилему.

Того дня Буш попросив поради у своїх консультантів, але й також дав їм зрозуміти, що віддає перевагу обачності.

— Нам не слід діяти лише заради ділового вигляду, — сказав він зібранню.

На тому засіданні Ради національної безпеки єдиним, хто, схоже, не симпатизував обережному підходу Буша, був 50-річний міністр оборони Річард Чейні. На відміну від Скоукрофта та президента, Чейні вважав, що Сполучені Штати можуть і мають вплинути на ситуацію в Радянському Союзі.

— Припускаю, що ці процеси розвитку далеко не завершені, — сказав він зібранню. — Ми все ще можемо отримати авторитарний режим. Мене турбує, що, скажімо, через рік, якщо це все завалиться, нам важко буде відповісти, чому ми не зробили більшого.

Він схилявся до проактивної стратегії:

— Нам слід очолити й формувати ці події.

Чейні виступав за зміцнення зв’язків адміністрації з радянськими республіками, що фактично заохочувало б розпад СРСР, а це, своєю чергою, зменшило б радянську загрозу, а згодом і бюджетні витрати Пентагону. Міністр оборони не розмежовував незалежності країн Балтії та України. Він вважав, що Сполучені Штати мають підтримати нові держави, якщо ті прагнуть незалежності. Наразі ж він пропонував відкрити американські консульства в усіх радянських республіках. На його думку, той факт, що гуманітарна допомога Америки та Великої сімки йшла через центр — ідея, запропонована Скоукрофтом, — був "прикладом старого мислення". У своїх мемуарах Буш та Скоукрофт назвали пропозицію Чейні "завуальованою спробою заохотити розпад СРСР".

Урешті-решт, відповідати на виклик Чейні випало Джеймсові Бейкеру, який був особистим другом Буша і, як знали всі в Білому домі, мав значний вплив на його міркування. Подібно до Чейні, Бейкер вважав, що американська позиція може вплинути на розвиток подій у Радянському Союзі. "Хоч події й визначатимуться на місцях, наші слова матимуть — як це, безумовно, було й під час путчу, — великий вплив на дії лідерів", — ішлося в записці, підготованій для Бейкера працівниками його апарату. Перед засіданням Ради національної безпеки Бейкер передав пресі п’ять принципів, на яких мала базуватися політика США в цьому регіоні, — послання до лідерів колишніх радянських республік щодо американських очікувань від них. Це були: мирний характер національного самовизначення; непорушність кордонів; повага до демократії та верховенства права; повага до прав людини, особливо етнічних меншин; нарешті (останнє за чергою, але не за значенням) — повага до міжнародних зобов’язань СРСР: Державний департамент виступав категорично проти перегляду Договору про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1), що саме нещодавно був узгоджений із Горбачовим.

Бейкер та його радники з Держдепу не хотіли зашкодити репутації Горбачова після того, що він зробив для покращення радянсько-американських відносин. На їхню думку, Горбачов та його оточення були людьми відомими, приємними та передбачуваними. Ніхто в Державному департаменті не був добре знайомий із Борисом Єльциним або його міністром закордонних справ Андрієм Козиревим, не кажучи вже про лідерів інших республік. Люди, близькі до Едуарда Шеварднадзе, попереджали держсекретаря США, що центр занепадає, а націоналізм іде вгору. У доповідній записці, підготованій після путчу для Бейкера, співробітники Держдепартаменту указували на "реальну можливість, що ці нинішні проголошення незалежності призведуть до територіальних, економічних та військових суперечок між республіками".

— Ми маємо зачекати з консульствами [для республік] і зробити все можливе для зміцнення центру, — сказав Бейкер на засіданні РНБ. Він також прагнув підкреслити потенційні проблеми, що могли бути спричинені розпадом Радянського Союзу, особливо перспективу насильства та кровопролиття, а також імовірність розповсюдження ядерної зброї.

Чейні не переконало почуте. Він відчував, що адміністрація марнує нові можливості.

— І що ж ми зараз робимо, щоб утримати Україну? — запитав він, порушуючи велику проблему — проголошення незалежності другої за величиною республіки Радянського Союзу. — Ми реагуємо постфактум.

