Мер Славутича про ЧАЕС, вільну економічну зону та унікальні підприємства

Славутич – унікальне місто в Київській області. Наймолодше в Україні. Збудоване наприкінці 1980-х з нуля, біля залізничної станції, як "нова" Прип’ять. Місто атомників, працівників Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС).

Місто було збудоване на протилежному від ЧАЕС березі Дніпра – в Чернігівській області. Водночас саме місто формально є частиною Київської області.

Саме місто не має вулиць. Лише квартали. Залежно від того, яка республіка або область СРСР допомагала той квартал будувати: Київський, Московський, Білгородський, Тбіліський, Єреванський, Бакинський, Вільнюський, Талліннський, Ризький, Добринінський, Чернігівський, Печерський, Невський.

Спочатку все йшло добре. Атомники добре заробляли, населення було переважно молодим. Та час минав. ЧАЕС закрили, роботи стало менше. Люди почали виїжджати з міста. А перші поселенці – старішати. У 2000-х роках у Славутичі організували одну з перших в Україні вільних економічних зон, яка одразу виросла в індустріальний парк.

Вона компенсувала більшу частину втрачених від закриття ЧАЕС робочих місць. Місто, хоч і молоде, але збудоване за радянським каноном – має велику кількість інфраструктури, яку треба підтримувати. Радянський житловий фонд, віддаленість від великих міст.

Війна також сприяла виїзду з міста частини мешканців. Під час повномасштабного вторгнення місто опинилося в ізоляції. Але у момент спроби його захоплення мешканці вийшли на великий мітинг і вигнали невеликий підрозділ окупантів, який заїхав до середмістя "на зачистку".

Про те, як модернізувати стару інфраструктуру, як зробити "місто атомників" містом зеленої енергетики, про економію на теплі та про те, як залучати потенціал іноземного капіталу LIGA.net поговорила з мером Славутича Юрієм Фомічевим.

- Як змінила Славутич децентралізація? Це місто завжди було, скажімо так, на особливому рахунку.

По суті, децентралізація самому Славутичу мало що дала. Тому що ми були містом обласного підпорядкування. Міста обласного значення мали децентралізований бюджет і прямі міжбюджетні відносини з Мінфіном. Тобто ми ніби вже були децентралізовані. І на нас це в сенсі ресурсів не дуже вплинуло.

Але важливим є те, що це дало можливість нашим сусідам розвиватися. Це стало корисним і для Славутича. Щодо нас, якщо відверто, децентралізація навіть трішки зменшила наші можливості. Йдеться про медичну реформу. До децентралізації ми не утримували нашу лікарню. Вона мала бюджет – понад 50 млн грн від Міністерства охорони здоров'я. А сьогодні ми маємо сплачувати принаймні комунальні платежі.

Тому якщо казати про сам Славутич, ми від цього не виграли. Ба більше, ми не виграли ще й територіально. Тому що хоч ми і в Чернігівській області, ми – анклав Київської. У цього анклаву чітко встановлені межі. І ми не змогли приєднати до себе інші території. Хоча було б логічно з навколишніми територіями зробити велику громаду з центром у Славутичі. Я думаю, що це ще попереду. Але поки маємо такий результат.

- Навколишні села належать до інших громад. Виїжджаєш зі Славутича – ти в іншій громаді.

Не просто в іншу громаду виїжджаєш, а навіть в іншу область виїжджаєш. Ми ж острів Київської області на Чернігівській землі. Я інколи представляюсь так – Славутич, Київська область, Чернігівщина. Ті, хто з Чернігівщини, дуже активно це підтримують. Їм це подобається, що ми визнаємо, що ми знаходимося на землі Чернігівщини.

- Це трошки абсурд, який з’явився в часи ліквідації аварії на ЧАЕС. Логічно було б повернути цю територію і місто в Чернігівську область.

