Экономика бедности, или За что дали Нобеля по экономике в 2019-м. Отрывок из важной книги

Экономика бедности, или За что дали Нобеля по экономике в 2019-м. Отрывок из важной книги - Фото
Книга "Экономика бедности" (коллаж - LIGA.net)
16.10.2019, 08:30

LIGA.net публикует отрывок из книги "Экономика бедности" теперь нобелевских лауреатов по экономике - супругов Эстер Дюфло и Абхиджит Банерджи (укр.)


2011 рік, відомі в наукових колах економісти Массачусетського технологічного інституту Абхіджіт Банерджі та Естер Дюфло, публікують книгу-дослідження "Економіка бідності. Як звільнити світ від бідності". Financial Times і Goldman Sachs назвуть її кращою бізнес-книгою року. 

2019 рік, Банерджі, Дюфло та їх колега Майкл Кремер із Гарвардського університету отримують Нобелівську премією з економіки. Вченим присудили найпочеснішу нагороду за експериментальне дослідження, результат якого - новий підхід до боротьби з глобальною бідністю. 

Більше двадцяти років польової роботи серед найбідніших прошарків суспільствав десятках країн на п’яти континентах дали змогу цим трьом вченим переосмислити економіку бідності і таки знайти відповідь на питання - як її перемогти.

LIGA.net публікує уривок з книги "Економіка бідності", яку опублікувало видавництво Наш Формат.

____

Заклик подумати тричі

У брошурі зазначалося: 

"Через брак продовольства в Малаві постраждало понад 3 млн дітей; у Замбії посуха призвела до падіння рівня врожайності кукурудзи на 42 % порівняно з 2000 роком. У підсумку 3 млн замбійців загрожує голод; 4 млн ангольців — третина населення — були змушені покинути свої домівки; понад 11 млн ефіопці потребують негайної продовольчої допомоги".

Групі студентів у кафе Пенсильванського університету спершу показали це повідомлення, а потім попросили зробити невеличкий внесок для організації "Врятуйте дітей", однієї з найшанованіших у світі, що спеціалізується на цьому проблемному питанні. Щоб упевнитися, що вони мають гроші, респондентам щойно передали по п’ять доларів за заповнення короткого опитувального листа.

Водночас другій групі студентів у тому самому кафе показали іншу брошуру. На ній була фотографія маленької африканської дівчинки із таким текстом: 

"Рокія, семирічна дівчинка з африканської країни Малі, надзвичайно бідна; їй загрожує страшний голод або навіть голодна смерть. Її життя зміниться на краще з вашою фінансовою пожертвою. Завдяки вашій підтримці та сприянню інших дбайливих спонсорів організація "Врятуйте дітей" працюватиме із сім’єю Рокії та іншими членами спільноти, щоб допомогти прогодувати дівчинку, забезпечити їй освіту, а також елементарну медичну допомогу і дати знання з гігієни".

Це дослідження проводили Пол Словік з Орегонського університету, Джордж Левенштейн з Університету Карнеґі-Меллон і Дебора Смолл зі Вортонської бізнес-школи Пенсильванського університету. Адресатів брошур обрали випадковим чином, щоб ці дві студентські групи були цілком зіставні.

Ви, мабуть, можете передбачити результат експерименту. Розповідь про страждання однієї маленької дівчинки значно сильніше пройняла респондентів, ніж докази про аналогічну ситуацію з мільйонами дітей: Рокія одержала в середньому по 2,83 долара від кожного студента, на інше прохання жертвували лише по 1,16 долара. Тобто експеримент виявив, що люди зазвичай дають більше, якщо їм розповідають про конкретних жертв, а не наводять загальну інформацію.

Наш перший інстинктивний порух, коли ми стикаємося з такою проблемою як бідність, особливо якщо вона унаочнена портретом семирічної дівчинки з Малі, — відкритися й допомогти. Лише потім ми подумаємо двічі, переконуючись у тому, що в допомозі на- справді немає жодного сенсу: наш внесок буде краплею у відрі, яке на додачу ще й протікає.

Ця книжка закликає подумати тричі: відкинути усвідомлення того, що проблема є нездоланною, і почати міркувати про боротьбу з бідністю як із сукупністю конкретних проблем, що їх, правильно визначивши й зрозумівши, можна поступово вирішувати. Не всі питання ідентичні (і насправді не всі проблеми можна розв’язати). Проте це не привід опускати руки — існує чимало проблем, що можна подолати (і нині це роблять).