Президент Буш запитав, чи долучиться Україна до Союзу.

— Облиште, — відповів Чейні. — Добровільний розпад Радянського Союзу — в наших інтересах. Якщо це добровільне об’єднання, воно відбудеться. Якщо ж демократія програє, для нас краще, якщо вони будуть дрібними, — заперечив він.

Бейкер відповів:

— У наших інтересах мирний розпад Радянського Союзу. Нам не потрібна ще одна Югославія.

Скоукрофт, ставши на бік Бейкера, спитав держсекретаря, чи той би підтримав Союз, якби альтернативою було кровопролиття. Відповідь була передбачувана:

— Ми зацікавлені в мирній зміні кордонів, згідно з [угодами, підписаними в Гельсінкі].

Скоукрофт вів далі:

— А якщо кровопролиття там буде пов’язане з розпадом, то чи не слід нам виступити проти цього розпаду?

Бейкер обстоював продовження тогочасної політики — спокійної співпраці з республіканськими лідерами без заохочення розпаду. Чейні ж не погоджувався: на його погляд, більшого можна було б досягти, активізувавши роботу з республіками.

Це був обмін думками, який не привів до будь-яких змін у політиці. Єдиним питанням порядку денного, з якого президент Буш пропонував активно діяти того дня, було ядерне роззброєння. Голова Об’єднаного комітету начальників штабів генерал Колін Павелл, який брав участь у засіданні, вважав, що ядерна зброя залишається в безпеці, поки вона в руках радянських військових, а не політиків. За роки роботи в ядерній дипломатії Павелл познайомився з багатьма радянськими командирами вищого рангу, яким тепер був схильний довіряти. Поки союзний центр ще був на місці, а армія залишалася під його контролем, Сполучені Штати мали можливість — мабуть останню — досягти чогось у ядерній дипломатії з СРСР. Буш попросив Чейні підготувати пропозицію щодо скорочення ядерних арсеналів. Це б допомогло зекономити гроші й показало, що адміністрація Буша не просто реагує на розвиток подій у Радянському Союзі постфактум. Буш вирішив максимально активізувати вже знайомий напрям — ядерне роззброєння. Саме цього хотів американський народ, а Горбачов ще мав повноваження це забезпечити. Було варто утримувати Радянський Союз на ходу якомога довше. 

Джеймс Бейкер прийшов до повного розуміння масштабу змін у Радянському Союзі після краху путчу, коли 10 вересня полетів до Москви на відкриття конференції з прав людини під егідою Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). Побачене й почуте здалося йому "сюрреалістичним". Поблизу російського Білого дому він побачив барикади та квіти, покладені в пам’ять про трьох молодих людей, які загинули менш ніж за три тижні до того. На конференції він прослухав виступ міністра закордонних справ Литви. "Якби ще два місяці тому, — написав він Джорджеві Бушу, — хтось сказав нам, що у вересні міністр закордонних справ незалежної Литви виступатиме з дуже позитивною промовою на засіданні НБСЄ в Москві, ми б спитали, що ця людина курила".

Права людини були кісткою в горлі радянського зовнішньополітичного істеблішменту ще з часів Гельсінських угод 1975 року, коли Радянський Союз узяв на себе зобов’язання поважати права людини на своїй території. Проте, ігноруючи це зобов’язання, радянська влада неодноразово ув’язнювала політичних дисидентів, які намагалися контролювали дотримання прав людини в СРСР. Це перетворило проблему на інструмент західної пропаганди проти СРСР та своєрідне табу в радянському політичному лексиконі. Лише за часів Горбачова радянські можновладці почали краще ставитися до ідеї поваги до прав людини. Разом зі звільненням дисидентів із в’язниць, діяльністю народних фронтів і здобуттям незалежності Прибалтикою та іншими радянськими республіками конференція з прав людини в Москві підкреслила величезний розмах змін, що відбувалися в той час у Радянському Союзі.

