Історія української приватизації: оренда, ваучери та неконкурентні аукціони

До Дня Незалежності LIGA.net підготувала історію української приватизації стратегічних активів, починаючи з 90-х років і до цього часу.

Підписуйтесь на корисний легкий контент в Instagram

Приватизація без грошей. Як держава позбавлялася від стратегічних підприємств

Фонд державного майна (ФДМУ) був створений Кабміном у 1991 році. А вже наступного року Україна почала приватизацію державних підприємств. Приватизація йшла важко. Інколи політики та чиновники затягували процеси щодо приватизації державного майна. Бо вони отримували тіньові доходи від діяльності державних підприємств.

Інколи підприємства після приватизації повертаються у державну власність, що пов’язано з недоброчесністю нових власників. Так чи інакше, приватизація в Україні триває вже 32 роки. І її кінця поки не видно.

Наприкінці 1991 року була затверджена концепція роздержавлення і приватизації майна державних підприємств, житлового фонду та землі. А вже наступного року проголосовані основні закони. На початку року Верховна Рада проголосувала закони щодо приватизації державного житлового фонду та приватизації державних підприємств.

Приватизація, як поняття, часто асоціюється тільки з продажем підприємств. Але неможливо оминути приватизацію житла. В Радянському Союзі житло було або державним, або кооперативним.

Фактично радянська влада лише тимчасово надавала людям житло й могла виселити їх із квартир у будь-який момент. Завдяки отриманню Україною незалежності, початку процесів роздержавлення та формування ринкової економіки, майже кожен громадянин України отримав у свої руки майно – квартири й будинки. Тепер люди могли вільно користуватися своїм житлом: продавати або здавати його в оренду.

У 90-х роках була розповсюджена сертифікаційна приватизація та приватизація підприємств через оренду.

Для розуміння приватизаційних процесів у ті часи, треба звернути увагу на Закон "Про власність", який Рада ухвалила ще в 1991 році. Він проіснував зі змінами до 2007 року. Цей закон дозволяв керівникам державних підприємств повну свободу дій у керівництві ними. А якихось суттєвих методів контролю не передбачав.

Таким чином, в Україні виникла нова каста приватних власників, яких називали "червоними директорами". Червоні директори фактично отримали підприємства у власність, попри те що на ці посади їх призначила держава.

Вони самі створювали приватні підприємства, через систему сталих зв’язків у регіоні брали в оренду підприємства, а згодом викупляли їх.

"Тоді оренду з викупом ще називали "оренда з підкупом". Такий був жарт", – казав ексголова ФДМУ Олександр Бондар у 2013 році.

Прикладом приватизації через оренду можна назвати компанію "Світоч", яка на початок 90-х років об’єднувала в собі кілька кондитерських фабрик. У 1988 році гендиректором "Світоча" став Андрій Тавпаш. У 1992 році він зміг приватизувати підприємство. У 1998 році він продав його швейцарській компанії Nestle.

За словами Володимира Ларцева, який був радником голови ФДМУ у 90-х роках, у Львові, завдяки оренді, були приватизовані підприємства "Конвеєр", Львівський м’ясокомбінат, Львівська кавова фабрика.

Часто приватизація через оренду проходила разом із сертифікатною приватизацією. Україна проводила сертифікатну приватизацію за прикладом моделі Чехії та Словаччини.

"У цих країнах за основу була взята ваучерна модель. Вона передбачала безоплатний перерозподіл значної частини (приблизно 1/3) державної власності. На першій хвилі ваучерної приватизації майже 6 мільйонів громадян колишньої Чехословаччини стали акціонерами шляхом "купівлі" акцій підприємств за ваучери. Разом з тим близько 72% власників придбали акції через інвестиційні приватизаційні фонди", – розповідав Володимр Ларцев у 2012 році.

Головною ідеєю сертифікатної приватизації було те, що кожен громадянин може отримати у власність частку національних підприємств. Тобто, за сертифікати можна було купити акції підприємств. Але зазвичай їх за безцінь скуповували різні трастові фонди або самі червоні директори.

У Донецькій області існують приклади приватизації через оренду та скуплені сертифікати. Це завод "Азовсталь". Донецька область раніше була найбільшим промисловим хабом України. Заводам-гігантам потрібен був газ, щоб мати можливість працювати.