Коли у січні 2010-го на Гаїті стався землетрус, було зібрано 2 млрд доларів пожертв. Цей досвід свідчить про велику щедрість за умови, якщо люди знатимуть, що їхні гроші використають для конкретної мети, яку вони розуміють і якою переймаються. На Гаїті, принаймні в короткостроковій перспективі, проблема була величезною, але в певному сенсі досить простою — гаїтянці потребували лікарів, медикаментів, продуктів харчування, води, брезенту і пиломатеріалів. Було легко уявити собі, як гроші можуть допомогти, і люди відгукнулися з широким серцем.

Ми сподіваємося переконати вас, що можна подбати про 9 млн дітей, які щороку помирають за дуже схожих обставин, і що цих смертей цілком можна було б уникнути. Існує конкретний перелік кроків на шляху до розв’язання цієї проблеми, тому ми повинні не здаватися, намагаючись пройти його.

Проблема

Почнімо з поганої новини, що збентежила студентів Пенсильванського університету. У 2005 році професор Принстонського університету Анґус Дітон і його співавтор Олів’є Дюпрі зі Світового банку підрахували, що 865 млн людей у світі в середньому за один день споживають менше їжі, ніж її можна купити у Сполучених Штатах на 99 центів. У Світовому банку вважають, що приблизно вдвічі більше — 1,37 млрд людей — споживають їжі менше, ніж на 1,25 долара на день. Щоб зрозуміти значення цієї суми для якості життя, уявіть, що ви живете у США на 99 центів, витрачаючи їх не лише на їжу, а й на все інше. Для порівняння: щоб вважатися бідною в Штатах, сім’ї з п’яти осіб треба витрачати менше, ніж 70 доларів на день (орієнтовно 14 доларів на день на людину). 

Люди з цих категорій живуть в умовах, які більшість з нас вважають неприйнятними: щороку 9 млн дітей помирає до свого п’ятого дня народження. Це майже 25 тисяч щодня: кожні 12 днів від недоїдання і хвороб, які можна вилікувати, помирає стільки дітей, скільки їх загинуло унаслідок землетрусу на Гаїті. У районах Тропічної Африки одна вагітна жінка з тридцяти втрачає життя під час пологів. У розвинених країнах світу таке трапляється раз на 5 600 породіль. Навіть ті, хто доживає до старості, мають надзвичайно коротку середню тривалість життя. В Індонезії та В’єтнамі особи, які долали рубіж у 50 років, протягом наступних п’яти років помирали майже вдвічі частіше у дуже бідних сім’ях, ніж у заможніших.

У всьому світі 69 млн дітей шкільного віку не відвідують школу. І що найгірше, багато з тих, хто ходить до неї, отримують від навчання вкрай мало. У 2009 році 96 % дітей у сільських округах Індії були зараховані в школу... але лише 40 % змогли прочитати простий уривок тексту. Усього 29 % виконали елементарне ділення.

Десять років тому керівники країн домовилися про вісім цілей для покращення життя цих людей, які необхідно досягти до 2015 року. Це були Цілі розвитку тисячоліття (ЦРТ). Їх ратифікувала Генеральна Асамблея ООН у вересні 2000 року.

Цілі розвитку тисячоліття

Існує 8 цілей розвитку.

Ціль 1. Викорінити крайню бідність і голод

Мета 1 а. Удвічі скоротити частку людей, які живуть менш ніж на один долар на день.

Мета 1 б. Досягти повної і продуктивної зайнятості та забезпечити гідною роботою всіх, зокрема жінок і молодь.

Мета 1 в. Удвічі скоротити частку людей, які потерпають від голоду.

Ціль 2. Забезпечити отримання початкової освіти

Мета 2 а. Забезпечити всім хлопчикам і дівчаткам повний курс початкової шкільної освіти.

Ціль 3. Сприяти гендерній рівності та розширенню прав жінок

Мета 3 а. Ліквідувати гендерну нерівність у сфері початкової та середньої освіти бажано до 2005 року і на всіх рівнях до 2015 року.

Ціль 4. Скоротити дитячу смертність

Мета 4 а. Скоротити на дві третини смертність серед дітей віком до п’яти років.

Ціль 5. Поліпшити материнське здоров’я

Мета 5 а. Скоротити на три чверті материнську смертність.

Мета 5 б. Забезпечити до 2015 року загальний доступ до охорони репродуктивного здоров’я.