У вересні 1991 року багато що могло порадувати і вразити американських та інших західних гостей у Москві. Права людини були лише одним прикладом, тоді як іншим стала відкритість до представників Заходу. Джеймс Бейкер зустрівся з Іваном Силаєвим, прем’єр-міністром Єльцина і де-факто головою нового союзного уряду, у тому самому кабінеті (який колись займав і Сталін), де ув’язнений нині прем’єр-міністр Валентин Павлов та прибічники твердої лінії будували плани свого виступу проти Горбачова ввечері 18 серпня. Бейкер також відвідав старий кабінет колишнього голови КДБ Володимира Крючкова. Новий голова КДБ, ліберальний призначенець Горбачова та Єльцина Вадим Бакатін, зустрів американського держсекретаря біля входу в будівлю й запросив його всередину після зізнання пресі, що він "трохи нервує".

Горбачов та Єльцин поставилися до американського гостя так само дружньо, як і їхні підлеглі та лідери республік. Бейкер прагнув повернутися до американського порядку денного, який був перед путчем, і проштовхував речі, яких президентові Бушу не вдалося отримати від Горбачова під час московського саміту. Після звільнення Прибалтики це були припинення радянської допомоги підтримуваним Москвою режимам в Афганістані та на Кубі. "З огляду на дуже непевне радянське майбутнє, — згадував Бейкер, — ми ще більше поспішали “зафіксувати” здобутки тут і зараз". Він дав зрозуміти Горбачову та Єльцину, що американська економічна допомога залежатиме від припинення радянської підтримки Куби та Афганістану. "Вони радо відгукнулися на мою пропозицію й ледь не наввипередки прагнули продемонструвати свою співпрацю", — писав Бейкер у мемуарах. Горбачов, який більше не представляв Комуністичної партії, зізнався американському держсекретареві:

— Так, ми витратили на ідеологію вісімдесят два мільярди доларів.

Бейкер був вражений, коли Горбачов погодився не лише припинити радянську допомогу Кубі, але й оголосити про своє рішення на спільній прес-конференції, яку вони мали невдовзі дати в Кремлі. Причому це було зроблено без консультацій із Фіделем Кастро. То було великим досягненням американської зовнішньої політики: усі радянські військовослужбовці мали бути виведені з Куби, а фінансова допомога припинена з 1 січня 1992 року. Той самий дедлайн було встановлено і для припинення радянської допомоги Афганістану. Єльцин же, вислухавши прохання Бейкера, відповів:

— Я скажу Горбачову це зробити.

Після цього він зателефонував радянському президентові й запевнив Бейкера, що цей дедлайн буде затверджено. Угода, за якою і Радянський Союз, і Сполучені Штати зобов’язувалися припинити допомогу своїм сателітам в Афганістані, була анонсована в Москві наступного ж дня.

Прорадянський афганський лідер Мухаммед Наджибулла був поінформований про скасування пакета щорічної радянської допомоги за шість годин до московського оголошення і сприйняв цю новину доволі гідно. Через кілька місяців Наджибулла буде усунутий від влади, а у вересні 1996-го повішений Талібаном. Світлини його мертвого тіла у світових медіа стали ознакою майбутніх проблем у регіоні, але у вересні 1991-го ніхто й не передбачав подальшого трагічного повороту подій в Афганістані. Бейкер міг святкувати велику перемогу. Коли посол США Роберт Страусс передав йому записку: "Ці дві зустрічі сьогодні справді доволі історичні!" — Бейкер повернув її з коментарем: "Та це ще применшення!".

Чому ж радянські лідери виявились такими поступливими? Новий радянський міністр закордонних справ Борис Панкін, єдиний радянський посол, який публічно засудив путч іще до його провалу й був нагороджений за це найвищою дипломатичною посадою, пояснив поступки Сполученим Штатам так:

Ми сподівалися на економічну допомогу США й були готові піти на багато поступок, щоб її отримати, — звідси й наша згода на незалежність країн Балтії. Наш відступ із третього світу та зниження рівня наших відносин із Кубою вкладалися в ту саму схему. З одного боку, ми більше не могли дозволити собі підтримувати такі відносини; з іншого ж, ми прагнули подати свою відмову як жест доброї волі. І американці, і ми вбирали наші заяви в терміни розрядки напруги, але нами рухала економічна необхідність, що американці чудово розуміли.

