Україна – не Ізраїль. Не сподівайтесь на повторення ізраїльського дива. Це унікальний випадок

Говорячи про повоєнне майбутнє України, багато хто – від прихильників Петра Порошенка до Володимира Зеленського – каже, що нам треба буде будувати "східноєвропейський Ізраїль". Однак, попри всю мою пошану до успішної та героїчної боротьби ізраїльського народу, порівняння це глибоко помилкове, і не дай Боже на ньому будувати державну політику. Воно повністю нехтує найголовнішим: якістю того "людського матеріалу", з якого побудовано націю.

Ізраїль – абсолютно унікальна країна в цьому плані.

По-перше, це не автохтонна нація, як абсолютна більшість інших, зокрема й українська. Хоча євреї й походять з цієї землі, на момент виникнення Ізраїлю практично всі вони були розпорошені по світу. Населення Палестини становило менше пів мільйона людей, з яких осілих була приблизно половина, від якої євреї становили десяту частину і не особливо думали про створення своєї держави. Його створювали практично "з нуля" мігранти.

Тобто як і в інших випадках мігрантських країн, відбувався самовідбір певного типу людей.

Але Ізраїль, на відміну від решти мігрантських націй, створений дуже специфічними й відносно однорідними мігрантами: різними за зовнішністю, рідною мовою і рівнем освіти, об'єднаними загальними ідеями. Тому цю країну можна швидше порівняти не зі звичайною нацією, а з політичною партією чи громадянським рухом, до яких приєднуються за покликом душі.

До "плавильного казана" США, наприклад, увійшли кілька абсолютно різних категорій мігрантів – пуритани, авантюристи, заповзятливі люди, які їхали за свободами, афроамериканські раби, з яких, до речі, частина навіть зараз відмовляються розділяти спільні цінності.

На відміну від цього, до Ізраїлю, вірніше, тоді ще Британської Палестини, їхали глибоко ідейні євреї, одержимі мрією побудувати власну державу і відродити культуру (практично "мову-віру"). Замість родючих земель США чи Аргентини на них там чекала пустеля. Замість свободи – повний етатизм і постійна боротьба за незалежність, спочатку з Британською імперією (причому не без терору проти мирних англійців), потім із сусідами-арабами.

Тобто на відміну від інших держав, створених мігрантами, не за хорошим життям туди їхали...

Серед багатомільйонного єврейського народу знайшлося кілька десятків тисяч тих, хто приїхав до 1948 року та фактично заклав основи держави. Наступні хвилі мігрантів – "алії" – звичайно дещо розмили ці початкові основи, але дуже багато моментів залишилися, зокрема й об'єктивний: необхідність постійно обстоювати своє існування зі зброєю в руках.

У результаті, попри те що Ізраїль став передовою розвиненою країною, що живе коштом інновацій, і проводить дуже наполегливу політику залучення мігрантів, більшість євреїв, як і раніше, не поспішають репатріюватися на історичну батьківщину.

Частково, звісно, бо вважають своєю батьківщиною інші країни – ту саму Україну, наприклад. Але багато в чому і через те, що далеко не всі готові служити в армії, незалежно від статі та віку, і далеко не всі бажають такої долі своїм дітям. І хоча безпосередня загроза знищення якось відсунулася, теракти та ракетні обстріли тривають.

З іншого боку, проти цього працює мілітаризована економіка – з величезними військовими видатками, і, відповідно, високими податками. Щоправда, незручності частково компенсуються досить ефективною державою, яка забезпечує відмінну медицину та освіту, фінансування стартапів та багато іншого – за відносно помірної корупції, знову ж таки шляхом специфічного самовідбору мотивованих мігрантів та закладених ними основ національної культури.

А тепер повернемось до України

До 24 лютого 2022 року переважна більшість наших співгромадян жили у відносному мирі та безпеці. Проте відтік населення вимірювався сотнями тисяч на рік, плюс маятникова трудова міграція в мільйонах, яка часто переходить, зрештою, в постійну. Зрозуміло, з початком тоді ще обмеженої війни вона суттєво зросла.

Нині ж, за даними червневого опитування КМІС, навіть якщо бойові дії припиняться, але без вступу до НАТО чи краху РФ, більш ніж половина наших співгромадян хотіли б виїхати з України та бачать майбутнє своїх дітей-онуків у безпечніших місцях. Тобто приблизно такий самий, як серед євреїв, відсоток українців усіх національностей не бажає жити в умовах "східноєвропейського Ізраїлю", що цілком зрозуміло.

Іншими словами, у разі такого закінчення війни на Україну очікує "зворотний самовідбір", причому в катастрофічних масштабах. В результаті ймовірно, що ті, хто залишаться, дійсно будуть готові стати чимось на зразок Ізраїлю. Але якою ціною?

Адже треба враховувати, що їхати до чужої країни готові переважно активні люди – заповзятливі, молоді, освічені, здорові. А залишаються, у середньому, пасивніші. Тобто в наших умовах залишиться близько 20 млн населення, причому різко поляризованого: невелика, але згуртована група мотивованих патріотів, і переважна більшість пенсіонерів чи пролетарів за покликанням, які просто не можуть або не хочуть щось змінювати у своєму житті.

Страшно навіть уявити той політичний режим, який зможе хоч якось скріпити між собою ці дві групи. Боюся, що за всіх наших демократичних традицій, він із демократією матиме мало спільного – зокрема й тому, що носії цих традицій у більшості емігрують.

Найімовірніше, в результаті вийде "обложена фортеця", що дуже нагадує, як не сумно, мордор, з яким ми боремося за краще майбутнє: серед патріотів чітко простежується лінія "буквальних послідовників Бандери" (з "нація (корінна) понад усе", водночас "мова – ДНК нації", і толерантним ставленням до авторитаризму). А пасивні патерналісти покірно слухатимуться керівництва, особливо якщо ще забезпечити їх "турботою держави". Цей чинник ще більше підхльосне міграцію найактивніших, волелюбних, які поважають власну гідність.

Та й про економічні успіхи доведеться забути, оскільки неважко передбачити, де опиняться ті, хто здатний генерувати інновації та взагалі  працювати в інтелектуальній сфері.

У промисловості перспектив і до того ніяких не було (та й взагалі не може вона бути драйвером зростання в XXI столітті!), а під постійною загрозою війни й поготів. Залишиться аграрний сектор та видобуток копалин, можливо, з перероблюванням.

Можливо, на 20 млн цього й вистачить, щоб жити не гірше за нинішнє. Але це й усе: перспектив ніяких – відповідно, ще один чинник на користь міграції.

Ця похмура "осаджена фортеця" на чолі з якимось "нашим сучим сином" якщо і нагадуватиме Ізраїль, то дуже віддалено, і не сучасний, а 1960-х: напівсоціалістичний, глибоко мілітаризований, форпост цивілізації в дикому полі, що існує, переважно, коштом зовнішньої допомоги та сільського господарства.

Тому не варто покладати надії на повторення ізраїльського дива : воно унікальне.

Нам потрібно, скоріше, орієнтуватися на долю сусідів у Європі: мобілізувати весь світ на боротьбу з кремлівськими покидьками. Якщо досягнемо успіху, то Росія або зруйнується, або хоча б на деякий час ослабне (може бути, навіть демократизується) – і цей перепочинок потрібно буде використовувати для того, щоб швидко-швидко пірнути під парасольку НАТО. Ну і, звісно, використати повоєнне відновлення для радикальних реформ, здатних стати трампліном для "економічного дива" – лише, звісно, шляхом розвитку наших конкурентних переваг, а не конкретних галузей. Але це вже окрема тема.