Ярослава Джонсон — донька українських емігрантів, що виїхали до США після Другої світової. Після розпаду СРСР повернулась до України та очолила Американсько-українську раду з питань бізнесу.  

Ця організація допомогла відбутися першому візиту президента України Леоніда Кравчука до США, але насамперед вона сприяла залученню інвестицій від найвідоміших іноземних компаній.  

Так, Ярослава Джонсон сприяла відкриттю в Україні філій та представництв таких компаній, як Philip Morris, McDonald's, Credit Agricole, Wizz Air тощо.  

У 1994 році президент США Білл Клінтон призначив Джонсон до складу ради директорів Western NIS Enterprise Fund (WNISEF) — це створений урядом США регіональний фонд для залучення інвестицій в Україну та Молдову. 

У 2015 році вона стала президенткою та головною виконавчою директоркою фонду. WNISEF допомагає малому та середньому бізнесу в Україні, а також приділяє увагу освіті українців, зокрема, цей фонд створив Академію лідерства.  

З полів Всесвітнього економічного форуму Ярослава Джонсон розповіла LIGA.net про велику увагу до України в Давосі, про іноземні інвестиції під час і після війни, а також про шанси України стати успішною демократією без радянської ментальності. 

Українській дім у Давосі завершується. Назвіть, на вашу думку, найбільші здобутки? 

Найбільший позитив — дуже багато було уваги до України, щодня. Ось іде панель про енергетику, і маса народу там, усі зацікавлені. Там багато мудрих людей, які насправді можуть допомогти Україні.  

Інші панелі також були цікаві — про інвестиції, на військові теми, продовольча безпека тощо.  

Чи був якийсь прогрес у питанні інвестицій та післявоєнного відновлення? 

Про інвестиції, звісно, говорили, але тут питання: зараз інвестувати чи вже після війни. Я думаю, переважала думка, що краще починати зараз, хоч і не на всій території України.  

Там, де війна не була такою жорстокою і де немає великих руйнувань, можна вже стартувати з відбудовою. Звісно, треба шукати шляхи, як мінімізувати ризики, але ті компанії, які хочуть відігравати важливу роль в Україні після війни, вже мають готуватися, розпочинати інвестиції, а після війни — збільшувати їх. 

Одна з найбільших проблем, про яку говорять, — страхування воєнних ризиків. На вашу думку, як це вирішити? Нещодавно бачив, як хтось згадував приклад Ізраїлю, де є держфонд, що компенсує збитки від воєнних втрат. Чи є якісь механізми, крім такої участі держави? 

Про це у Давосі говорили, але поки такого фонду в Україні ніхто не започатковував. Деякі банки дають гарантії, міжнародні фінансові інституції також дають гарантії.  Але треба вести із ними діалог: застрахувати $1 млн – це інше, ніж застрахувати $100 млн чи $200 млн.  

Треба мати відповідну інституцію, яка матиме способи застрахувати на такі суми. Страхова компанія повинна мати доступ до таких грошей, вона не повинна мати стільки грошей на банківському рахунку. 

Про проблему страхування говорять усі — у воєнний час без мінімізації ризиків інвестувати ніхто не буде, навіть мінімально. 

Ви були однією з тих, хто на початку незалежності приводив до України світові бренди, як-от Philip Morris чи McDonald's. А зараз, попри велику увагу до України, великі компанії йдуть чи призупиняють роботу. Що треба, аби їх повернути? Крім страхування, яке вже згадали. 

Якщо якась велика фірма мала своє представництво чи фабрику і вона була знищена, то зрозуміло, що вона зараз не хоче відновлювати ту фабрику. Але це має робити ця фірма, держава цього не робитиме. 

McDonald's, наприклад, вийшов і через деякий час повернувся до України. Я говорила з людиною, яка займається McDonald's в Україні, Чехії та Словаччині, вона каже: ми скоро в Одесі відкриваємось, в Миколаєві, де мер питав, коли вже зайдемо, в Херсоні буде, у Бучі відкрились.  

Тож якщо компанії хочуть бути на українському ринку (вони продовжують працювати. — Ред.). І після війни бренди точно захочуть повернутися, бо ринок для них важливий. 

Коли я їх супроводжувала у 90-ті роки, всі казали: ми хочемо новий ринок. Ми знаємо, що можемо вкладатися в інших країнах, але ми там уже стабільні, нічого для нас нового там немає. А у вас є новий ринок. 

Тому після війни вони повернуться — може, не в тій формі, можливо, щось інше буде, але, думаю, Україна точно не страждатиме від відсутності компаній.  