Панкін мав вагомі причини наголошувати на економічному факторі, коли кількома роками пізніше сів писати свої мемуари й намагався пригадати, проаналізувати й виправдати свою зовнішню політику. Навіть якщо так, ті самі мемуари вказують, що поведінкою радянського керівництва на міжнародній арені доленосною осінню 1991-го рухало щось більше, ніж просто тверезий розрахунок. Іншим важливим фактором була світоглядна революція, що привела до відмови від усього пов’язаного зі старим комуністичним баченням світу та міжнародною роллю СРСР. Цю революцію, що роками визрівала серед ліберально налаштованих чиновників у кабінетах міжнародного відділу ЦК та коридорах МЗС, випустив на волю невдалий путч. Комуністична ідеологія виключалася з радянської зовнішньої політики. Центральним для радянського зовнішньополітичного процесу ставало ліберальне мислення, тісно пов’язане з новітнім захватом економічними та культурними досягненнями Сполучених Штатів.

Не лише Єльцин, але й Горбачов був абсолютно згодний із новою тенденцією. Під час першої зустрічі з Панкіним він сказав:

— Треба міняти орієнтири, треба відкидати забобони. Ясір Арафат, Каддафі — усі напрошуються в друзі, а самі сплять і бачать, щоб ми повернули до минулого… Досить із нас подвійних стандартів.

"Ми хотіли, щоб нас прийняли, — писав Панкін. — У ті дні всіх наших керівників охопило єдине бажання — стати “цивілізованою країною”". Бажання бути прийнятим пояснювало й поведінку Панкіна під час його першої зустрічі з Бейкером. Він почав із вручення держсекретареві копії внутрішньої доповідної записки, де було докладно розписано радянську готовність докорінно змінити будь-яку позицію з питань у діапазоні від Афганістану до Східної Європи, Ізраїлю та Куби. Імовірно, Панкін хотів цим показати, що надалі радянська дипломатія не матиме секретів від "цивілізованого світу". Поки здивований Бейкер вивчав ту записку, Панкін сказав йому:

— Сподіваюсь, ми зможемо дійти порозуміння з багатьох цих питань. Однак я хочу попросити про одне: навіть якщо угода, якої ми досягнемо, виявиться ближчою до вашої початкової позиції, ніж до попередньої нашої, будь ласка, не піддавайтеся спокусі розповісти пресі, що на цих поступках наполягли ви. Усі вони проростають з ідей та позицій людей, які сьогодні керують нашою зовнішньою політикою.

Це нагадувало прагнення бути більшим католиком за Папу Римського. Бейкер, можливо, і не міг оцінити весь обсяг ідеологічних причин такого термінового розпродажу радянських зовнішньополітичних активів, але економічні причини були доволі очевидні. Іван Силаєв, який очолював Міждержавний економічний комітет, що тоді функціонував як тимчасовий союзний уряд, сказав Бейкеру, що економічна ситуація "загрозлива". Його головним завданням було не покращити її (це просто виходило за межі можливостей уряду), а не дати їй погіршитися далі. Гавриїл Попов, демократичний мер Москви та вірний прибічник Єльцина під час путчу, розповів Бейкеру, що насправді ніякого центрального уряду не було. Республіки та такі великі муніципалітети, як Москва, діяли самі собою.

— Москва не протримається до кінця зими, — визнав він, після чого попросив про допомогу, говорячи, зокрема, про яйця, сухе молоко та суміш для картопляного пюре. — Деякі з цих продуктів є у вашій армії, там їх викидають після трирічного зберігання. Але нам після трирічного зберігання на складі вони згодяться.

Бейкер був приголомшений. "Це було витверезливе визнання проблеми, що постала перед країною, лідер якої колись погрожував “поховати” Захід", — написав він у своїх мемуарах. Мер Санкт-­Петербурга Анатолій Собчак та його помічник Володимир Путін, яких Бейкер відвідав під час короткої зупинки в колишній столиці імперії, були стурбовані наближенням зими не менше.