Компанія "Індустріальний союз Донбасу (ІСД)" була одним з найбільших газотрейдерів Донецького регіону. Її створив на той час заступник голови Донецької ОДА Віталій Гайдук у 1995 році. А одним зі співвласників став місцевий підприємець Рінат Ахметов. Завдяки зв’язкам із владою та активній позиції іншого співвласника – Сергія Тарути – ІСД швидко став лідером на ринку продажу газу.

Сергій Тарута у 2013 році розповідав, як приватизувався металургійний гігант Маріуполя. Азовсталь було взято в оренду колективом орендарів. І весь прибуток, який заробляв завод, належав не державі, а їм. Орендарі поступово збільшували свої активи. В якийсь момент у них виявилось 44% акцій, а у держави – 25%. Спочатку ІСД купив 25% акцій держави, а потім 44% у колективу орендарів. Сума угоди, за словами Тарути, сягала від 30 до 40 мільйонів доларів.

Так само в Донецькій області червоні директори Юхім Звягільський і Володимир Бойко змогли приватизувати Шахту імені Засядька та Металургійний комбінат ім. Ілліча у Маріуполі.

У Запоріжжі таким прикладом може слугувати підприємство "Запоріжкокс". До 1999 року 48,85% підприємства володіла Інвестиційна компанія "Трудінвест". Її засновниками були 14 фізосіб, які були керівниками ВАТ "Запоріжкокс". Згодом вони продали контрольний пакет акцій бізнесмену Рінату Ахметову, який створював вертикально інтегровану металургійну групу.

На першому етапі приватизації, з 1992 до 2002 року, бюджет одержав 5,41 млрд гривень або 1,1 млрд доларів.

"Виявляється, половину економіки країни оцінили в один мільярд доларів США. Це вже говорить про те, що приватизація здійснювалася за схемами, далекими від тих, за якими мала здійснюватися за законом. Ми не змогли зробити її інструментом розвитку економіки", – заявляв Микола Азаров, перший віцепрем’єр у першому уряді Віктора Януковича.

Зараз і Азаров, і Янукович перебувають у РФ, куди втекли після Революції гідності у 2014 році.

З 1992 до 2001 року включно за сертифікатами було приватизовано 47% українських підприємств. Один сертифікат коштував від 2 до 10 американських доларів.

Протягом 90-х років промислові підприємства корпоратизувалися й продавалися через оренду та сертифікати. Сертифікатна приватизація від самого початку мала благі наміри. Кожен громадянин міг отримати акції підприємств, що складали національне багатство України.

Але насправді цим скористались ті, хто вже керував цими підприємствами – червоні директори, які після проведення корпоратизації купували їх. А потім уже продавали "новому" українському бізнесу.

Олександр Пасхавер у своїй науковій статті приводить статистику підтримки приватизації:

Грошова приватизація нульових і десятих років

У нульових роках почався етап грошової приватизації. Але часто підприємства продавалися без конкуренції. І в деяких випадках аукціони навіть не проводилися. В інших, участь в аукціонах була обмежена.

Укррудпром

Такою була приватизація Укррудпрому. Держава створила холдинг "Укррудпром" у 1999 році. В нього були об’єднані кілька державних гірничозбагачувальних комбінатів (ГЗК). Об’єднання їх під дахом єдиного холдингу та корпоратизація мали зробити їх більш вигідним активом для майбутньої приватизації та аукціону. Статутний фонд Укррудпрому на 2004 рік складав 1,34 млрд грн.

23 березня 2004 року в Мілані на стадіоні Сан Сіро в 1\8 фіналу Ліги Чемпіонів грали місцевий Мілан проти іспанського Депортіво. Присутніми на матчі були українські олігархи: брати Ігор і Григорій Суркіси, Рінат Ахметов, Ігор Коломойський і президент ФК "Мілан" Сільвіо Берлусконі. Окрім перегляду футболу олігархи вирішували, як будуть ділити Укррудпром. Ділити вирішили без проведення аукціону.

Майже одразу після того матчу в Мілані Верховна Рада проголосувала Закон про особливості приватизації Укррудпрому. В ньому пріоритетне право на приватизацію мали ті інвестори, у яких уже було 25% акцій хоча б в одному з підприємств гірничорудного холдингу. Такими людьми були Рінат Ахметов, Вадим Новинський та Ігор Коломойський.