Ціль 6. Посилити боротьбу з ВІЛ/СНІДом, малярією та іншими захворюваннями

Мета 6 а. Зупинити зростання й почати скорочувати поширення ВІЛ/ СНІДу.

Мета 6 б. Забезпечити до 2010 року загальний доступ до лікування ВІЛ/СНІДу для всіх, хто його потребує.

Мета 6 в. Зупинити й почати скорочувати захворюваність на малярію та інші небезпечні хвороби.

Ціль 7. Забезпечити сталий розвиток

Мета 7 а. Включити принципи сталого розвитку до стратегій і програм країн; почати скорочення втрат екологічних ресурсів.

Мета 7 б. Понизити втрати біорізноманіття, досягнувши до 2010 року значного скорочення темпів зникнення.

Ціль 8. Сформувати глобальне партнерство заради розвитку

Мета 8 а. Продовжити створення відкритої, заснованої на правилах, передбачуваної і недискримінаційної торгової та фінансової системи.

Мета 8 б. Задовольнити особливі потреби найменш розвинених країн.

У вересні 2010-го лідери знову зустрілися в Нью-Йорку, щоб оцінити досягнуте з 2000 року. Вони вкотре чемно підтвердили свої зобов’язання щодо визначених цілей, розробили новий "глобальний план заходів", нагадали у своєму прес-релізі, що "незважаючи на невдачі через економічні та фінансові кризи, було досягнуто значного прогресу в боротьбі з бідністю, підвищено відвідуваність шкіл і поліпшено здоров’я людей в багатьох країнах, а цілі залишаються досяжними", та виділили дуже мало коштів.

Саміт, присвячений ЦРТ, не привернув до себе особливої уваги. Провідні медіа ледь його помітили. Та й не дивно — основною причиною відсутності інтересу було те, що зроблено не так багато, саме щоб сказати: "склянка наполовину повна, якщо не наполовину порожня". Був певний прогрес: мета скоротити вдвічі кількість бідних людей, що животіють на один долар на день, імовірно, буде досягнута, переважно завдяки швидкому зростанню економіки у двох країнах: в Індії та Китаї; більше дітей ходять до школи; свіжі дані демонструють значний прогрес у подоланні смертності серед матерів тощо. Водночас існує спільна думка, що ми, ймовірно, не впораємося з усіма ЦРТ, за винятком першого. Ця подія не стала гучним інформаційним приводом, адже не є сенсаційною і привабливою для мас-медіа. Людей не цікавлять тривалі обговорення завдань, нехай і дуже важливих. Люди очікують рішень, способу подолання проблеми раз і назавжди.

Чудодійний засіб

Прості рішення для задоволення простих потреб запропонували кілька експертів. Це переважно університетські професори з вагомим академічним авторитетом, до слів яких дослухаються шанобливо і з захватом.

Джеффрі Сакс, радник ООН і директор Інституту Землі при Колумбійському університеті в Нью-Йорку, вважає, що багаті країни повинні збільшити фінансову допомогу бідним. У бестселері 2005 року "Кінець бідності. Економічні можливості нашого часу" він стверджує: ми знаємо, як боротися з проблемою12. Усе, що потрібно, — це фінансове зобов’язання з боку багатих країн, кошти від яких буде витрачено на виконання програм, які дослідник пропонує у своїх книжках. Сакс вважає: якби багатий світ виділяв 195 млрд доларів допомоги на рік, бідність можна було б повністю подолати у період між 2005 і 2015 роками. Бідні країни здебільшого є такими, бо їм не поталанило.

Крім того, у них спекотний клімат, неродючі землі, малярія, часто відсутній вихід до моря. Це створює пастки бідності: незаможні люди хворі й непродуктивні, а це тримає їх у злиднях. Існують відомі технічні способи подолання проблем (москітні сітки проти малярійних комарів, добрива для неродючих ґрунтів, дороги для країн, що не мають виходу до моря, сонячна енергія для виробництва електроенергії), але деякі країни занадто бідні, щоб придбати їх. Іноземна допомога може спричинити ланцюгову реакцію зрушень завдяки інвестиціям у ці найважливіші галузі бідних країн.