Після зустрічі з новими демократичними лідерами, які хотіли змін, але були явно не готові управляти країною, Бейкер написав Бушу, пропонуючи "план Маршалла" для Радянського Союзу, хіба що без такої назви: "Простий факт полягає в тому, що ми маємо тут величезну ставку на успіх демократів. Їхній успіх змінить світ таким чином, що відобразить і наші цінності, і наші сподівання. […] Невдача ж демократів породить світ, що буде значно більш загрозливим та небезпечним, а я майже не сумніваюсь, що коли вони не зможуть почати постачання товарів, то будуть витіснені якимось авторитарним лідером ксенофобського правого крила". 

Велике питання, порушуване майже у всіх обговореннях Бейкера в Москві, стосувалось відносин між центром і республіками. Новий радянський міністр оборони Євген Шапошников попросив Бейкера: "Будь ласка, не поспішайте визнавати всі ці нові республіки". Бейкер і не поспішав. Не маючи чіткої стратегії, сформульованої адміністрацією Буша, він був вільний вести власну політику. Переговори держсекретаря в Москві та Санкт-Петербурзі, здавалось, підтверджували зроблене ним раніше припущення, що демократи зосереджені в центрі, а отже, допомога центру означає допомогу демократії. Бейкер повідомив усім у Радянському Союзі, хто був готовий його слухати, що між центром і республіками необхідно досягти якоїсь домовленості, щоб Захід знав, із ким мати справу щодо економічних реформ та гуманітарної допомоги.

Бейкеру вдалося влаштувати обід для прем’єр-міністрів республік. Це сильно відрізнялось від березня 1991-го, коли ініціатива посла США Джека Метлока зібрати лідерів республік на зустріч у посольстві була торпедована Горбачовим та його людьми. Тепер Бейкер був єдиним політичним лідером, якому голови республік довіряли як чесному посереднику. Він скористався цією нагодою, щоб згладити суперечності та послабити напругу й недовіру між радянськими керівниками нового покоління. Він виступав у ролі посередника між центром і республіканськими лідерами. Запевнивши прем’єр-міністра України Вітольда Фокіна, що гуманітарна допомога буде надана всім республікам, Бейкер отримав його зобов’язання, що Україна підпише економічну угоду з Росією та іншими пострадянськими республіками.

Зібрання Бейкером у Москві лідерів республіканських урядів мало повну підтримку президента США. Джордж Буш зробив майже все можливе з дипломатичної точки зору, щоб зберегти Радянський Союз живим. Це було нелегке завдання. Можливість оцінити масштаби проблеми він отримав 25 вересня, коли приймав у Білому домі свого колишнього київського господаря Леоніда Кравчука, голову українського парламенту. Трьома днями раніше п’ять тисяч демонстрантів, котрі представляли місцеві організації американських українців, зібралися в парку Лафаєт навпроти Білого дому, щоб заявити про свою підтримку української незалежності та спонукати Буша (якого тоді все ще критикували за його промову "Котлета по-київськи") змінити ставлення до незалежності радянських республік. "Ви були останнім із Прибалтикою. Станьте першим з Україною", — було написано на одному із плакатів демонстрантів.

Буш побачив Кравчука більш упевненим у собі і значно менш поступливим, аніж той був у Києві ще якихось два місяці до того. Під час візиту Буша Кравчук погодився з ним щодо необхідності протидіяти тому, що американський президент назвав "самогубним націоналізмом". Ця солідарність залишилася в минулому. Буш усе ще опирався незалежності всіх радянських республік, окрім Прибалтики, але Кравчук явно змінив свою позицію. Його підтримка української незалежності стала чимось більшим, аніж просто тактичним ходом партапаратника, наляканого демократичною перемогою в Москві.

— Незалежність кує народ. І першого грудня народ підтвердить нашу незалежність, і ми почнемо будівництво нової держави — України, — сказав він північноамериканським медіа.

Почавши презентувати ідею української незалежності світові, Кравчук скористався своїм запрошенням до Білого дому як можливістю пояснити свою позицію наймогутнішому політичному лідерові. Ось тільки його вердикт щодо долі Радянського Союзу виявився не тим, який Буш зі своїми радниками хотів почути:

— Радянський Союз практично розвалюється. Центрального уряду не існує. Верховної Ради Радянського Союзу не існує.