Приватизація Укррудпрому допомогла донецькому бізнесмену Ахметову добудувати вертикально інтегрований холдинг "Метінвест", до якого тепер входили металургійні, коксові та гірничорудні комбінати.

П'ять із шести ГЗК Укррудпрому опинились фактично у власності Ахметова. Це Північний, Південний, Центральний, Інгулецький ГЗК. Частину з них купив Новинський і передав у Метінвест, отримавши за це 25% холдингу. Зараз на Новинського накладені санкції Ради нацбезпеки й оборони. Криворізьким залізорудним комбінатом (КЗРК) Ахметов володів разом з групою "Приват" Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова.

Криворіжсталь

Загалом 2004 рік гарно складався для Ахметова. Єдине, що могло засмучувати донецького підприємця – це програш донецького Шахтаря в Чемпіонаті України київському Динамо. Але якщо з футболом не виходило так, як хотілося, то в ділових справах усе було інакше.

Ще весною Ахметов купив частину ГЗК Укррудпрому, а вже влітку разом з Віктором Пінчуком – зятем чинного на той час президента Леоніда Кучми, брав участь у приватизації Криворіжсталі.

Попри те, що за попередніми оцінками експертів комбінат коштував $1,3 млрд, ФДМУ продав його консорціуму Пінчука-Ахметова за $800 млн.

Після перемоги на президентських виборах 2004 року Віктора Ющенка, Криворіжсталь була реприватизована. У 2005 році комбінат купив індійський бізнесмен Лакшмі Міттал за 10 млрд грн або майже за $2 млрд на відкритому аукціоні, який транслювали на національних телевізійних каналах.

Криворіжсталь – фактично єдиний приклад, коли іноземцю продали об’єкт Великої приватизації на відкритому аукціоні. Зараз підприємство під назвою "АрселорМіттал Кривий Ріг" (АМКР) продовжує працювати. 

У 2022 році ГО "Центр Економічної Стратегії" провело велике дослідження про те, як проходила українська приватизація. В 2005 році держава повторно продала Криворіжсталь. Це був найдорожчий лот і найприбутковіший рік за всю сучасну історію України. Можна сказати, що аукціон відбувся справедливо, про що свідчить статистика доходів від приватизації у державний бюджет України. Другими найуспішнішими роками були 2011 і 2012, коли уряд Миколи Азарова продавав Укртелеком, обленерго й облгази. 

До української приватизації доєдналися росіяни

Іншими іноземцями, які брали участь у приватизації українських державних активів були росіяни. Вони двічі купували Запорізькій алюмінієвий комбінат (ЗАлК) у 2002 та 2004 роках. Після першого продажу компанії "АвтоВаз-Інвест" , держава ініціювала повернення комбінату у свою власність. Бо російський власник не виконував інвестиційний договір.

Вдруге ЗАлК був проданий компанії, що належала Віктору Вексельбергу й іншому росіянину – Олегу Дерипасці. Фактично Дерипаска купив конкурента для заводів свого РусАлу в Сибіру. Тому дуже швидко ЗАлК деградував. Комбінат знов повернули в державну власність, але вже у зруйнованому стані.

Окрім цього Дерипаска був власником Миколаївського глиноземного заводу (МГЗ), що виготовляє глинозем, котрий є сировиною для виробництва алюмінію. Всю сировину з МГЗ замість Запоріжжя, відправляли на алюмінієві заводи Дерипаски у РФ. Тепер у 2024 році ФДМУ знову намагається продати ЗАлК.

Росіяни активно скуповували у держави обленерго. Так робили Євгеній Гінер, Михайло Воєводін та Олександр Бабаков через свою компанію VS Energy. У РФ вони були відомі як власники ринку поряд з олімпійським комплексом "Лужники" в 90-х. Відповідно, групу називали "лужниківські".

В Україну вони почали заходити на початку нульових років. Першим активом, який вдалося купити цій групі, був Одесаобленерго. Потім через свою словацьку компанію Vychodoslovenske Energeticke Zavody S.P. вони купили операторів розподільчих електромереж у Севастополі, Херсонській, Житомирській, Кіровоградській областях. Згодом наступницею акції цих активів були консолідовані в VS Energy, що зареєстрована у Нідерландах. Але лужниківську трійцю й далі називали "словаками".