Коли такі вливання запрацюють, вони не лише окупляться вищими врожаями і збільшенням доходів, а й залучатимуть подальші фінансові інвестиції. Під час саміту 2010 року Сакс ще був переконаний, що головних ЦРТ теоретично можна досягти до 2015 року, однак "є серйозні причини для занепокоєння", — написав він у колонці в газеті "Ґардіан". На його думку, "головна перепона є етичною, а не технічною". Моральна криза Заходу — ось що стоїть на заваді.

Пол Колльєр, професор Оксфордського університету і колишній економіст Світового банку, скептичніше налаштований: на його думку, лише фінансової допомоги недостатньо. Найімовірніше, її привласнять недобросовісні очільники найбідніших країн. Дійсно, надання коштів такому керівництву може погіршити ситуацію через розпалювання громадянських воєн між різними кланами, які одноосібно хочуть контролювати (і розкрадати) валютні потоки.

З іншого боку, він відчуває, що від країн, які населяє "Найбідніший мільярд" (назва однієї з його книжок), не можна очікувати самостійного досягнення значних зрушень: вони надто малі, надто неблагополучні і з надто великою ймовірністю перебуватимуть в руках укоріненої корумпованої еліти. Але це не означає, що їх треба залишити наодинці з їхніми негараздами. Утім, на думку Колльєра, для допомоги потрібно більше, ніж гроші: міжнародне співтовариство має бути готовим надати військову підтримку "хорошим", але вразливим урядам, і втручатися для усунення "поганих". І, нарешті, є песимісти у справі надання допомоги.

Вільям Істерлі, конкурент Джеффрі Сакса з Нью-Йоркського університету, розташованого на іншому краю міста, був їхнім першим дійсно помітним представником (з двома книжками "У пошуках зростання" і "Тягар білої людини. Чому зусилля Заходу допомогли іншим породити так багато зла і так мало добра"). До нього приєдналася Дамбіза Мойо (авторка "Мертвої допомоги") — замбійка зі ступенем доктора економіки і досвідом у сфері інвестиційного банкінгу. Обоє стверджують, що допомога завдає більше шкоди, ніж добра: це відбиває у людей бажання шукати рішення, які працюватимуть у їхньому конкретному середовищі, корумпує і підриває місцеві установи, а також створює вічні лобі гуманітарних інституцій, які змушені винаходити нові проекти, щоб виплачувати заробітну плату своїм працівникам, навіть коштом потенційних бенефіціарів.

Однак песимісти у поглядах на допомогу лишаються в дечому оптимістами: вони вважають, що не існує поняття пастки бідності. Країни з тавром геть безнадійних є дивами сьогодення (згадайте Камбоджу); з другого боку, колишні улюбленці міжнародної допомогової спільноти, здається, перебувають на межі рецесії (згадайте Кот-д’Івуар). Просто кожна країна повинна шукати свій власний шлях до успіху: усе, що їм потрібно, — це вільні ринки й вільна торгівля, щоб геній свого народу отримав свободу дій.

Допомога може бути дієвою або ні, але насправді це не має значення

Кому ми маємо вірити? Тим, хто каже нам, що допомога може вирішити проблеми? Може, тим, хто говорить, що насправді вона є шкідливою? Апріорі це вирішити складно: усі автори розумні й мають добрі наміри. Їхні аргументи здебільшого не взаємовиключні. Зрозуміло, що хворий на малярію кілька разів на рік є менш продуктивним, ніж здоровий, і допомога першому має принести більше користі. Водночас важко не поцікавитися, чому Шрі-Ланка змогла майже ліквідувати малярію, а сусідня Індія — ні.

Причина не у надто різних економічних чи географічних умовах чи в тому, що Індії бракувало міжнародних експертів, які консультували б її з цього питання. Індії не вистачає політичної волі. Можливо, допоки індійці самі не вирішать, що їм потрібно для досягнення мети, вона досягнута не буде. З іншого боку, може бути й так, що Шрі-Ланка просто озброїлася кращою стратегією для боротьби з малярією.

Отже, щоб оцінити аргумент, ми мусимо спиратися на докази. На жаль, погана новина полягає в тому, що наші дані не дають підстав ствердно відповісти на "глобальні запитання" (Допомога є дієвою? Чи сприяє демократія зростанню? Вільна торгівля — це благо для бідних?).

Існує безліч правдоподібних історій, але завжди можна знайти принаймні одну для підтримки будь-якої позиції. Руанда, наприклад, отримала чимало коштів протягом перших років після геноциду й процвітала. Сьогодні, коли економіка йде вгору, президент хоче зменшити значення зовнішньої допомоги для країни й почати більше покладатися на ділову активність. Як тепер ми маємо сприймати Руанду: як приклад того блага, яке може дати підтримка, чи як приклад країни, яка дійсно створює благо, тобто є самодостатньою? Або і те й інше водночас?

