Закон про містобудування: вето президента й перезапуск процесу – єдиний можливий шлях

13 грудня Верховна Рада України ухвалила суперечливий законопроєкт про реформу містобудування №5655. В Кабінеті міністрів України вважають його революційним, тоді як місцеве самоврядування різко розкритикувало. 

Що я думаю щодо цього документа

Я бував по обидва боки паркану: був забудовником, що бореться з громадськими активістами; був громадським активістом, що бореться із забудовниками. Тому щось знаю про цей процес.

У девелоперський бізнес я зайшов колись, коли було модно, а банки мали надлишок грошей. Зайшов, щоб негайно вистрибнути, бо це найгірший із точки зору корупції бізнес з-поміж тих, в яких я бував (звичайно, бувають і гірші, але я завжди намагався бути цнотливим у виборі бізнесу). 

Один проєкт я завершив, інші зірвалися через спротив, в якому були й справжні стурбовані громадяни, і професійні шахраї-шантажисти, і "міські божевільні", і представники конкурентів. 

Різноманітніший і більший досвід я маю по інший, громадянський бік паркану, ще з часів "Замку Ричарда Левове Серце" у середині 1980-х. Пишу це, щоб пояснити: я не маю білого пальта, моє пальто забруднене будівельною грязюкою з усіх боків.

Не можу дати однозначної характеристики законопроєкту №5655. Я не згоден, що це перемога свавілля та корупції. Як і не згоден, що це перемога над свавіллям і корупцією. Але не хочу оцінювати співвідношення хороших і поганих ідей у законопроєкті. Я зараз принципово не хочу говорити про текст, бо він у цій історії глибоко вторинний. 

Хочу говорити про принципи та процес

Частина моїх друзів принципово підтримує законопроєкт №5655, частина принципово проти. І ті, й ті керуються правдою, честю й совістю. Вся ця історія точно не виглядає боротьбою добра зі злом, світла з темрявою.

Знаєте, противники забудови не завжди мають рацію. Бо будувати все одно треба, а кожна будівля зачіпає чиїсь інтереси – а врахувати всі інтереси без винятку неможливо. Бо скорочення забудови породжує монополізм. Бо боротьба із забудовою часто є корупцією, шахрайством, недобросовісною конкуренцією та популізмом.

Очевидно, забудовники також не завжди мають рацію. Бо наші міста внаслідок хаотичної забудови перетворилися на нетрі. Бо знищуються парки та історичні пам'ятки. Бо паплюжиться вигляд історичних районів. Бо старі інженерні мережі не витримують. Бо нема дворів, публічних просторів, облаштованих місць для паркування авто та соціальної інфраструктури. Бо порушення правил, по суті, є формою недобросовісної конкуренції. Врешті, бо будівельна галузь є однією з найбільш корумпованих.

Місцева влада також не завжди має рацію

Її позиція часто поєднує в собі турботу про громадян, прагнення дешевої популярності, корупцію та підтримку власних "придворних" забудовників супроти "чужинців".

У питаннях забудови немає однієї правди. Нема янголів і демонів. Всі живі люди, в яких добро і зло переплелися. Власне, це і є життя.

Зазвичай у житті немає однієї правди, за дуже невеликими виключеннями (наприклад, агресивна війна та захист від неї). Зазвичай у кожного своя правда, тож старий анекдот про рабина, який кожному говорив "і ти також маєш рацію", є зовсім не жартом, а наслідком емпатії, намаганням зануритися у проблему з різних позицій.

Звичайно, людство жило без емпатії та розуміння множинності правд десятки тисяч років, наслідками чого стали сотні священних війн та десятки мільйонів загиблих, виснаження планети й купа всякого іншого лайна. 

Звичайно, хто завжди був по один бік паркану, той ніколи не приймає тезу про різні правди. Хто вірить у чорно-білий світ, той завжди шукатиме янголів і демонів серед звичайних людей.

Але в житті завжди є конфлікт інтересів. Забудовник і противник забудови. Роботодавець і робітник. Продавець і покупець. Керівник і підлеглий. Енергетик й еколог. Підприємець і державний контролер. Вчитель й учень. Водій та пішохід. Платник податків та податківець.

І в кожного з них своя правда. Абсолютизуючи одну правду на противагу іншій, ми примножуємо лихо.