Знаю, що одного разу це буде вирішено. Як це буде швидко вирішено – від багатьох критеріїв залежить насправді. Це має бути виважене рішення, з розумінням ситуації. Бо вона непроста. Перша спроба була у 2020 році, коли утворювалися нові адміністративні одиниці України внаслідок децентралізації. Утворювалися райони і була спроба визнати Славутич частиною Чернігівського району Чернігівської області. Єдине, що не було зрозумілої дорожньої карти.

- Що мається на увазі? Для цього потрібна якась дорожня карта?

Все дуже непросто. От що робити далі? Написати на папері – не проблема. Але в людей є акти на землю. Їх треба переробляти, бо кадастровий номер прив'язаний до кадастрової мапи. Там вказана область і треба змінювати акт на землю. Чи не треба цього робити?

Треба перереєстровувати транспортні засоби, бо тоді не було децентралізації саме в цій частині, і всі були прив'язані номерними знаками до області. Чи не треба цього робити? Врешті-решт бізнесу печатки замінювати треба чи не треба, бо там написано Київська область? Треба тоді вже Чернігівська область. На ці питання ніхто не відповів.

- Але це все технічні питання. Їх можна вирішити відносно швидко.

Але є й політичні питання, які треба розв'язувати. Ключовий платник податків у Славутичі – ЧАЕС. Це не є секретом, і це є об'єктивно. Якщо подивитись рішення про будівництво міста, то там так і написано: побудувати місто для постійного проживання працівників ЧАЕС.

І тут  виникає питання реєстрації самої ЧАЕС як платника податків. Вона має за Славутичем перейти в Чернігівську область. Якою має бути реакція Київської області, коли на її території розташована сама станція і Зона відчуження? Бо саме там безпосередньо розташована ЧАЕС, яка є платником податків до бюджету Київської області.

І оці політичні питання досі не вирішені. Є ще й міжнародні питання. Міжнародні проєкти в Чорнобилі, які сьогодні рухаються. Як вплине юридична зміна ЧАЕС чи інших підприємств на реалізацію цих проєктів? Чи не буде це паузою щонайменше для узгодження всіх позицій? На ці питання ніхто не дає відповіді.

- Який бюджет міста, з чого він формується? Скільки становлять надходження безпосередньо від ЧАЕС?

Славутич залежить від ЧАЕС так само, як і ЧАЕС від Славутича: 98% працівників ЧАЕС – це  мешканці міста. ЧАЕС нам дає в бюджет близько 45% усіх надходжень. Сьогодні їх частка збільшилась, тому що надходження від бізнесу в роки війни менші, набагато менші.

Ми доходили до частки 40% від бізнесу. Загальний бюджет – понад 300 мільйонів. Це не так багато.

- Але все ж багато. Більшість громад з таким населенням мають удвічі-утричі менші бюджети.

Але ми маємо велику інфраструктуру, яку будували ще наприкінці 1980-х. Тут створювали місто для молодих людей. Ми маємо п'ять спорткомплексів. Палац спорту, два повноцінних басейни, дитячі садочки з басейнами, школи з басейнами. І все це утримуємо на кошти бюджету. Я можу перелічувати дуже довго. І вишенька на цьому тортику – це кінно-спортивна база, яхтклуб на Дніпрі. Все це муніципальне, все утримується завдяки бюджетним коштам.

- Наскільки це все живе наразі?

Дуже гарне питання. Це все живе, це все підтримується. Деякі речі потребують реновації,  осучаснення. Наприклад, у 2019 році ми зробили повну реновацію одного з басейнів і зараз триває повернення в експлуатацію цього басейну. Але все потребує оновлення.

Тому ці 300 мільйонів – дуже відносні кошти. Якщо рахувати на кількість населення, як люблять рахувати, то порахуємо на кількість населення інфраструктуру, яка є в Славутичі. Славутич справді від цього виграв – що має таку інфраструктуру. Але її треба утримувати.

- Яка структура витрат бюджету?