З часом "словаки" стали власниками Рівнеобленерго та Київобленерго, мали 45% у Чернівціобленерго, завод "Дніпроспецсталь" у Запоріжжі та розгалужену мережу готелів Premier International. Серед них, зокрема, був Прем’єр Палац у Києві.

Якийсь час VS Energy була однією з найбільших власниць операторів розподільчих мереж. Але, починаючи з 2016 року група почала переговори з енергохолдингом ДТЕК Ахметова про продаж активів. До початку широкомасштабного вторгнення були продані мережі в Одеській і Київській областях.

Після початку великої війни обленерго, що залишались у власності VS Energy, держава забрала, наклавши санкції на російських власників. Зараз вони, разом з іншими державними обленерго, сконцентровані в державному холдингу "Українські розподільні мережі" (УРМ).

Обленерго, облгази й особливості приватизації першої половини десятих років

Приватизацію десятих років неможливо уявити без приватизації обленерго та облгазів.

Обленерго (оператори систем розподілу – ОСР) заробляють тим, що надають послугу розподілу електроенергії. Їх почали продавати в 1997 році, маючи на меті "формування конкурентного ринку електроенергії". Тоді їх акції активно купували брати Суркіси та Костянтин Григоришин. Їм перейшло від 25% до 45% акцій у дев’яти обленерго.

До 2004 року держава продала ще 6 обленерго. Саме тоді на ринку України з’явилася російська VS Energy.

У 2011 – 2013 роках обленерго продавали тим, хто вже мав частку в енергобізнесі. Ця приватизація була чимось схожа на приватизацію Укррудпрому. Тоді найбільшими власниками стали Рінат Ахметов зі своїм ДТЕК, Ігор Коломойський і Геннадій Боголюбов, активно були присутні росіяни з VS Energy.

Облгази це така ж природна монополія, як і обленерго. Облгази займаються обслуговуванням та експлуатацією газорозподільчих мереж і відповідають за безперебійне постачання газу споживачам. Їх заробіток складається з тарифів, котрі споживачі платять за послугу розподілу газу.

У часи президентства Януковича Фонд Держмайна активно продавав облгази. Прем’єр-міністр України Микола Азаров заявляв, що йому це не подобається, але бюджету дуже потрібні гроші після кризи 2008 року та керування режиму попередників. Але це більше виглядало, як перерозподіл державного майна.

Фонд держмайна проводив приватизаційні аукціони. Однак їх важко назвати конкурентними. Так, Дмитро Фірташ протягом двох місяців 2012 року отримав у власність 13 сплативши за них лише 326 млн грн. Завдяки цьому Фірташ сконцентрував у своїй власності найбільшу кількість газорозподільчих мереж України. Після 2022 року облгази перейшли у власність державного Нафтогазу.

Підсумки та що буде далі

Бувало й так, що олігархи не купляли на пряму підприємства, але мали контроль над ними. Фірташ так контролював ГЗК, що добувають титанову сировину. Іршанський ГЗК і Вільногірській ГМК знаходилися в нього в оренді. А на Сумихімпром, завівши свого керівника, він керував усім підприємством замість держави. Така саму схему використовував і Ігор Коломойський, який купив лише частину акцій Укрнафти, але повністю контролював підприємство довгий час.

Якщо підбивати підсумки, то олігархи контролювали 11% зі всіх активів українських бізнесів. Це були ключові активи держави, котрі складали національне багатство України.

У 2024 році держава продовжує проводити приватизацію. У випадку Великої приватизації – це активи, які за довгий час не вдавалося приватизувати через олігархічний вплив та активи колишніх російських власників.

Приватизацію, що відбувалася перші 30 років незалежності України, навряд чи можна назвати справедливою. Аукціони часто проводилися непрозоро. Їх умови були прописані так, що не всі охочі могли брати в них участь. Це заважало формувати чесні, конкурентні ринки в Україні.

З позитивного треба зазначити, що зараз ФДМУ проводить приватизаційні конкурси, використовуючи систему Прозорро.Продажі. Нарікань на непрозорість проведення конкурсів поки не було.