Для України 2021-й – рік повороту в глухий кут, якщо не прямо в "совок"

2021 рік, що минає, може залишитися в пам'яті нащадків тим моментом, коли Україна обрала тупиковий напрямок економічної політики: промислове лобі захопило всі командні висоти й успішно просунуло свої давні мрії в той час, як фіскали створили всі умови для придушення середнього класу, насамперед – спрощеного оподаткування, багато в чому визначального для успіху постіндустріальних галузей і мікробізнесу.

У підсумку маємо де-факто поворот назад, якщо не прямо в совок, то в індустріальну епоху, що минає. І це, на жаль, не випадковість: можновладці єдині з обивателем у тому, що економічний розвиток = розвиток виробництва (саме матеріального), а саме слово "розвиток", зі свого боку, означає штучне стимулювання та інші активні дії держави, на противагу природному ринковому процесу.

Все це, серед іншого, сприятиме увічненню корупції та олігархії, з якими президент України Володимир Зеленський обіцяв нещадно боротися – що, звичайно, не виключає вибіркового переслідування окремих корупціонерів та олігархів на втіху поважній публіці.

На деякий час навіть віцепрем'єром з економічних питань став Олексій Любченко, який відкрито проголосив неомарксистську та спростовану життям "теорію залежності" своїм кредо. На щастя, він недовго пробув на цій посаді, але, судячи з напрямку законотворчості, складається враження, що більшість його колег з виконавчої та законодавчої влади мислять приблизно так само, тільки соромляться про це відкрито сказати. Інакше важко пояснити конституційну більшість за "локалізацію" закупівель та майже конституційну – за "індустріальні парки": скуповувати голоси має сенс лише до 226…

Заради справедливості, все ж таки, найнебезпечніші хотілки лобістів були з цих законів вичищені, але й без них представники промислового лобі відсвяткували перемоги у двох багаторічних кампаніях (нагадаю, що обидва законопроєкти подавалися ще в минулому скликанні ВР за активної підтримки голови профільного комітету Віктора Галасюка та сприянні Володимира Гройсмана).

Очевидно, окрилені цими успіхами лобісти продовжуватимуть справу боротьби за "розвиток внутрішнього ринку", під яким мається на увазі емісійне накачування на зразок 1992-1993 років – "золотого століття" червоних директорів. Водночас, звичайно, нікого не цікавить, що жодна країна у світі не досягла сталого зростання хоча б у 5-7% на рік завдяки політиці витягування себе з болота за волосся, зате багато хто став банкрутами – адже на кону великий шматок…

Чую заперечення, що, мовляв, привілеями не обділили й постіндустріалів, а саме ІТ, для якого створили спеціальну економічну зону – Дія City. Однак, за найближчого розгляду все виявляється навпаки: єдиний привілей там – це можливість сплачувати податок на виведений капітал (ПнВК) замість податку на прибуток та ще й за половинною ставкою.

Але це ж той самий ПнВК, який наш президент, як і інші кандидати, обіцяв запровадити замість глибоко та безнадійно корупційного податку на прибуток для всіх! І те, що його запровадили для одного сектора, – скоріше погано, ніж добре, бо в такому вигляді і без перезавантаження податкової він навряд чи зможе показати всі свої переваги, а ось зловживання цілком можливе. І така ситуація буде прогнозовано використана проти реформи, тим більше, що Данило Гетманцев відомий як її затятий противник.

В іншому ж умови Дія City на цей момент нічим не краща і не гірша за існуючу 3-ю групу єдиного податку (ЄП), проте вхід до цієї "зони" платний, і на шлагбаумі стоїть "дядько", не кажучи вже про інші умови, які не сприяють здоровому розвитку сектора.

Але головне, що в цьому проєкті неозброєним оком проглядається "двоходівка": спочатку нейтралізувати основну і таку, що представляє чималу силу, масу компаній, що використовують ФОП як субконтракторів, а позбавившись їх – розгорнути наступ на фриланс як такий і викорінити можливість надавати послуги юридичним особам.

Тобто фактично убити решту постіндустріальних індустрій – тому що Україна і в нинішній ситуації не може утримати кадри, а якщо за "послуги" нашої держави доведеться віддавати третину надходжень, то й поготів. А тим часом підняти податки і для ІТ, щоб остаточно зарізати курку, що несе золоті яйця. Ну а потім заявити "і де ваші креативні індустрії?".

Не забули законодавці й другу частину середнього "креативного" класу – мікробізнес, який обслуговує домогосподарства. Таким підприємцям ще прийнятими в горезвісному турборежимі законами 128-129 було наказано поголовно встановити РРО (або поставити програмні), що означає, щонайменше, повернення приводів для перевірок, а отже, можливостей доїти мікробізнес і знищувати його на замовлення конкурентів із великих торговельних мереж.