Все дуже просто. 65% – це освіта. Ключовий напрямок реалізації бюджету – це освіта. Вона складається з дошкільної та середньої освіти. Ми не отримуємо на освітян субвенції від держави. Хоча це функція держави. І багато громад її мають. Ми – ні.

Коли ми кажемо про децентралізацію, як там виграв Славутич, повертаємось до цього питання. Свого часу субвенція забезпечила повне утримання середньої освіти в місті. Потім нам сказали: "Ні-ні-ні, заклади освіти ви будете утримувати коштом місцевого бюджету". Окей! А наступним етапом було: "А давайте ми будемо давати кошти лише на вчителів, а технічний персонал, адміністрація – це вже буде за кошти місцевого бюджету". Окей!

Наприклад, цього року ми маємо 9 млн грн недофінансування навіть щодо заробітної плати вчителів. І знову ми маємо закрити цю діру з місцевого бюджету, бо іншого варіанту просто немає.

Ну і далі – охорона здоров'я і соціальний захист. У нас дуже маленький бюджет розвитку в ці роки зі зрозумілих причин. Багато спрямовуємо на ці напрямки. Плюс сьогодні актуальне питання –  безпекове. Це укриття, забезпечення пунктів незламності, підтримка наших воїнів, підтримка ДФТГ (добровольчі формування територіальної громади). І є 10% на утримання нас, чиновників. Я маю на увазі – весь апарат управління.

- Немало...

Немало, але! Це все муніципальні органи. Крім того, це і соціальний захист, це і центр адмінпослуг.

- На безпеку які витрати?

Якщо рахувати в абсолютних цифрах, близько 10 млн грн витратили у 2023 році безпосередньо на безпеку. Я не рахую субвенції військовим частинам, яким ми допомагали. Це окрема стаття.

- Військовий ПДФО (податок на доходи фізосіб) у вас великий був?

Все відносно. На 2024 рік ми недорахуємося 80 мільйонів. Я думаю, це немало. Це більше ніж 20%. Але треба бути справедливим. Цей диспут з державою відбувається таким чином – цей ПДФО з'явився тому, що війна. І це держава забезпечує утримання військових. Він раніше не був у таких розмірах. До цього в нас військового ПДФО було близько 20 млн грн. Тому коректно буде сказати, що ми втратили 20 мільйонів, які мали у 2021 році.

Тобто військова частина, нацгвардія, нацполіція, служба надзвичайних ситуацій. Всі ті, хто сплачували до повномасштабного вторгнення ПДФО в громаду, – цих доходів сьогодні теж не має. Крім того, в нас не з'явилось додаткових структур військових, які б сплачували ПДФО.

Ставлення до військового ПДФО, відверто кажучи, змінюється з плином часу. Зараз ми маємо подивитись на реалізацію цих мільярдів по країні, які забрали на рівень держави. Наскільки це посилить нашу обороноздатність? От це хотілось би бачити. І це кожна громада може записати собі в актив – як внесок в оборону. Ми, наприклад, зможемо вважати, що Славутич вніс 100 додаткових мільйонів в обороноздатність держави.

- У вас була свого часу велика вільна економічна зона. Багато підприємств було відкрито. І зараз є. Як виникла ця ідея і яка її доля? Наскільки я розумію, в цьому випадку близькість Білорусі – це негативний фактор?

Дуже негативний фактор. І не лише для Славутича, а для багатьох прикордонних громад. Точніше, прифронтових громад. Якщо повертатись до вільної економічної зони в Славутичі, то вона виникла через дострокове припинення генерації електроенергії на ЧАЕС. Тобто було ухвалено політичне, відверто кажучи, рішення. Це не технічне рішення, тому що ми бачимо, що аналогічні блоки атомних електростанцій на інших станціях працюють сьогодні.