Більшість дослідників, які намагаються дати відповідь на ці запитання, уникають одиничних прикладів, порівнюючи натомість вектори розвитку приблизно 190 країн світу. Єдине, що випливає з такого підходу, — країни, які отримують більшу підтримку, не живуть краще за інших. Це нерідко інтерпретують як доказ недієвості допомоги, але насправді не все так однозначно — проблема полягає в тому, що ми не маємо даних, як розвивалися б країни з великою підтримкою в умовах отримання менших коштів. Можливо, допомога сприяла уникненню великої катастрофи, і без неї все було б набагато гірше. Або навпаки, вони розвивалися б краще. Ми просто не можемо цього знати. 

Ми не знаємо, чи була допомога ефективною, але в певному сенсі це не має великого значення. Акцент на допомозі в дискусіях із питань розвитку — це всього лише погляд на неї з Лондона, Парижа чи Нью-Йорка. Така допомога суттєво впливає на життя тих, хто проживає в розвинених країнах світу і піклується про менш розвинені, але насправді допомога є лише дуже невеликою частиною коштів, які щороку витрачаються на бідних. Більшість програм із допомоги малозабезпеченим людям фінансуються не із зовнішніх надходжень, а з власних ресурсів країни. Індія, по суті, не отримує жодної підтримки. Але, наприклад, у 2004–2005 роках вона витратила півтрильйона рупій (31 млрд доларів США) лише на державні програми з початкової освіти, переважно спрямовані на бідні прошарки населення. Звичайно, і з цього правила є винятки: для певних невеликих дуже бідних африканських країн допомога надзвичайно важлива — у 1992 році закордонна підтримка з метою розвитку становила 80 % державних витрат Замбії.

Однак є, мабуть, іще важливіша причина, чому ми витрачаємо так багато часу на обговорення допомоги. Фінансування — це лише одна складова будь-якого проекту розвитку, а ми маємо розробити цілісний проект, який працюватиме. Навіть у Замбії у 1992-му було чимало різних способів витратити допомогові кошти — на зарплати чиновників, їжу для незаможних, пенсії для літніх людей, клініки для хворих тощо. Як вони мали розподіляти кошти? Якими принципами керуватися? І якщо будувати клініки, то які? Яке обладнання є першочерговим для клініки, а яке допоміжним? Кого брати в штат: лікаря чи медсестру? Якщо медсестру, то як її навчати? Та багато інших. Є питання, які потребують відповіді незалежно від фінансування проекту — здійснюється воно за рахунок зовнішньої допомоги чи податкових коштів.

Якщо ми ставимо запитання у такий спосіб, то значна частина дискусії про допомогу переходить у ширшу площину — чи варто нам намагатися допомогти малозабезпеченим подолати бідність? Відповідь на нього, своєю чергою, залежить від відповідей на два інші запитання. Перше: чи зобов’язані ми допомагати бідним за умови, що знаємо ефективні способи, як це зробити? І друге: чи знаємо ми насправді ефективні способи надання допомоги?

Допомагати бідним, якщо ми знаємо як?

Це те запитання, на яке більшою чи меншою мірою ствердно відповідають усі учасники дебатів навколо закордонної підтримки: Дамбіза Мойо хотіла б допомагати бідним нарівні з Джеффрі Саксом, якби знала як. І в цьому немає нічого дивного. 

Як зазначає філософ Принстонського університету Пітер Сінґер, більшість людей охоче пожертвує костюмом вартістю в тисячу доларів, стрибаючи у ставок, щоб врятувати дитину, яка тоне. Якби ми знали, як допомогти, то не бачили б жодної різниці між майже 25 тисячами дітей, які щодня помирають, не доживши до свого п’ятого дня народження, і однією дитиною, яка йде на дно. Навіть наше власне сумління каже нам надати таку допомогу.

До того ж більшість із нас погодяться з економістом-філософом Гарвардського університету, лауреатом Нобелівської премії Амартією Сеном, що бідність призводить до безповоротної втрати здібностей. Він говорить, що бідність — це не просто брак грошей, це відсутність можливості повною мірою реалізувати свій людський потенціал.