Всупереч обивательскому уявленню, жодного стосунку до сплати податків фіскалізація немає, оскільки ФОПи 2-ї групи (а це левова частина торгівлі та послуг населенню) сплачують фіксований ЄП, тому якщо й приховують обороти, то переважно для того, щоб не зв'язуватися з РРО, які зараз обов'язкові з 1,3 млн грн річного обороту. Не допомагає вона й боротися з контрабандою, як про це заявляють лобісти, – хоча б тому, що документи під лівий товар легко купити у горезвісних конверт-центрів, чиї інтереси, по суті, і просувають фіскалізатори.

Щоправда, у відповідь на масові протести підприємців, на початку року за президента створили спеціальний консультативно-дорадчий орган – "Раду з питань сприяння розвитку малого підприємництва", якій доручили вирішити низку наболілих питань, і насамперед те, що викликало протести. Але напрацьований нею компромісний законопроєкт так і не був зареєстрований, а наступний рівень компромісу – відкласти фіскалізацію і напрацювати взаємоприйнятне рішення – не був внесений до порядку денного. Таким чином, влада вирішила на користь лобістів "ламати об коліно" мікробізнес.

Найімовірніше, ця історія матиме дуже бурхливе продовження, але поки що ФОП масово готуються закриватися і йти в тінь, як уже зробили це їхні колеги 2010 року, коли Україна втратила 2,2 млн легальних робочих місць у секторі мікропідприємств.

Ну і "вишенька на торті" – черговий пакет популізму: "президентський університет" (замість справжньої роботи з порятунку ситуації в освіті), "національний авіаперевізник" (порожня трата грошей), чергове підвищення мінімальної зарплати, тепер уже до половини середньої (насправді справі – суто фіскальний захід, який нічого спільного не має з боротьбою з бідністю), "економічний паспорт" (черговий державний інвестиційний фонд), "кредити кожному під 5%" (коштом кожного)…

Звичайно, більша частина всього цього – просто запрошення до дерибану, яке ніяк не поєднується з необхідністю терміново скорочувати фіскальний тиск, що душить зростання.

Втім, одна передвиборча обіцянка, дана середньому класу, виконана: податкова амністія оголошена та діє. Ось тільки чомусь вкрай мало знайшлося охочих нею скористатися… А все тому, що й тут ховається "двоходівка": оголосити амністію на заздалегідь непривабливих умовах, продемонструвати її неефективність і у відповідь виконати давню мрію податківців – запровадити непрямі методи контролю доходів фізосіб, заради яких все і затівалося. Мінфін вже готує відповідний законопроєкт, а податківці, напевно, пришивають додаткові кишені в передчутті.

Все це разом означає, що Зеленський, як і його попередник свого часу, відвернувся від середнього класу. Щоправда, на відміну від Порошенка, який наприкінці 2016-го оголосив, по суті, "мир палацам, війна котеджам", Зеленський збирається не на жарт воювати з олігархами – принаймні з їхнього слуги перетворитися на арбітра.

Але на кого він, у такому разі, передбачає спертися? Залишаються лише "промисловці", "пролетаріат" та пенсіонери з бюджетниками… Ось якраз і прожитковий мінімум, замість того, щоб просто підняти до "фактичного", у найгірших соціал-демократичних традиціях прив'язали до середньої зарплати. Тобто замість боротьби з абсолютною бідністю – "багаті (точніше, знов-таки середній клас) поділяться з бідними" у порядку вирівнювання доходів, що, природно, має на увазі подальше збільшення економічних розмірів уряду, і, відповідно, гальмування зростання.

Якщо події підуть у цьому напрямку, то економіці України кінець: замішана на "теорії залежності" комбінація з промислової політики та економічного лівого популізму – типова отрута, багаторазово випробувана в Латинській Америці. Діяла безвідмовно навіть у XX столітті, коли словосполучення "промисловий розвиток" ще не стало оксюмороном. І ще гнітючішим буде таке поєднання у наш час, коли наздогнати розвинені країни завдяки дешевій робочій силі вже неможливо в принципі – не кажучи вже про "внутрішній ринок". Це шлях у безвихідь.

Все ж таки наприкінці року зайнявся якийсь промінчик світла: ніхто інший, як той самий Гетманцев анонсував щось, що звучить як справжня, довгоочікувана, податкова реформа – з радикальним зниженням навантаження на зарплати та реформою корпоративного податку.

Щоправда, про всі закладені туди "ложки дьогтю" ми дізнаємося, лише коли відповідний законопроєкт буде опубліковано. Поки що відомо, що ПнВК запроваджуватиметься "за польською моделлю", тільки для підприємств з оборотом до 200 млн грн на рік, – тоді як у самій Польщі цю модель визнали невдалою та поширили новий корпоративний податок на всіх. А в наших умовах не виключена ще одна "двоходівка", описана вище стосовно ПнВК для Дія City.

До того ж міністр фінансів уже встиг оголосити про свою категоричну незгоду навіть із такою обмеженою реформою. Тож боротьба триває – сподіватимемося, що наступного року вдасться хоч трохи відвернути до виходу з безвиході.