Свої аргументи Кравчук завершив заявою:

— Союз не може існувати в жодній серйозній формі. Там іде боротьба за владу, і ми не можемо бути частиною об’єднання, у якому одні члени впливовіші за інших.

Його слова явно стосувались конфлікту Горбачов—Єльцин та ролі, яку Росія прагнула відігравати в новому Союзі. Кравчук просив підтримати українську демократію, яку він розумів як прагнення державної незалежності. Він також хотів установлення прямих дипломатичних зв’язків, відкриття української торговельної місії у Сполучених Штатах і, врешті-решт, визнання української незалежності. При цьому український лідер не приїхав до Америки лише просити про послуги. Він мав також що запропонувати: Україна, за його словами, прагнула стати без’ядерною державою.

Однак Буша це не вразило. У своїх мемуарах він написав, що Кравчук, "схоже, не вловлював наслідків та складнощів того, що пропонував". За день до того президент США зустрівся з радянським міністром закордонних справ Борисом Панкіним, який запевнив його, що, хоч одразу після путчу й почався рух до незалежності республік, в останні кілька тижнів республіканські лідери усвідомили, що вони всі мають працювати разом. Це було не те враження, що виникало від розмови із Кравчуком. За спогадами Буша, український лідер передав йому "смак невдоволення, яке республіки відчували щодо Союзу". Буш пообіцяв Кравчукові підтримати демократію та економічні реформи, а також продовольчу та гуманітарну допомогу. Він також виклав йому те, що було тепер стандартною американською лінією щодо відносин між центром і республіками: Сполучені Штати не планують упливати на зміни, що відбуваються в Радянському Союзі, але хочуть мати там політичну ясність. Вони також хочуть бачити реальний економічний план виходу з кризи. Визнання України, на відміну від країн Балтії, має зачекати до результатів референдуму.

Розмова, запланована на сорок п’ять хвилин, тривала вже півтори години, і Буш подав сигнал, що час спливає. Кравчук поспішив викласти своє останнє прохання, до якого Буш був не готовий. Дякуючи йому за пропозицію продовольчої та гуманітарної допомоги, Леонід Кравчук сказав, що Україна натомість потребує інвестицій і технологій. Це дуже відрізнялося від того, що Буш із Бейкером чули від представників союзного центру та демократичних мерів Москви та Санкт-Петербурга, які просто молили про постачання харчів.

— Ми маємо складну ситуацію, — сказав Кравчук. — Радянський Союз уже отримав продовольчу допомогу, а Україна — ні. Тепер ми повинні сплатити ці [всесоюзні] борги. Тоді як Радянський Союз отримував допомогу, ми відправляли до Радянського Союзу 60 тисяч тонн м’яса та молока [за номінальними цінами]. […] Наше прохання полягає в тому, щоб ви дали нам кредити. Ми купимо технології. Ми запросимо бізнесменів укладати гроші в Україну. Ми працюватимемо.

Заява Кравчука відбивала той простий факт, що Україна сама виробляла продовольство, а не імпортувала його, і її інтереси відрізнялися від інтересів інших республік. Пріоритетом України було отримання не продовольчої допомоги, а комерційної та інвестиційної.

Відкидаючи вуаль американської безпристрасності щодо відносин між центром і республіками, Буш поставив Кравчукові пряме запитання, що розкривало глибинну передумову тогочасної американської політики:

— Чи вважаєте ви, що повинне бути якесь економічне об’єднання з центром? На нашу думку, воно є необхідним кроком для залучення інвестицій.

— Я був би радий такому об’єднанню, якби центр міг щось зробити, — відповів Кравчук. — Але центр геть ні на що не спроможний. Ми гаємо час. Радянський Союз — величезна країна. Неможливо проводити економічні реформи у швидкому темпі в усій країні.

І два лідери пішли різними шляхами, не досягши порозуміння. Але у своїх подальших коментарях пресі, що звинувачувала Буша в перебуванні повністю на боці Горбачова, український гість намагався бути якомога люб’язнішим.

— Я переконаний, що президент Джордж Буш починає змінювати свою точку зору, — сказав він журналістам.