Політичне рішення було ухвалено під тиском наших європейських партнерів. Потрібно щось робити, зупиняти станцію. І це було боляче для нас, боляче і фінансово, і ментально. Ті люди, які після аварії 1986 року ліквідували її наслідки і відновлювали роботу станції, поставили просте питання: навіщо ми її відновлювали, якщо ви її тепер зупиняєте? Це було ключовим меседжем у цьому невдоволенні.

А якщо дивитись з погляду економіки, то ЧАЕС генерувала з одного реактора у двохтисячному році, коли її закрили за день, електроенергії на мільйон доларів на день. Ну нормальна ж економіка, правда? І от зупинили таке підприємство, яке утримувало місто. Для нас це було боляче. Тому і почали шукати ідею: що будемо робити, як уникнути соціальних потрясінь, як знайти компенсаторні робочі місця?

Треба скорочувати персонал. Якість робочого місця суттєво впала в матеріальному плані – це будуть менші гроші. І тоді виникла ідея піти шляхом створення певних умов для залучення інвестицій саме з метою створення компенсаторних робочих місць. Це вдалося насправді, це реально вдалося. Більше 1000 таких робочих місць було створено підприємцями, бізнесом. Більше $50 млн залучено. Але в такому вигляді з преференціями зона економічна проіснувала лише п'ять років. У 2005 році всі преференції були скасовані через зловживання інших територій. І ми потрапили під спільну планку. Дивне рішення, бо спеціальні економічні зони сплатили до бюджетів усіх рівнів у 4-8 разів більше податків, ніж отримали преференцій на старті. Вигідно це економічно? Ну, об'єктивно вигідно!

Але і після 2005 року у нас було багато робочих місць. Вони ж нікуди не поїхали, бо вже було створено підприємство, бо вже люди працювали. А починали, до речі, з найпростішого. Тоді навіть жартували: а що у вас буде працювати? Що будете робити в цій спеціальній економічній зоні? І перший проєкт був – скріпка, простенька металева скріпка.

Зрозуміло, що на рівні Кабміну сказати, що буде підприємство з металевих скріпок... Ну що це за проєкт? Скріпка! Відповідь була просто класна. А ви знаєте, що в Україні на той момент скріпок ніхто не робив? Ми все купували з Китаю чи ще десь. Ну як це – країна, яка не може зробити власної скріпки? Ну це ж смішно. Ось із цього треба сміятись, що ми не здатні навіть залучити інвестора в такі прості речі. А сьогодні це вже потужний активний бізнес. Це торгова марка. Виробництво канцелярських виробів, абсолютно  різноманітних – від крейди до ручок і папочок тощо.

Також у нас є Базальтові технології, які сьогодні виготовляють базальтову нитку. Достатньо непогане виробництво, яке має перспективу розвитку. Бо на основі цієї нитки можна багато що робити. Компанія "Відава" – це виготовлення освітлювальної техніки. Всі стільники, різноманітні  стовби, інженерія. Але вони свого часу мали до 300 працівників. І це було потужне підприємство.

Легка промисловість, швейне виробництво – все це працює і сьогодні. І достатньо непогано працює. І збільшує кількість робочих місць. Є підприємство, яке виготовляє на замовлення індивідуальні сільськогосподарські машини зі збирання врожаю, картоплі, цибулі. Є ірландець, який приїхав до України – унікальна людина, він сам проєктує. В нас з'явилось, до речі, взагалі нове підприємство після релокації з Маріуполя. Це азовська фабрика "Кухня". Вони зараз зробили ребрендинг у Славутичі, називається "Наша кухня". Це виготовлення супів довготривалого зберігання, але екологічних – без консервантів.

Навіть у цей період підприємства мають замовлення. І до повномасштабного вторгнення працювали з міжнародними мережами. Тобто ключове у вільній економічній зоні було не те, що ми отримали якогось потужного інвестора. А те, що в одному напрямку було створено декілька середніх підприємств, які мали робочі місця.

