Зберегти "Квіти України". Радянський модернізм – це цінність? Розповідають архітектори

Ситуація навколо "Квітів України" викликала широке громадське обурення: нові власники – Андрій Скалозуб і Олексій Пишний – хочуть частково демонтувати його фасад. Активісти проти. Вони стверджують, що будівля має історичну цінність – це частина радянської епохи, а тому вимагають її збереження в первісному вигляді. Забудовник апелює – він придбав об'єкт, у якого немає охоронного статусу, і це його майнове право – будувати той проєкт, який він бачить комерційно вигідним.

Про роль радянського модернізму, як розв’язували питання його адаптації в інших країнах і як бути з об'єктами радянської епохи в Україні, LIGA.net розпитала провідних архітекторів країни: Славу Балбека, засновника архітектурної майстерні balbek bureau, Юліана Чаплінського, головного архітектора Львова у 2016-2019 роках та Олега Дроздова, засновника харківського архітектурного бюро Drozdov & Partners.

Слава Балбек, засновник архітектурної майстерні balbek bureau

Я вчився на архітектурі епохи модернізму. Що це таке? Перехідний період у світовій архітектурі, з 20-30-х років до 70-х [років ХХ століття], коли художники у всьому світі демонструють декорації, ліпнини, ілюстрації в красивій лаконічній масштабній архітектурі. Модернізм до нас прийшов на початку 60-х і затримався аж до 90-х. Нове мислення тоді прийшло на зміну сталінському неокласицизму. 

Авторські будівлі в стилі модернізму будувалися переважно у Києві. Це було модно, і у столиці були деякі переваги в цьому сенсі. Але в Києві цей стиль залишився незавершеним. Жоден проєкт не був реалізований в тому вигляді, в якому спочатку замислювався автором. Ідеї архітекторів рано чи пізно розбивалися об політику. Наприклад, Флоріан Юр'єв спочатку проєктував "Тарілку" як світломузичний театр з акустичною залою. А потім в цій будівлі розмістився Інститут науково-технічної інформації. 

Щоб зробити будинок радянського модернізму частиною сучасної культури, його повинні прийняти на ментальному рівні. Унікальні об'єкти модернізму більшість сприймає не інакше, як совок. Люди готові їх знести та замість них звести сучасний будинок зі світлодіодною рекламою.

Для мене авторські будівлі, такі як "Квіти України", – історичні пам'ятники на карті міста, спадщина, заморожена в нашій історії. "Квіти України" цінуються  як історична форма і простір. І ми повинні прийняти радянський модернізм на ментальному рівні як частину нашої історії і культури.

Відновлювати завжди складніше, ніж перебудовувати. Відновлення – це меценатський проєкт, він тобі не поверне вкладених грошей. Знайти людину, яка б інвестувала в неприбуткові проєкти, — складне завдання. 

Коли археологи знаходять старий артефакт, вони його реставрують і відновлюють до первинного вигляду – це правильний шлях роботи з об'єктами історичної цінності. А коли артефакт знаходять мисливці за наживою, вони його розпилюють і продають частинами. Це, на мою думку, неправильний шлях.

Юліан Чаплінський, головний архітектор Львова у 2015-2019 рр.

Радянський модернізм будувався переважно в брежнєвський період. Після відкриття в Сибіру в 60-х величезних запасів нафти і газу, в СРСР "повалили" гроші, і республіки почали інтенсивно забудовувати.

Архітектори тоді працювали в умовах вакууму, сучасного міжнародного досвіду перед очима не було, зате було багато політичних обмежень. Віддушиною для них стали держконкурси на індивідуальні проєкти, де народжувалися неймовірні шедеври. Наприклад, Крематорій в Києві, автовокзал у Львові.

Радянський модернізм в Україні потрібно розділити на два типи – типові забудови, вони не несуть цінності, та індивідуальні проєкти. Ось тут потрібні широкі дискусії, в яких говоритимуть, чи це пам'ятники архітектури, що в них дійсно є унікального і які є способи їхнього застосування в нових реаліях.

Модернізм – це не ренесанс і не бароко. У ньому мало інтеграцій художників, і це не скульптурна архітектура, в якій нічого не можна змінювати. Модернізм у своїй філософії – адаптивний. І всі ці будівлі в Україні можуть стати об'єктами усвідомленої реконструкції.