Ніколас Крістоф і Шеріл ВуДанн подають яскраву ілюстрацію у книжці "Половина неба": навіть якщо Рокія доживе до дорослого віку, що вже вважатиметься таланом, або в Малі відбудуться великі зміни, вона навряд чи довго навчатиметься і не розвине повністю свій потенціал. Навіть якщо майбутній чоловік дасть їй початковий капітал, а вона матиме чудову ідею, Рокія навряд чи спроможеться вміло фінансувати бізнес-проект. А ще вона може померти під час пологів.

Правду кажучи, ці втрати, на перший погляд, не стосуються нас безпосередньо, але насправді здатні й зачепити: без допомоги Рокія може, наприклад, перетворитися на екстремістку; або врешті стати ВІЛ-позитивною повією, яка інфікує американського туриста, а той привезе цю хворобу додому. І, навпаки, якщо їй дадуть змогу ходити до школи, вона може згодом винайти ліки проти хвороби Альцгеймера. Або, можливо, учинить як Дай Манджу, китайська дівчинка-підліток, яку зустріли Крістоф і ВуДанн і яка пішла до школи через щедрість чужинця бізнес-магната і помилку оператора в його банку. І навіть якщо цього з нею не відбудеться, то що виправдає втрату бодай такого шансу?

Чи насправді ми знаємо як?

В аргументі Пітера Сінґера апріорі закладено думку про те, що ви знаєте спосіб, як допомогти іншим. Моральний імператив утрати свого костюма заради дитини в ставку набагато менш переконливий, якщо ви не вмієте плавати. Саме тому він, як і Крістоф з Ву-Данн, пропонує і конкретні приклади ефективних заходів на місцях, і ідеї конкретних кроків, які можуть зробити читачі.

На щастя, це дійсно допомагає думати про конкретну, а не безпредметну допомогу. Коли справа доходить до вирішення неабстрактної вузької проблеми, зазвичай існує відповідь, принаймні теоретично. Розгляньмо один приклад. Малярія — головна причина смерті дітей віком до п’яти років. Щороку від неї помирає 881 тисяча людей. Із них 91 % — африканці, 85 % з яких — діти до п’яти років. Ми достеменно знаємо, що оброблені інсектицидом москітні сітки на ліжках можуть допомогти врятувати багато життів. Лише за 10 доларів ви можете придбати, роздати й навчити будь-кого користуватися сіткою, яка зменшує ризик захворювання на малярію дитини до трьох років із 70 до 40 %. Що є кращим способом захисту Рокії та інших дітей від однієї з найнебезпечніших хвороб? Чи повинні держава або НУО роздавати батькам безкоштовні москітні сітки, чи просити їх купити таку сітку, можливо, за субсидованою ціною? А може, хай вони платять повну вартість, а зекономлені у такий спосіб гроші використовувати на оплату освіти?

Власне кажучи, на кожне з цих запитань можна дати більш-менш впевнену відповідь. Біда в тому, що відповіді аж ніяк не очевидні, і люди мають усталену думку стосовно цих питань, хоча вона й рідко підтверджена доказами.

Малярія — хвороба інфекційна, тому якщо Мері спить під сіткою, у Джона менше шансів заразитися. Якщо хоча б половина населення використовуватиме москітні сітки, то ризик зараження тих, хто спить без них, буде меншим. Проблема лише в тому, що під сіткою спить менше чверті дітей із групи ризику. Виявляється, 10 доларів — це надто висока ціна для багатьох сімей в Малі або Кенії. Водночас, беручи до уваги переваги як для користувача, так і для решти, є сенс субсидувати сітки, навіть давати їх безкоштовно. Власне, безоплатне розповсюдження москітних сіток є одним із заходів, який пропагує Джеффрі Сакс. Проте Істерлі і Мойо заперечують цей підхід, адже так люди не відчують тягаря витрат, а тому можуть не оцінити (і, отже, не використовувати) сітки. А якщо й застосовуватимуть, то можуть звикнути до таких "подачок" і надалі відмовитися від купівлі сіток, якщо вони стануть платними. Таке може трапитися і з іншими несубсидованими товарами для підтримки здоров’я, яких вони потребують. Мойо розповідає, як постачальник москітних сіток збанкрутував через те, що їх безкоштовно роздавали. Згодом вільне розповсюдження зупинилося, і не знайшлося нікого, хто постачав би цей товар.