- Скільки зараз людей у місті, скільки працює на ЧАЕС безпосередньо?

У Славутичі, за моїми оцінками, сьогодні фактично живе 18-20 тисяч мешканців. Статистично до вторгнення налічувалось 24,8 тисячі "з копійками". Ми розуміємо, що їх і тоді не було стільки. Хтось був в інших місцях, а реєстрацію мав тільки тут. Частина людей сьогодні залишила країну. І ми знаємо, принаймні, за нашою освітою, кого немає тут. Але маємо внутрішньо переміщених осіб (ВПО), нових славутичан. Я їх називаю саме так, мені не подобається абревіатура ВПО. Їх понад 1500. Це непогано для прикордонної території. Це дуже непогано.

Інколи ставиш запитання, чому ви приїхали сюди? Поряд же Білорусь. Вони кажуть – ми за вами слідкуємо давно. А там, де ми були, повірте, набагато гірше, ніж тут. І це правда.

Якщо ми кажемо про ЧАЕС, вона нам забезпечує близько 2500 робочих місць. Ще 1000 людей працюють у Чорнобильській зоні. Для порівняння, коли працювала станція, було 12 000 робочих місць.

Ще маємо 1000 робочих місць – це Ремонт-сервіс (Відокремлений підрозділ "Атомремонтсервіс" держпідприємства НАЕК "Енергоатом". – Ред.). Це структура, яка народилась після закриття ЧАЕС. Було вирішено зберегти інженерний склад висококласних фахівців. І створили компанію  в "Енергоатомі", яка ремонтуватиме атомні електростанції. Такий собі виїзний ремонтний цех на аутсорсі, але всередині компанії.

Тоді багато скептиків казало: це штучне утворення, бо є свої ремонтні бригади на кожній станції. Навіщо ви створили ще зовнішню? Минуло, як ми можемо порахувати, вже 20 з гаком років. І тепер "Атомремонтсервіс" є одним із ключових у структурі НАЕК "Енергоатом". І жодних сумнівів про його існування вже просто немає. Вони розвинулися до підприємства в 1000 працівників. Вони обслуговують Централізоване сховище відпрацьованого ядерного палива (ЦСВЯП) в Чорнобильській зоні, яке побудували (в квітні 2022 року Держінспекція ядерного регулювання дала дозвіл на експлуатацію ЦСВЯП).

І це непогані робочі місця. Середня зарплата минулого року на підприємстві становила понад 40 тисяч гривень. У приватному секторі, якщо порахувати всю нашу економічну зону, це буде точно більше ніж 3000 робочих місць – в усіх підприємствах.

- Як вам працюється з центральною владою? Чи відчуваєте тиск?

Не назвав би тиском. Мабуть, бувають певні ревнощі, коли місцевому самоврядуванню вдається досягти якихось успіхів. І ці успіхи не пов'язані з діяльністю державної влади. А от коли міжнародні партнери спілкуються безпосередньо напряму з міськими головами, це завжди викликає питання: а чого це? Ну не має так бути. Має бути синергія, має бути доповнення. Тим паче у цей час. Зрозуміло, що зараз державна влада має більш жорсткої позиції дотримуватись у питаннях оборони. Але в питаннях економічного розвитку безпосередньо на місцях – це функції місцевої влади. Не заважайте, не робіть з цього проблемних речей.

- Яке майбутнє Славутича? Ви маєте велику радянську інфраструктуру. Великий радянський житловий фонд, збудований по-радянськи. Він дуже різний. Ви згадували велику кількість об’єктів інфраструктури, які треба утримувати. Що з цим усім робити? Від чого вам доведеться відмовитися? Що доведеться оновлювати чи утеплювати?

Насамперед нам треба відмовитись від стереотипів. Я був у деяких невеликих європейських містах, у  польських зокрема. В них є палац спорту, є великий басейн, в яких є льодова арена. І це 40 000 мешканців. Вони з цим живуть. І вони не кажуть, що "нам це не треба". А ми чомусь від цього маємо відмовитись. Тому передусім маємо відмовитись від стереотипів, що в маленькому містечку не може цього бути. Воно має бути в кожному місті.