Пізніше Кравчук підсумував позицію Буша так: той хотів подовжити існування Радянського Союзу. Чільне місце в його порядку денному завжди посідала безпека ядерних арсеналів. Леонід Кравчук поважав таку позицію, оскільки вірив, що вона відповідає інтересам тих, хто обрав Буша керувати їхньою країною. 

Джордж Буш-старший, безумовно, хотів збереження Радянського Союзу. Це було надзвичайно важливим для його безпекового порядку денного, що залишався зосередженим на радянській ядерній зброї, так само як у розпал холодної війни. На час зустрічі Буша з дедалі складнішим у переговорах Кравчуком Дік Чейні та його експерти з міністерства оборони підготували пропозицію щодо ядерного роззброєння, про яку Буш попросив на засіданні РНБ трьома тижнями раніше. Її одразу ж надіслали американським союзникам у Західній Європі та Горбачову до Москви. Двадцять сьомого вересня президент США зателефонував прем’єр-міністрові Великої Британії Джону Мейджору, президентові Франції Франсуа Міттерану та канцлеру Німеччини Гельмутові Колю, щоб пояснити свою ініціативу та попросити про підтримку. Він також зателефонував Горбачову. На перший погляд, весь план полягав в односторонній пропозиції Сполучених Штатів скоротити їхній ядерний арсенал, виключивши з нього тактичне ядерне озброєння та позбувшись боєголовок із роздільною головною частиною з блоками індивідуального наведення (РГЧІН) на міжконтинентальних балістичних ракетах (МБР). Насправді ж ця пропозиція задумувалась як запрошення СРСР зробити те саме. Як сказав Скоукрофт генеральному секретареві НАТО Манфреду Вернеру: "Ми не плануємо переговори. Це односторонній хід. Щоправда, якщо радянська влада відхилить наші пропозиції, ми можемо й передумати".

За словами Скоукрофта, пропозиція скоротити тактичні ядерні озброєння багато в чому водночас слугувала безпосереднім американським інтересам. У Німеччині американські озброєння такого класу втратили свою актуальність після німецького возз’єднання: у разі запуску вони б тепер ударили по східних територіях, що вже підпорядковувалися Бонну. У Південній Кореї сеульський уряд хотів позбутися такого озброєння з метою залучити Північну Корею до дипломатичного розв’язання суперечностей між ними. По всьому Тихому океану уряди Японії та Нової Зеландії заперечували проти американських кораблів із ядерним озброєнням на борту у своїх портах. Отже, американська пропозиція скоротити тактичні ядерні озброєння в односторонньому порядку, знімала проблеми, пов’язані з тривалими переговорами та подальшою верифікацією.

Урешті-решт, успіх цієї пропозиції залежав від радянської відповіді. У телефонній розмові з Горбачовим 27 вересня Буш сказав радянському лідерові:

— Ми роз’яснимо те, що робимо. У деяких категоріях ми роз’яснимо, як Радянський Союз міг би зробити аналогічні кроки. Наприклад, ми скорочуємо МБР, окрім одиночних боєголовок, і хотіли б сказати, що Радянський Союз робить те саме.

Горбачов, схоже, зацікавився, але уникав будь-яких конкретних зобов’язань.

— Джордже, дякую вам за ці роз’яснення, — сказав він президентові США. — Якщо ви наполягаєте, щоб ми зробили кроки, я можу дати лише принципову відповідь, оскільки ще багато чого треба прояснити, — і ця відповідь позитивна.

Буш сказав, що він зрозумів, і спитав, чи може оголосити, що первинна реакція Горбачова позитивна. Той дав згоду.