За всією жорсткою риторикою, яка супроводжує цю дискусію, відповідь на запитання, чи продавати москітні сітки, чи видавати задарма, насправді відома. Усе залежить від трьох чинників. Перший: якщо люди мусять сплачувати повну ціну (або принаймні значну її частину) за москітну сітку, то чи купуватимуть вони її, чи обійдуться без неї? Другий: якщо москітні сітки роздавати безкоштовно, то чи використовуватимуть люди їх, чи кошти підуть на вітер? Третій: якщо люди отримають москітні сітки безкоштовно, то чи стануть більш-менш готовими в майбутньому платити за наступну сітку чи за інший гігієнічний товар, якщо субсидії зменшать?

Щоб відповісти на ці запитання, ми маємо спостерігати за поведінкою зіставних груп людей, які мають справу із субсидіями різних рівнів. Ключове слово тут "зіставний". Члени дослідної групи, які заплатили за москітні сітки, і ті, які отримали їх безкоштовно, зазвичай не є такими. Можливо, що ті, хто заплатив за них, заможніші, освіченіші й краще усвідомлюють нагальну потребу в москітній сітці; а ті, хто отримав їх безкоштовно, можливо, були обрані НУО саме через їхню бідність. Або, як варіант, існує протилежна ситуація: ті, хто отримав їх безоплатно, мали хороші зв’язки, тимчасом як бідним та відособленим довелося заплатити повну вартість.

Тому найкращий спосіб відповісти на ці запитання — провести рандомізовані (випадково-вибіркові) дослідження, які використовують у медицині для оцінювання ефективності нових лікарських препаратів. У межах цього підходу випадковим чином у відповідному соціумі визначають групу людей, яким пропонують субсидовані ваучери на придбання москітних сіток. Інша група, також визначена навмання серед того самого соціуму, не отримує субсидію. Ще одній групі сітки надають безкоштовно. Оскільки групи обирали випадково, ми можемо бути певні, що не існує суттєвих розбіжностей між тими, хто отримав різні типи ваучерів. Тому, порівнюючи їхню поведінку (негайна купівля, користування, купівля в майбутньому), можемо відповісти на всі три наші запитання.

Джессіка Коен із Гарвардської школи громадської охорони здоров’я і Паскалін Дюпа з Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі провели саме такий експеримент. У розділі про здоров’я ми розкажемо про їхні знахідки. Висновки вчених значною мірою розв’язали цю суперечку і змінили як її дискурс, так і напрямок політики.

Упродовж останніх 15 років такі експерименти стали дуже популярним інструментом серед економістів з розвитку (девелоперів). Вони забезпечують точні результати стосовно дієвості конкретної політики чи програми в цьому контексті. У 2003-му ми заснували Лабораторію з дослідження проблем бідності імені Абдула Латіфа Джаміля, щоб сприяти використанню результатів таких дослідів. У книжці ми опишемо чимало з них, які провели ми та (головним чином) інші дослідники.

Це не єдиний спосіб дізнатися, які саме методи дієві. Економісти з питань розвитку розробили перелік інструментів для оцінювання ефективності конкретних стратегій навіть за відсутності рандомізованих експериментів. Ми також будемо широко застосовувати результати їхніх досліджень. Наприклад, в африканських країнах, де вступ до середньої школи доступний лише після успішного складання іспиту, можна з’ясувати, як змінюється життя дитини з огляду на відвідування навчального закладу, порівнюючи тих, хто ледь склав іспит, з тими, хто його провалив. Немає причин вважати, що ці діти суттєво різні: можливо, хтось із них погано почувався в день іспиту, а хтось випадково побачив екзаменаційні питання на попередній практичній роботі. Тому порівнювати їхні результати не правомірно. Овен Озієр, аспірант Каліфорнійського університету в Берклі, саме це і зробив. Ми побачимо його висновки у розділі про освіту.

Отож можна з певним рівнем впевненості з’ясувати, які програми працюють добре, а які — ні. Це нелегкий процес. Він потребує кількаразового повторення та роботи над багатьма потенційними помилками. Те, що працює в одному місці, може не діяти в іншому. У такому разі ми маємо сформувати нові гіпотези про причини, й ці гіпотези мають бути знову перевірені. Попри це, можна впевнено сказати, що знання кумулятивні: якщо ми зробимо достатньо спроб, то наблизимося до відповіді. А що стосується глобальних питань, то після певного моменту ми зазвичай можемо лише визнати свою поразку.


Последние новости