Про коліна і лікті. Чому треба дякувати Олександру Лукашенку

"Якби ми хотіли поставити вас на коліна, ми б зробили це протягом доби разом з президентом Володимиром Путіним. Ми б перестали постачати вам паливно-мастильні матеріали і завтра на вилах би повиносили і Володимира Зеленського, і всіх інших", – сказав 9 серпня Олександр Лукашенко. – "Ви (Україна. – Ред.) так поводитеся, вибачте, трішки підленько. Ми ніколи підло не поводилися. Роки два тому Володя Зеленський телефонує: "Слухай, нічим урожай прибирати, пального немає". А у нас Мозирський завод як раз у серпні був зупинений на технічне обслуговування. Я заборонив зупиняти завод, розкрутили і поставили вам тисячі тонн ПММ. Це що, не крок назустріч? Все забули..."

Я хочу звернути увагу на два аспекти. Перший: сам факт такої заяви. До вчорашнього дня Олександр Григорович ніколи не зачіпав тему постачання нафтопродуктів в Україну, а в такому тоні й поготів. І знаєте чому? Тому що бізнес любить тишу. Дуже дискусійне питання, хто кого рятує: Білорусь Україну своїми постачаннями палива чи Україна рятує Білорусь, оскільки є єдиним ліквідним експортним ринком?

Спочатку про послуги.

Білоруський лідер згадав про події 2019 року, коли команда щойно обраного Володимира Зеленського ввела мито на постачання російського дизеля нафтопродуктопроводом ПрикарпатЗахідтранс, той зупинився і країна опинилася з перспективою браку продукту в розпал сезону. Білоруси ремонт перенесли, а також підняли зі сховищ близько 300 000 т дизпального. Спрацювали непогано. Але, по-перше, той продукт українські компанії купили за живі гроші, а, по-друге, будучи непоганими комерсантами, сябри прикрутили на ажіотажі невелику, але доларів на 10-15 премію. Вийшла досить взаємовигідна співпраця.

З таким самим успіхом Зеленський міг би зараз вийти і сказати, що коли Кремль перекрив Білорусі постачання нафти в першому кварталі 2020 року, Україна врятувала Мозирський НПЗ від зупинки, погодившись подати нафту з Южного. Хоча це був і є контракт між білорусами й азербайджанцями, а ми непогано заробили і заробляємо на транзиті (хоча можна було б качати і побільше, скажімо прямо).

Ну, і, мабуть, головне. З наступного року білоруському паливу буде закритий в'їзд до Європи, Україна залишається єдиною годувальницею якщо не всієї білоруської нафтової галузі, то Мозирського НПЗ – найсучаснішого в країні, в який республіка засадила понад $2 млрд інвестицій.

До речі, теж цікавий момент. Останні 10 років Україна купує щороку в Мозирі щонайменше3,5 млн т нафтопродуктів. На кожній тонні наш ринок дає ціну кращу, ніж у разі експорту в Європу – в середньому на $50/т кращу. Таким чином, за 10 років Україна дала заводу $1,75 млрд додаткового виторгу. Фактично його модернізація, якою за правом пишаються наші сусіди, багато в чому сталася коштом нас із вами. І тепер ось нам кажуть про "коліна". Прикро.

Або ось: білоруси постачають нафтопродукти в Україну без будь-яких квот і мит, а для українського палива Білорусь закрита... Процитуємо оратора: "Чи це не крок? Все забуто..."

Повернімося до перспектив. Європейські санкції обмежили білоруським нафтопродуктам продаж трьома напрями: внутрішньому ринку республіки, СНД та Україні. Перші два перелиті паливом, залишається Україна. За підсумками семи місяців 2021 року, частка Мінська на українському ринку бензину – 50%, дизпалива – 35%, бітуму – 50%. Постачання дизпалива зросли цього року на 40% (до 1,4 млн т), замінивши зокрема російські, які просіли через зміну оператора з імпорту ресурсів Роснєфті. Санкції можуть штовхнути в Україну додаткові обсяги продукту, зокрема з Польщі, а це ще до 1 млн т. Також надлишковими були і залишаються обсяги бензину.

Чи варто дивуватися, що білоруський лідер заявив, що вводити санкції щодо України не планує? Зрозуміло, інакше доведеться зупинити один з двох білоруських НПЗ точно.

Другим же, куди більш серйозним дзвіночком, стало "ми". Ми з президентом Росії Володимиром Путіним. Такого "об'єднання зусиль", нехай і тільки на словах, я теж не пригадую у виконанні бацьки. Раніше багато хто вважав доконаним фактом можливість Москви тиснути на Мінськ в паливній сфері, але білоруси на ділі це завжди спростовували. 2015 року вони відмовилися закрити нам постачання авіагасу всупереч вимогам Москви, відомо і про невдалі спроби тиску на "дизельному" фронті. Але тепер, мабуть, ситуація змінилася.

На двох у росіян з білорусами понад 60% ринку за підсумками семи місяців 2021 року, минулого року було понад 70%. Тож тут перебільшення немає: можуть поставити нас не тільки на коліна, але й на лікті.

Що робити?

По-перше, не панікувати. Сенсу душити "золотий" ринок збуту немає, тож жодних перекриттів постачання не буде. Навпаки, російсько-білоруського палива може побільшати, на Заході його продавати все складніше і складніше. Нам теж не потрібно робити різких рухів, ми не готові до наслідків.

По-друге, треба створювати запас палива. Чекаємо на законопроєкт у парламенті цієї осені.

По-третє, довантажувати українські НПЗ. Це означає полегшити (здешевити) постачання сировини з моря і вирівняти конкуренцію. У світлі вищезгаданої подальшої експансії над протекціонізмом слід задуматися окремо.

По-четверте, час кінчати з тіньовим ринком пального. Це створить додатковий стимул і попит для легальних НПЗ (див. пункт 3).

По-п'яте, зробити більш конкурентоспроможним постачання палива з моря, потенціал величезний.

По-шосте, звернути увагу і пропрацювати нові канали постачання, зокрема з Польщі. Поляки можуть задіяти свої порти і через систему трубопроводів подати продукт в Україні. Попередні прикидки показують, що ціна не буде ринковою, особливо якщо поставити на потік.

По-сьоме ...

Таким комплексом заходів можна вибудувати принципово інший ринок. Після цього розмови про "коліна" і думки про "лікті" швидко зникнуть. Не треба злитися на Лукашенка, він вчергове допомагає нам усвідомити власні проблеми.