Креативная экономика: как стереотипы становятся врагами крафта

В Україні провисає комунікативна складова чи не в кожній сфері суспільного життя. Через це ми постійно стаємо свідками того, як хтось виправдовується, пояснює, інформує заднім числом. Але насправді дискомунікація є великою перешкодою для поступального розвитку соціуму.

Проілюструю конкретними прикладами зі сфери креативної економіки. З чого складається історія успіху ремісника чи хендмейдера? Вочевидь, що з навичок і професійності, помножених на якість та унікальність продукції. Та на вміння просувати її серед споживачів.

Почнімо з професійної компетенції. Шляхів для її отримання не так і багато: від родинної традиції, що передається з покоління у покоління, до навчання у майстрів або в закладах професійно-технічної освіти. Якщо перші два способи тягнуть на щось майже легендарне, то коли ті ж навички людині належить здобути в ПТУ, весь флер автентичності кудись зникає. Ну який флер може бути в училища, адже туди йдуть ті, кому в «нормальному» навчальному закладі не вистачило місця? Хтось, можливо, упізнає в цій тезі власні думки, комусь доводилося чути щось подібне від інших.

Насправді ж це не про об’єктивну реальність, а про стереотипи. Психологи свідчать, що стереотипи – це настільки усталена установка, що поламати її надзвичайно складно. Тобто у людини, яка виховувалася в стереотипізованому середовищі, навіть напрацювавши у зрілому віці власні, полярні переконання, час від часу можуть спрацьовувати прищеплені реакції. І тільки свідома реакція на тригер дозволяє діяти відповідно власним переконанням, а не «зашитим» програмам. Але саме такі програми нашаровувалися роками на наше сприйняття професійно-технічної освіти: дорослі вирішували, що їхні діти потребують кращого майбутнього, а панацеєю для нього була саме вища освіта ну і ще «поїхати до міста».

В якийсь момент на другий план починали відсуватися здібності випускників, їхні бажання, нахили і разом з тим зростали обсяги профанації – перенасичення ринку праці випускниками популярних професій, які не розуміли, куди вони ітимуть з цими дипломами і чим займатимуться за фахом. І сьогодні з конвеєру вишів сходять у надлишку майбутні безробітні молоді юристи, економісти, бухгалтери.

У той самий час підприємства та приватні майстерні збиваються з ніг у пошуках кваліфікованих електриків, токарів, сантехніків, кухарів, швачок тощо. Під час круглого столу, який ми влаштовували в рамках проекту Craft It! саме для налагодження комунікації, представниця Міністерства освіти наводила приклад, коли фірма з виробництва взуття готова була взяти майстра на зарплату від 25 000 гривень з перспективою подальшого зростання і не могла знайти фахівця, але разом з тим на пропозицію вчитися на виробництві теж ніхто не приставав.

Це і є наслідком розподілу професій на «престижні» і «непрестижні», отими стереотипами, що зашиті протягом цієї гонитви «за кращим життям». Грошова мотивація стає бляклою на тлі перспективи офісної роботи, яка, може, і оплачується менше, але дає чисте і охайне робоче місце та найголовніше – статус, таке собі міфологізоване місце в суспільній ієрархії. Хоча насправді більше можливостей для розвитку, для вироблення авторитету і поваги саме в тій сфері, яка має конкретного споживача та базується на конкретному навику.

І все ж поступові зрушення є. Та ж представниця Міносвіти зазначає про кілька груп, сформованих з людей зрілих, із вищою освітою, які подалися перекваліфіковуватися в ПТУ. До речі, ПТУ зараз не ті, як раніше, запевняла чиновниця. За кілька останніх років десятки навчальних закладів такого типу модернізовували, і оновлення їх матеріально-технічної бази триває й надалі. Чому ж про це ніхто не знає? Та через ту ж дискомунікацію. Дні відкритих дверей в таких закладах збирають здебільшого аудиторію, яка вирішила не ловити журавлів в небі вищої освіти, і здається, лише частина дітей приходить в пошуках місця, де вона отримає конкретні бажані знання, що приведуть її до мрії чи допоможуть реалізувати здібності. За кожним шеф-кухарем чи модельєром стоїть диплом про професійну освіту в училищі чи коледжі. Майстри, зазвичай, не соромляться про це говорити, як, наприклад, Михайло Воронін. От тільки, певно, вже згадані стереотипи заважають це чути.

Покупці сьогодні шукають не просто оригінальні вирішення традиційних виробів - цінуються технологічно досконалі речі. Якісні шви, вивірені форми, текстури, матеріали – це не менш важливо, як для брендових речей. Але саме одиничність авторських виробів і їхня одухотвореність є ключовими і важливими елементами, здатними зацікавити шанувальників індивідуалістичного стилю.

Ну і зрештою, маркетинг, погана версія якого звучить як українське прислів’я - «Вміла готувати, та не уміла правильно подати».

Фактично це ціла наука з презентації та просування продукції. Від фотографування, обробки світлин до описової частини, назв продукції, смислових акцентів. Тобто ремісник має бути ще й трошки фотографом, письменником і фахівцем з піару.

Успішними завтра стануть ті, хто вже сьогодні відчув хвилю, розвиває свої практичні компетенції й опановує нові. Це не завжди дауншифтинг, тому що люди можуть перепочивати від інтелектуальної роботи з різаком в руці чи за ткацьким верстатом, але стається і так, що ця діяльність стає основною через її затребуваність, прибутковість і ту незалежність, яку вона зрештою дає людині як самозайнятій особі. На сьогодні маємо таку ситуацію, що фінансування на просування і популяризацію робітничих професій, зокрема осмислення традиційних народних ремесел через профільний проект на Поліссі, дає українцям Європейський Союз. Поки що державні інституції не мають якоїсь цілісної програми, яка б охоплювала цю сферу, але точкові зрушення, постановка проблематики, зацікавленість з боку майстрів є. І вона зростає. Хотілося б, щоб результати «польової» роботи, співпраця із майстрами та практичні напрацювання отримали життя, були інтегровані в сектор профорієнтації, профосвіти і працевлаштування.

На жаль, сьогодні при згадках про ремесла батьки скоріше уявлять свою дитину продавцем у переході за яткою з ширвжитковими виробами, а не успішним селлером, чиї роботи розлітаються по всіх усюдах. Саме з усвідомлення цінності своєї праці, її високовартісності і затребуваності починається шлях сходження до вершин. І тоді за пару плетених лаптів можна буде правити не 50 гривень, а $10-15. І почуватися самодостатнім автором з гідними прибутками. Якщо ж сумніви ще живуть в голові, рекомендую зайнятися випадковим «серфінгом» на просторах Amazon чи Etsy і подивуватися, що там продають, а найголовніше – що і в якій кількості купують.