Другий момент, який я буду заперечувати, що Славутич – це стара радянська інфраструктура. Є країни Балтії – Литва, Латвія та Естонія. Сьогодні це країни Євросоюзу. У нас є частинка Євросоюзу (йдеться про Ризький, Талліннський, Вільнюський квартали Славутича. – Ред.), а не лише радянського минулого. І це справді так.

Сьогодні ми можемо спостерігати, як змінювались ці пострадянські країни. Сьогодні вони в Євросоюзі. Щодо інфраструктури, зрозуміло, що ми маємо дуже амбітні плани з її реновації. Насамперед з погляду збереження енергії. Енергоефективність – це для нас важливо. Ми просто по-іншому не виживемо, якщо не будемо знижувати щодня споживання електроенергії, теплової енергії.

Сьогодні ми маємо напрацьований план і найближчим часом будемо його приймати. Це план "Power Славутич" з переходу на 100% відновлювані джерела енергії в усій громаді. Ми це можемо зробити. І мені здається, ми єдині в Україні, хто це готовий впроваджувати. До того ж це наша філософія, а ми – місто атомників. Енергоефективність – це напрямок №1. Ми маємо це зробити, щоб зберегти всю інфраструктуру. Тоді можна казати про її відновлення.

- Але як? У вас вкрай малий бюджет розвитку.

Невеликий бюджет розвитку – це справді так. Але ми дуже активні в міжнародній співпраці. От у 2023 році бюджет міста Славутича був трішки більше ніж 300 мільйонів. А ми за 2023 рік залучили у Славутич за міжнародними проєктами 417 млн грн. Більше бюджету. Тому коли кажуть, що 10% бюджету йде на чиновників, я кажу, що ми себе виправдовуємо. Ми заробляємо трішки більше, ніж це місто.

- На що ви витрачаєте цей другий "інвестиційний бюджет"?

Це дві термосонації об'єктів. Один – садочок. Там буде повна термосонація, утеплення, сонячна станція, теплові насоси на басейн. Тобто повна реновація за усіма енергетичними напрямками: електроенергія, теплова енергія. Навіть обладнання для приготування їжі в садочку буде більш ефективним.

Другий об'єкт – це один з палаців спорту. Ми йому повністю робимо термосонацію. Знову ж забезпечуємо сонячними панелями для власного споживання. І третій проєкт – замінюємо насоси в нашій централізованій мережі. До речі, унікальність у тому, що на централізованих мережах теплопостачання є декілька генерацій різної форми власності.

В нас сьогодні комунальні заклади, які мають на балансі будівлі що споживають теплову енергію, проводять тендер на закупівлю теплової енергії. Справжній тендер, де змагаються дві компанії, – хто дешевше продасть. Ми багато виграли на цьому. Якщо ми маємо освіту, наприклад, то монополія пропонує на весь сезон 23 млн грн. А альтернатива в ринку пропонує 20 млн грн. Тобто ми 3 мільйони маємо тільки в освіті.

Отже, ми міняємо насоси за міжнародні гроші на цих мережах для того, щоб оперувати більш якісно цим ринком і мати економію електроенергії на всі мережі.

- До речі, щодо енергопостачання. Ви залежите від газу. Іншої генерації у вас немає?

Немає. Ми маємо амбітний проєкт, але він поки на стадії технологічних диспутів. Це більше ніж 6 млн євро. Це встановлення міні-ТЕЦ, яка працюватиме на місцевому паливі, на деревині, на відходах  деревини. Її можна буде використати для генерації електроенергії для критичної інфраструктури у разі повного блекауту, який ми переживали у 2022 році.