У контексті 90-х. Зараз також ситуація в економіці вкрай складна, і є масштабна війна, чого в дев’яностих не було. Наскільки різними є ці дві ситуації, коли складніше було залучати інвестиції? Тоді Україна була чимось новим, а зараз про нас говорить увесь світ. 

Тоді були інші труднощі, населення загалом думало, що ми — досі Радянський Союз. Ми мали радянський менталітет і треба було його полишити. Не розуміли, що приватна власність може приходити, створювати різні крамнички, фірми, виробництва, і це не буде державна установа. 

Але той світ вже давно пішов і до нього не можна повернутись. А тепер труднощі інші, насамперед — війна. 

Українці за ці роки сильно змінились: вони хочуть бути незалежними, хочуть мати власність, і бізнес український значно розрісся. Дуже змінився менталітет. Я дуже сподіваюсь, що люди зараз матимуть життя значно краще, ніж життя їхніх батьків 20 років тому. 

Наскільки Україна може використати те, що про неї зараз говорить увесь світ, бо це свого роду відомий бренд? Наприклад, якійсь компанії буде економічно не вкрай вигідно сюди заходити, але з погляду піару – вони це зроблять.  

Я думаю, що так. Навіть Український дім у Давосі сьогодні це демонструє — тут сотні людей, зацікавлених Україною. Тому на цьому можна будувати.  

Перед війною мало людей у світі знали, де була Україна, принаймні у західному світі. Знали, що така держава існує, але це все було пов’язано з Росією. Але тепер всі знають, що це точно не Russia, і українські компанії, український продукт можна продавати, коли на них написано Made in Ukraine. 

Думаю, це все з часом прийде. Зараз, може, ще немає всіх тих продуктів, які Україна хоче продавати, але вже є, наприклад, соняшникова олія, про яку знають, що вона Made in Ukraine, інші харчові продукти. В IT також є така продукція. З часом будуть й інші. 

Ваш фонд WNISEF, я так розумію, вважає українську IT-галузь дуже перспективною. Як думаєте, чи має Україна сфокусуватись на якихось окремих галузях, як-от IT чи агросектор. Які галузі найбільш перспективні? 

IT та аграрна галузь — точно, бо Україна тут дуже потужна. IT-сектор не постраждав, бо легко було вивезти людей. І це галузь майбутнього, 20 років тому її в нас не існувало. IT дає можливість українцям бути більш прив’язаними до глобального світу. 

Але найліпші економіки — ті, які експортують по усьому світу і мають різноманітне виробництво, а не одну річ. Ось що має Росія? Газ та нафту. І більше нічого не робить. Натомість Америка має різноманітне виробництво, і Україна також повинна мати різноманіття. 

Але треба робити з такої якістю, щоби купували за кордоном. І в IT це легко робити — якщо ти створиш гарну продукцію, її можна продавати в усьому світі. Ти можеш у селі під Києвом сидіти, але нікому не важливо, звідки ти за комп’ютером працюєш. 

Минулого року майже половину іноземного бізнесу в Польщі відкрили українці. Наскільки важливо повертати своїх людей, а не тільки залучати іноземні інвестиції? І як це зробити? 

Треба всіх інвесторів заохочувати. Іноземці мають більше капіталу, мають спеціальне обладнання для деяких сфер, але українці також можуть багато чого дати, і Україна була б дуже рада повернути їх.  

Однак треба якось заохотити людей, показати, що для них є місце, є місце для життя їхніх родин, можна відправити дітей до школи тощо. Зараз ніхто вам не скаже, скільки людей повернуться і коли. 

Також уряд не може змусити, наприклад, повернутися на Донбас, якщо ви з Донбасу виїхали.  

Економічне відродження буде дуже складне, і це все треба робити в комплексі (повертати людей, створювати умови для них, залучати іноземні інвестиції. — Ред.), ці проблеми пов’язані. Без економіки не буде будівництва житла, не буде заробітку для людей (і українців, відповідно, повертатиметься мало. — Ред.).  

У контексті вже післявоєнного відновлення. Які шанси залучати справді масштабні інвестиції? Зараз дехто каже про тенденцію, коли західні компанії воліють інвестувати у країни з демократичного табору, бо поглибився розкол між авторитарними та демократичними країнами. Наскільки це може зіграти нам на руку? Бо Україна, сподіваюсь, буде в демократичному таборі.

Ми вже стільки років в Україні говоримо, що немає верховенства права. А це принцип демократії — люди мають бути рівними перед законом. Тому коли Україна стане демократією, очевидно, що компанії приходитимуть, бо вони хочуть мати такий ринок.