Але життя продовжується, і вивчаючи ці конфлікти інтересів, ми побачимо динамічний баланс. Перемагають почергово то ті, то інші. Одна група інтересів протискає своє, використовуючи інших. Потім від цього дисбалансу стає погано, й інша група інтересів гойдає в інший бік. Знову дисбаланс, знову погано, знову гойдалка у протилежному напрямку. Так і живемо. 

Це як їзда на велосипеді – почергово тиснути на різні педалі. У класичній двопартійній демократії праві та ліві перемагають почергово, завалюючи державний корабель то в той, то в інший бік. (Населення від того нудить і вивертає, але це краще, ніж авторитаризм.)

З цієї точки зору, перемога однієї сторони у конфлікті не є остаточною катастрофою: на якийсь час стане дуже погано, спалахнуть конфлікти, особливо самовпевнені нахаби сильно постраждають, може з'явитися пара трупів, і далі гойдалка хитнеться в інший бік. Переможені стануть переможцями й навпаки. А потім знову й знову.

Тільки ж людство намагається подорослішати. Бо за такий велосипед платиться аж надто велика ціна. І тоді з'являються поняття емпатія, інклюзивність, відкритий діалог, мультистейкхолдеризм. Якщо в кожного стейкхолдера своя правда, якщо ніхто з них не є янголом чи демоном, – треба говорити. Говорити довго, відкрито, не "для пташки", не заради формальності, а зі щирим бажанням зрозуміти іншу сторону, її прагнення й інтереси, її логіку та правду. Подивитися на проблему її очима й своїми водночас. І знайти рішення в точці балансу, часто додаючи для цього ще один вимір, бо рішення у старій системі координат може не існувати.

Сьогодні ми мусимо робити саме так. Бо інакше наше суспільство лусне від внутрішньої складності та конфлікту інтересів.

(Знавці інтегральної динаміки, безумовно, побачать тут підхід "зеленої" парадигми, яка вміє саме так, вчить і вимагає цього. Свого часу саме так подолали конфлікти модерної епохи скандинавські суспільства – і тому вони очолюють всі ті рейтинги, в яких ми плентаємося у хвості. Читайте більше у книгах "Більдунг" та "Вузький коридор".)

Як вірно зазначив Руслан Рохов, керівний партнер консалтингової компанії PGR Consulting Group LLC, два Майдани, війна й тотальна мобілізація суспільства довели, що в Україні не можна протискати рішення силою чи хитрістю. Бо українці є співвласниками своєї країни й битимуться за право визначати майбутнє.

Погрози, силовий тиск, залякування, маргіналізація та делегітимізація опонентів, використання голосів ОПЗЖ та "Майбаху" для протискання рішення – перекреслюють будь-які хороші ідеї та будь-які гарні наміри.

Немає значення, що написано в законопроєкті, якщо він був так неправильно протиснутий й ухвалений. Це порушення не лише постмодерних принципів відкритого діалогу стейкхолдерів у рамках учасницької (партисипативної) демократії, а й модерних принципів парламентського процесу в рамках представницької демократії. Це реалізація архаїчного принципу "сильний завжди має рацію" – засадничого принципу експрезидента України Віктора Януковича і диктатора Володимира Путіна.

(Але коли формальні сили нерівні, є спокуса простих швидких рішень. Тут треба пам'ятати, що нерівність сил є оманливою ілюзією. Не вірите – спитайте двох вищезгаданих, в яких раптом все пішло не так.)

Так не можна робити в Україні – країні вільних громадян, значна частина яких тримала в руках якщо не зброю, то бодай пляшки із запальною сумішшю. Демократія постає у боротьбі за неї, вона не подарунок з небес за чемну поведінку, і ми своє право довели.

Як влучно зазначив Віталій Руденький, соціальний аналітик, викладач УКУ, "...автори закону не врахували важливих суспільних змін, які ми проходимо. Культура і соціальні зміни вкотре поснідали стратегією і викинули кістки у смітник".

Найгірше зараз – не визнавати помилки. Президентське вето й повний перезапуск процесу з нуля є єдиним можливим шляхом.

Неправильний процес не може призвести до гарного результату. Те, що починається зґвалтуванням, не матиме гарних наслідків. Біблійне місто Шхем було знищене, бо замість переговорів було зґвалтування і лише потім переговори.

Час дорослішати. Вето й перезапуск.