Угорщина і Газпром підписали газовий контракт. А що такого? Для нас – ситуація складна

Черговий виток напруженості в українсько-угорських відносинах стався після того, як угорська держкомпанія MVM CEEnergy Ltd підписала довгостроковий контракт із Газпромом на постачання 4,5 млрд кубометрів газу на рік. В обхід України. Київ обурився, вказавши на можливу вигоду транзиту через свою територію.

Відповідь угорських партнерів, якщо відкинути політкоректність, можна вкласти в просту фразу "То не ваша справа". На повномасштабний дипломатичний конфлікт ситуація поки не вийшла, але ймовірність такого сценарію в майбутньому відкидати не варто.

Ситуація складна й виникла вона не "раптом" і не "сьогодні", як подає частина українських ЗМІ. Ситуація визрівала, щонайменше, з 2011-12 років.

Саме тоді Турецька республіка розпочала практичні роботи з реалізації амбітного плану перетворення країни, яка практично не має власного газу, в газовий хаб південно-східної і центральної Європи. Розпочалося спорудження як мережі магістральних газопроводів усередині країни, так і створення "точок входу" ззовні. Так, для багатьох буде несподіванкою, але побудувавши "Блакитний" і "Турецький" потоки з РФ, Туреччина зменшила частку російського газу на своєму ринку з 57% до 33%.

Суть – у пошуку додаткових постачальників. Створивши інфраструктуру постачання, Туреччина купує газ з Ірану, Азербайджану, РФ, Катару, США, Алжиру. І це не межа – йде розвідка в Середземному морі, ведеться опрацювання можливості продовження "арабського трубопроводу" до турецької території. І, природно, створюються потужності для транзиту палива на територію ЄС.

Історія була передбачувана

Де ж тут Україна і чому ситуація "не раптом"? Хоча б тому що:

• Ще у 2012 році Україну були готові бачити серед акціонерів газопроводу TANAP, що став би однією з гілок постачання газу на південь Європейського Союзу.
  
  
• У 2015 році Туреччина оголосила про плани будівництва "північної гілки" до планів Трансанатолійського газопроводу. "Північна гілка" – це газопровід із турецької території, через Болгарію, Румунію або Сербію, Угорщину до Австрії. Це вже був тривожний дзвіночок, який з російським газом у трубах або без нього, обнуляв би південний напрямок українського транзиту.
  
  
• У 2018-2019 році російський Трансгаз, який є одним з акціонерів румунської ГТС, входить у проєкт будівництва газопроводу BRUA (Болгарія-Румунія-Угорщина-Австрія) та приступає до укладання труб і модернізації компресорних станцій та перемичок на румуно-болгарському та румуно-угорському кордонах. Наприкінці 2020 року роботи завершено, і в березні 2021-го – офіційний запуск проєкту.
  
  
• У 2018 році відкрили газопровід TANAP (де Україна так і не стала учасницею) й оголосили про початок будівництва TAP (і перемички в Болгарію до проєкту BRUA). П'ятий президент України Петро Порошенко, до речі, спеціально літав на ті урочистості.
  
  
• У 2020 році почав працювати "Турецький потік" і було завершено будівництво TAP.
  
  
• Того самого року Румунія заявляє про завершення будівництва газопроводу Унгени-Кишинів, за яким природний газ у Молдову може постачатися з румунської території.

І, нарешті, дані початку 2021 року, коли на газ, що йде "Турецьким потоком" переходять Румунія і Сербія.

Таким чином, те, що значення південного напрямку українського транзиту може істотно знизитися, було очевидно, якщо не з 2012 року (коли Україну запрошували в проєкт як учасницю), то щонайменше з 2015-го, коли було очевидно, що необхідна інфраструктура буде. У грудні того ж року я звів факти в статті "Як Туреччина вб'є газотранспортну систему України" і дійшов невтішних висновків: "маємо ситуацію, за якої предмет гордості всієї України уже через три-п'ять років може перетворитися на непотрібну нікому іржаву трубу в землі. Перспектива неприємна. Це не тільки втрата грошей. Це зменшення інтересу до України з боку західних партнерів. Це й удар по самолюбству українців".