Не варто забувати, що будівельні технології в 70-ті роки були дуже примітивними. Більшість авторських проєктів того часу за сучасними вимогами "не лізуть в жодні ворота". Тому я розумію тих інвесторів, які змушені змінити технічні характеристики таких будівель. Наприклад, в Німеччині об'єкти, що залишилися в спадок від соціалістичного періоду НДР, доводиться адаптувати: утеплювати, вішати нові вентильовані фасади. І там теж триває велика дискусія – добре це чи погано.

Унікальність проєкту "Квіти України" в його толерантності до зовнішнього середовища – будівля від меншої висоти тікає до високої, вглиб кварталу. Якби, наприклад, в "Квітах України" змінили вікна, утеплили фасад і повернули камінь на поверхні, думаю, архітектор проєкту не заперечував би.

Але новий проєкт передбачає брутальне, навіть вульгарне ставлення до середовища – скляні панелі, що виступають на вулицю. Це прояв жадібності. І мені дуже шкода. Треба визнати, що ми проґавили момент – вже втратили пристойний пласт недослідженої історії. Багато сконцентрувалися на будівлях 20–30-х років, забувши про цінність радянського модернізму.

Як це можна розв’язати? Громадські організації, які заточені на збереженні об'єктів модернізму, повинні сісти з Міністерством культури за один стіл і розробити новий тип статусу таких об'єктів. Можливо, це буде не пам'ятник архітектури, а пам'ятник модернізму, для якого передбачатимуться рамки адаптації та реконструкції. Для кожного об'єкта розробити паспорт, в якому міститиметься інформація про те, що в ньому цінного. Зробити це можливо лише після аналізу об'єкта і публічних дискусій.

У Копенгагені, Брюсселі, Лейпцизі в таких об'єктах, наприклад, переробляють фасад, але зберігають свою оригінальну харизму. Є непоганий приклад і в Києві – в готелі "Либідь" змінили фасад, але зберегли модерністичний почерк.

Я радий, що "Квіти України" сьогодні викликали суспільну дискусію. Нам треба сформувати суспільний запит на дослідження, збереження та реконструкцію унікальних об'єктів радянського модернізму. Без бажання критичної маси населення цього не досягти.

Олег Дроздов, засновник архітектурного бюро Drozdov & Partners

Радянський модернізм доволі різноманітний: якщо в 60-х архітектура була наближена до міжнародних тенденцій, то в архітектурі 70-80-х відчувається вантаж пізнього СРСР. Це, проте, унікально.

Серед продуктів епохи є посередні об'єкти – більшість мікрорайонів, і водночас абсолютно унікальні будівлі. З моїх улюблених – Будинок піонерів, Ансамбль на вулиці Еспланадній – це Палац спорту, будівля Міністерства соціальної політики; готелі "Славутич", "Дніпро". Все це знакові об'єкти.

До радянської спадщини можна ставитися по-різному, але потрібно визнати, що це частина нашої історії, і у нас немає іншої. Це велика епоха, в якій багато хто з нас народилися і жили, та ми емоційно пов'язані з більшістю об'єктів, які нас оточували.

Побудувати щось на кшталт "Квітів України" зараз – громадянський подвиг. Вперше цей об'єкт я побачив у 80-ті в журналі "Архітектура СРСР", наживо – за кілька років – цей об'єкт не міг залишити байдужим. З одного боку було щось дуже характерне для київської архітектури того часу – надмірний артистизм. Але мені завжди імпонувала каскадність простору.

Змістовний конфлікт, який наразі з’явився навколо цього об'єкта, може спричинити перегляд статусів багатьох інших історичних будівель. Якщо на Заході встановлюють цінність об'єкта епохи модернізму, то до них застосовуються всі ті самі реставраційні параметри і вимоги як до об'єктів середньовіччя.

Наша проблема в тому, що в Україні будь-який пам'ятник історії міряють не його архітектурними якостями, а розмірами майданчика і площею квадратних метрів, які на його місці може побудувати забудовник. Природно, жодна будівля 70-х не витримає конкуренції за квадратні метри за сьогоднішніх підходів.

Як цю проблему можна розв’язати? Пропагувати унікальні якості архітектури – змусити широкі маси полюбити їх, якщо їх є за що любити. Короткий рецепт – документувати, досліджувати і пропагувати – три кити, завдяки яким зберігають історичні пам'ятники в усьому світі.