У березні 2022 року Славутич шість діб був повністю без електроенергії. Ну, тоді велися активні бойові дії, Чернігову було тоді непереливки абсолютно. Але в нас немає газу в місті. Тільки на котельні підведений. І люди готували їжу в дворах. Але ми зберегли опалення, централізоване водопостачання без електроенергії. Бо в нас є когенерація (виробляє і теплову, і електричну енергію. – Ред.), яка з газу робила електроенергію.

Лікарня була забезпечена і зв'язок трішки підтримували. Тобто ми чогось навчились. Але розуміємо, що якщо не буде газу, то ми не виживимо. І тому ця ТЕЦ має працювати на місцевому паливі, забезпечити електроенергією критичну інфраструктуру і давати трохи тепла.

- Як на місто вплинула війна? Я так розумію, росіяни стояли по лісах навколо міста, і одразу в місто вони не поткнулися, але потім їх щось до цього спонукало. Чи то їм потрібна була лікарня, бо в них були втрати, чи щось ще. І тоді вас захопили в заручники.

Ми після повномасштабного вторгнення на Чернігівщину не розуміли навіть, чи ми вже в тилу ворога, чи ми не в тилу ворога? Де ця лінія фронту? Потім вже з'ясували, що вона трошки далі від Славутича. І Славутич справді залишався знову анклавом. Ворог сюди не заходив. Найімовірніше, чисто зі стратегічних міркувань у цьому не було жодного сенсу. Тому що ми не мали тут військових підрозділів регулярної армії, яка б могла становити загрозу. А з тилу заходити – в нас була наша тероборона. Ми роздали хлопцям до 200 автоматів Калашникова.

Так ми жили десь місяць, з блекаутами, в оточенні, з усім. Але то було чудо порівняно з тим, що було в Чернігові, в інших містах, коли відбувались справжні бої. В тилу все було тихо. ЧАЕС була захоплена. Міст до неї підірвали у перші ж години вторгнення українські прикордонники.

Але перебуваючи у такій ізоляції ми виживали. І все було більш-менш нормально. В місті залишалось, за нашими оцінками, понад 15 000 мешканців. Ми навіть провели електронний перепис, переписали всіх, поставили багатоканальні телефони. І кожен отримав свій день і час, коли він отримуватиме допомогу.

Щотижня в цей час ти приходиш – ми розвели черги, щоб не було скупчень людей. Але що роздавати? Де брати продукти на 15000 мешканців? Бусом не привезеш. Ми створили віддалений склад в Острі, на базі магазину "Сільпо". Домовились: дайте нам магазин, там і холодильники є, і все інше. Магазин не працював, збиралися туди наші волонтери, сиділи, координували всю роботу. А далі – через ліс, не через орків. Жодних блокпостів.

- Але росіяни таки вдерлися в місто.

Ну, вдерлись... Я думаю, що це було? Ну таке наче політичне завдання. Не можуть взяти ні Чернігів, ні Прилуки, ні Ніжин. А щось треба взяти. Скоріше просто зачистити, бо там якийсь зухвалий мер щодня в ефірі. І мене всі марафони включали, якісь кореспонденти. На ефіри в іноземних ЗМІ виводили. Я розповідав, як ми тут виживаємо. Досвіду ще не було в мене, дурний базіка.

Я думаю, що це було саме так треба їм, окупантам – зафіксувати, що ця територія вже зачищена.

- Тобто їм не потрібна була лікарня для поранених, як казали?

Судячи з усього, в них не було такої мети як лікарня. Те, про що нам казали: "Мабуть, в них поранені. Вони шукають велику лікарню міста Славутич". А насправді – вони навіть у неї не зайшли. Тільки на порозі спитали, що тут, як? З головним лікарем поговорили, повернулися і поїхали. Не зайшли в лікарню, хоча були тут три дні біля міста.