Горбачов розмовляв із Бушем у присутності радянських військових офіцерів найвищого рангу, разом із якими він саме закінчив вивчати текст американської пропозиції. Генерал Володимир Лобов, новий начальник Генерального штабу Радянської армії, був налаштований більш ніж скептично. За словами радника Горбачова з питань зовнішньої політики Анатолія Черняєва, який був присутній під час того телефонного дзвінка, "[генерал] Лобов намагався “тиснути”: мовляв, нам невигідно, обдурять, жодної односторонності не бачу тощо — усупереч тому, що М[ихайло] С[ергійович] тицяв йому пальцем у текст Буша, доводячи протилежне". Після розмови з Бушем Горбачов розважив генералів, поділившись своїми враженнями від вистави, яку він із дружиною дивилися кількома днями раніше. Вона була поставлена за романом Торнтона Вайлдера 1948 року "Березневі іди". Горбачов розповів здивованим генералам, що вбачає аналогії між останніми днями Римської республіки й часом, у якому вони живуть. "…Суміш простодушності з хитрою грою в довірливість із новими генералами", — занотував Черняєв у своєму щоденнику. Так чи інакше, але Горбачов, урешті-решт переконав своїх нових військових керівників іти разом. Вони виявились значно більш поступливими за своїх попередників.

У своїх мемуарах Борис Панкін писав, що "після серпневого путчу 1991-го багато військових соромилося власних мовчазних симпатій до його цілей, якщо не активної підтримки. Тож бездіяльність радянських військових нам буде легше уявити". Черняєв користався з цієї розгубленості і в розмові Горбачова з генералами, до якої долучився, вважав пропозицію Буша наслідком міжнародного впливу "нового мислення" Горбачова, яке сам допомагав сформувати.

— Жодного початку нової політики США, нових відносин із нами, результатів нового мислення ви в цьому не бачите?! — спитав він вічно недовірливих генералів після телеконференції між Бушем і Горбачовим. Вони явно нічого такого не бачили.

Американців твердження Черняєва здивувало б не менше, але не Горбачова. Він продовжував вірити у свій трансформаційний вплив на саму природу міжнародної політики.

Вісім днів по тому, 5 жовтня, Горбачов зателефонував Бушу не лише, щоб прийняти виклик, але й щоб запропонувати йому піти ще далі шляхом ядерного роззброєння. Він запропонував на один рік установити мораторій на ядерні випробування, а також запросити інші ядерні держави долучитися до Сполучених Штатів і Радянського Союзу у справі скорочення їхніх ядерних арсеналів. Радянський Союз позбудеться своїх тактичних ядерних озброєнь, проведе переговори щодо РГЧІН та в односторонньому порядку зменшить чисельність своїх сухопутних військ до 700 тисяч осіб, запропонував Горбачов. Настала черга американців дивуватися та перевіряти нові пропозиції зі своїми генералами. "У наших позиціях були деякі відмінності, — згадував Буш, — але загалом все було дуже позитивним і багатообіцяльним". Авантюра Буша спрацювала. Хоч радянське керівництво, як і американці, звичайно, намагалося подати необхідність урізання свого військового бюджету як чесноту, поза всяким сумнівом, виграли від того обидві країни, як і світ загалом. Їхня угода восени 1991-го заклала основу для Договору про подальше скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-2), який Буш і Єльцин підпишуть у січні 1993 року.

Через кілька днів, коли Буш знову скли`кав засідання Ради національної безпеки, то вже міг поділитися хорошими новинами. План скорочення ядерних арсеналів, який вони обговорювали на попередньому засіданні, запрацював. Проте хід розвитку подій у Радянському Союзі був, як завжди, туманним, і дилема, кого підтримувати далі — центр чи республіки, — не наблизилася до розв’язання. З початком нового обговорення цих проблем Дік Чейні знову спробував змінити стратегію підтримки центру. "Чейні все ще був проти всіх", — згадував Роберт Ґейтс, який брав участь у тому засіданні. Попри загальну згоду з необхідністю підтримати демократію та економічні реформи, щодо того, як зробити це якнайкраще, консенсусу не було.

— Підтримка центру ставить нас по інший бік реформ, — стверджував Чейні.

Джеймс Бейкер на це заперечив:

— Оці люди в центрі і є реформаторами.

І Бейкер підсумував свої аргументи твердженням:

— Нам не слід підтримувати політику розпаду Радянського Союзу на дванадцять республік. Нам слід підтримати те, чого вони хочуть, згідно з нашими принципами.

Засідання знову скінчилося без чіткого рішення, що означало дальше балансування між центром і республіками, Горбачовим і Єльциним.