Компанії хочуть упевненості, що уряд справедливо ставитиметься до них — якщо буде якийсь спір, вони діятимуть за законом. 

Для бізнесу важливі контракти: я підпишу контракт з тобою, а ти скажеш потім, що той контракт нечинний і підеш до суду його змінювати. А я вже зробила все, що ти просив. З такими країнами бізнес не хоче мати справ. 

Це те, про що ми говорили до війни та під час війни — хоч до України й така увага, Україна є брендом, але якщо ми не впораємось із судовою реформою, реформою правоохоронних органів — нічого не буде?  

Так. Ось ми часто кажемо про відновлення України, і людям здається, що ми повернемось до того, що було. Але ми не хочемо до того повертатись, треба збудувати нову Україну на руїнах старої.  

Нова Україна, яка буде демократична, прозора, відповідальна і яка дивитиметься на наступне століття, а не на попереднє.  

Тут одна заслуга цієї війни, що Україна стане новою прогресивною державою. До війни був ще радянський залишок, його не можна було відкинути. Ця генерація його вже не пам’ятає, ви не народились за СРСР, але батьки ваші, баби, діди за тих часів виростали, в інститути ходили і їм важко покинути той менталітет. 

Але для нової генерації це нецікаво, історія СРСР для вас — не практичні знання. Тому у вашого покоління буде завдання – відбудувати країну, але це вже буде на нових принципах, з новими ідеями, з поглядом на майбутнє. Це найважливіше, на мою думку. 

Ви знайомі з представниками американського істеблішменту, бізнесу. Скажіть, а що вони насправді думають про нас? Чи вірять, що Україна стане такою сучасною країною, як ви описали? 

Після того як українці показали себе у війні, після тієї сміливості, хоробрості, ніхто не сумнівається, що Україна зможе це зробити й зробить це найближчим часом.  

Важко знайти когось на Заході, хто скаже: у мене немає віри в те, що Україна здатна стати незалежною демократією. 

Усі підстави є: люди цього хочуть, вони хочуть незалежності, прагнуть стати частиною глобального світу, насамперед Європи. І Європа вже потроху відкриває двері, а ось учора Генрі Кіссінджер сказав, що Україна має бути в НАТО, і ви будете в НАТО. А це — гарантія, що Росія більше не нападе.  

Україна заслужила на це.  

Думаю, ви чули неодноразово заяви про втому від України, що "треба домовлятись". За підсумками форуму в Давосі — Захід не втомився від України? 

Про ту втому говоримо багато місяців і навіть років. Російська пропаганда подає Україну як дуже проблематичну державу – "нацисти", "націоналісти" тощо.  

Фактично наша головна мета в Давосі й була — запевнити, що жодної втоми немає. Ми про це говоримо, промотуємо Україну усюди. Важливо, щоб Україну бачили такою, як вона є, без російської пропаганди. І щоби Захід бачив потреби України, які є під час війни.  

Насамкінець щодо вашого фонду WNISEF. На чому ви зараз фокусуєтесь? Яке ви бачите для себе головне завдання? 

Для нас дуже важливою є освіта. Ми видавали багато стипендій, створили Академію лідерства. Під час війни ми втратили три академії: у Харкові, в Миколаєві та в Маріуполі, там вона була знищена. Також ми закрили академію у Києві, ми не хотіли, аби діти постраждали. 

Тепер ми маємо один осередок у Львові, але чекаємо на перемогу й одразу відкриємо знову ті академії. Бо виховати нову генерацію людей, які відповідальні за себе, за свою родину, за свою громаду, за свою країну — дуже важливо. Це унікальні люди. 

Ми маємо понад 1000 випускників Академії лідерства за останні вісім років, і нам потрібно далі виховувати таких людей. На жаль, багато молодих надійних людей зараз гинуть, нам треба знаходити тих, хто зможе задовольнити ті потреби, які має Україна. 

А зараз, наприклад, у Києві, ви не плануєте відновлення роботи академії? 

Де є загрози, бойові дії, ми не можемо цього зробити, бо це діти. Але щойно буде можливість, ми відновимо Академію лідерства.  

Також ми маємо стипендійні програми — у Києво-Могилянській академії, в Українському католицькому університеті, у Київській школі економіки. І за кордоном ми мали стипендійні програми, ми до цього всього повернемось, щойно буде можливо.

інвестиціїстрахуванняВсесвітній економічний форум у Давосівідновлення УраїниЯрослава Джонсон