Отже, 23 березня 2022 року ми отримали від них повідомлення про те, що вони мають наміри захопити місто. Якщо ми не будемо чинити опір, то не будуть стріляти. Наше рішення було інше: будемо стояти, будемо обороняти місто. Були наївні, бо без досвіду, бо не військові. І десь наші навіть один NLAW відкопали.

З’ясувалося, що все не так просто. В ютубі вчитись стріляти з NLAW – теж не дуже навчишся, він так і не вистрілив. 24-25 березня були бої на околицях міста. На підходах до міста на наших блокпостах. До цього часу зі мною постійно була моя сім'я – дружина і маленька донька.

От 24 березня дочці було рівно 2 рочки. І я отримав напередодні команду: "Ховай сім'ю". Прибирай це вразливе місце, бо якщо захоплять сім'ю, то зрозуміло, що впливати будуть. Я вивіз їх до Києва, а сам повернувся назад у Славутич. Ввечері залишився в селі Дніпровському.

Вирішуємо, що 25 числа починаємо мітинг. Бо російським військовим дали команду 25 березня в'їжджати до міста. Ну а що там робити з автоматом проти танків? Так, були різні думки: чого не обороняли, чому коктейлі Молотова не задіяли? Це тоді було. А зараз всі розуміють, що якби почали воювати, це було б самознищення хлопців. Тож вони отримали команду відійти. І ми ухвалили рішення, що виводимо людей. Це було ризиковане рішення, мабуть. Але тоді ніхто не думав отак лінійно.

- Не боялися, що мітинг розстріляють?

Думали емоційно, і я зранку їхав у місто, постійно висів на телефоні, дізнавався, де стоять орки, де не стоять. Планував, як я проскочу. Взяв чужу машину, документів немає. І на в'їзді в місто збоку виходять з автоматами... Я розумію, що це не наші, бо я знаю, що наших немає. Ну і вони розповідають: мовляв, який ваш мер поганий, не пішов на наші умови, зараз будемо зачистку робити. А я розумію, що ми виводимо людей, і їх зараз "зачистять". І я вирішую, кажу, що я мер міста. Так і так, давайте вашого командира. Кажу, там немає кого "зачищать". Там немає військових, припиніть стріляти. Бо вже пальба якась почалась у повітря.

Вони мене за руки і до командира. Ну і сидить чоловік такий, за п'ятдесят, дуже худющий. Вони всі називали його "Факел" – позивний. Але кажуть, що позивні вони змінювали щотижня щонайменше.

Я йому кажу, так і так, там мирний мітинг. А вони з дронами, з планшетами спостерігають. Ви ж бачите, кажу, що там люди зібралися. Він каже, що бачимо, але там серед мирних є люди з автоматами, і вони будуть стріляти. Я у відповідь – якщо ти боїшся, то їдемо разом. Я йду першим, ти за мною рушай, якщо ти боїшся, що по тобі стрілятимуть.

Ми сідаємо в їхній "Тигр", їдемо і виходимо до людей. Ну, зрозуміло, що військових там було пару хлопців, які зі зброєю захованою були. Але вони, слава богу, не проявили себе. Бо це б було просто безглуздо.

- Після мітингу росіяни втекли з міста. Чому?

Це, як потім нам розповідали, була Росгвардія, яка розганяє мітинги в Росії. Вони такого не бачили. Коли ми приїхали, а там тисячі людей, просто до горизонту. Мабуть, всі, хто міг вийти, – всі вийшли. І вони справді злякались такої кількості людей. Для них це було неочікувано. Ми просто витисли їх.

Єдине, що сказали, що от, мовляв, ми приїдемо в поліцію, подивимось, щоб не було військових, ми маємо переконатись. Ну поїхали, переконались. Вони залишились за містом, там окопались. Два дні були. Нам дуже пощастило. Пощастило в тому, що до нас надовго не заходили. Пощастило, що почалась деокупація, і через два дні вони просто пішли. Ми зранку прокинулись, а на блокпості в них нікого немає.