Прийшов 2021 рік і перспективи транзиту в південно-західному напрямку вельми туманні. Угорщина, Болгарія, Сербія, Румунія і незабаром Молдова не братимуть газ з української труби.

На жаль, але із запуском Північного потоку-2 Росія завершить своєрідне "кільце газопроводів" в обхід країн Східної Європи. Щонайменше, держав Балтії, Польщі, Словаччини, Чехії, Білорусі та України.

Це автоматично дасть Кремлю важелі для посилення свого впливу в країнах Європи. Можливість вибору обсягів і маршрутів постачання створює переваги в економічній і політичній сферах.

Найнеприємніше для нас – зменшення значущості для країн ЄС. Якщо в 2015 році хоча б відносна стабільність в Україні була потрібна з погляду стабільності постачання енергоносіїв, то в 2022 році така теза вже може здатися європейцям дещо дивною. Це окрім втрати грошей на транзит природного газу.

Хто винен або що робити

Як йшлося вище, ситуація виникла не сьогодні. І навіть не вчора. Більш того, міркувань про "газове кільце" РФ я бачив в українській пресі не так багато. На даному етапі можна намагатися знайти винних і звинувачувати сусідні держави. Але підписання контракту – лише фінальний етап досить довгої підготовчої роботи. Не побачили раніше, навряд чи вийде зупинити завершення.

Запитання наразі полягає в іншому: яким чином діяти країні, щоб не залишитися з порожньою і нікому не потрібною ГТС?

Поки що Україна має конкурентну перевагу у вигляді доступного обсягу наших підземних сховищ. Слово "поки що" я використав невипадково – роботи зі створення потужностей для зберігання газу ведуться в Туреччині, Австрії, Польщі та Німеччини. Тобто діяти треба сьогодні. Щонайменше, подумати над варіантом збереження "інтересу європейських партнерів" до наших активів. Це або допуск до акціонування, або ініціація багатосторонніх проєктів щодо спільної закупівлі газу для мінімальних сезонних цілей і його подальшого зберігання.

Сподіватися, що "і так прийдуть", можна найближчими роками. Потім, коли буде своє, більш розвинене, вже не прийдуть.

Друге – альтернатива. Можна довго говорити про запаси свого газу, маючи проблеми, наприклад, із відчуженням земель, обмеженнями щодо термінів користування родовищами тощо. А можна, якщо не вистачає своїх сил, запускати іноземців. Питання лише в умовах входу, вигідних для всіх сторін. Сьогодні стимулу немає – про це свідчить динаміка інвестицій у галузь.

Третє – відстежувати ініціативи з будівництва газопроводів у регіоні. Той самий польський проєкт дном Балтійського моря. Але одна справа – дивитися і думати, як потім буде просити продати, інша – входити в проєкт зі своїми грошима. Грошей шкода, згоден, але тут питання пріоритетів і планів на майбутнє.

Четверте – плани. Саме планування на 5, 10, 15 років уперед і послідовна їхня реалізація може істотно посилити твої позиції. За прикладом далеко ходити не треба – Туреччина не так давно поставила мету стати газовим хабом. І планомірно до неї йшла.

П'яте – ті самі водневі ініціативи. Країни ЄС продовжують пропонувати Україні подумати над участю в загальному глобальному проєкті. З Києва можна почути політичне "так". Але окрім заяв політиків, необхідний аналіз, ті самі плани, дії, нарешті.

Перелічені напрями не є "відкриттям істини". Я впевнений, що в країні достатньо компетентних фахівців, які можуть запропонувати і більш дієві рішення.

Суть викладеного – не чекати, що "все складеться саме собою". Везіння не безмежне, і воно приходить до тих, хто реально оцінює ситуацію та діє.