8 травня о 22:43 за центральноєвропейським часом або 9 травня о 00:43 за московським в містечку Карлсхорст, що під Берліном, Верховне командування вермахту, Західних союзників та Радянського Союзу підписали Акт про капітуляцію Німеччини - документ, який встановив перемир'я на спрямованих проти країни фронтах та фактично означав вихід Німеччини з Другої світової війни. 

Сьогодні, 9 травня, в День перемоги над нацизмом LIGA.net публікує уривок з книги "Злет і падіння Третього Райху" Вільяма Ширера - масштабного дослідження американського журналіста найнебезпечніших подій ХХ століття, перекладене на українську мову та опубліковане видавництвом Наш Формат.

Багаторічна робота з першоджерелами, особисті спостереження Ширера за підйомом нацистської Німеччини, 485 тонн документів від Міністерства закордонних справ Німеччини, безліч щоденників, записів телефонних розмов, ретельно збережених німцями, - усе це стало основою масштабної праці дослідника.

Двутомник Ширера - одна з найважливіших праць із новітньої історії за визначенням New York Times. Книга удостоєна Національної книжкової премії та переведена практично на всі мови світу. А вчені-історики вважають працю кращим, що було написано про нацизм в Німеччині.

Нині, коли після закінчення Другої світової війни минуло понад 70 років, нам здається неймовірною та загроза, яку несли у світ Гітлер і його імперія. А даремно! 

Останні дні Третього Райху

Гітлер планував виїхати з Берліна 20 квітня, на свій п’ятдесят шостий день народження, і перебратися до Оберзальцберґа, щоб там командувати останньою битвою Третього Райху в легендарній гірській твердині Барбаросси. Більшість міністерських установ уже переїхали на південь, перевізши повні вантажівки державних документів і навіжених чиновників, що прагнули вибратися з приреченого Берліна. Сам фюрер відіслав більшу частину своєї обслуги в Берхтесґаден на 10 днів раніше за себе, аби ті підготували його гірську віллу, Берґгоф, до його приїзду.

Утім, йому вже не судилося побачити улюблену альпійську резиденцію. Кінець наближався швидше, ніж він очікував. Американська і радянська армії швидко рухалися, щоб з’єднатися на Ельбі. Британці стояли під Гамбурґом і Бременом, погрожуючи відрізати Німеччину від окупованої Данії. В Італії німці здали Болонью, а союзницькі війська Александера заполонили долину річки По. Радянські війська, захопивши Відень 13 квітня, прямували до Дунаю, а 3-тя армія США просувалася нижче цією річкою, щоб зустрітися з ними в рідному австрійському місті Гітлера Лінці. Нюрнберґ, у великих залах і на стадіонах якого впродовж війни кипіла робота, яка мала позначити це старовинне місто як столицю нацистської партії, був оточений, і частина 7-ї армії США проходила повз нього в напрямку Мюнхена, місця народження нацистського руху. У Берліні вже було чути радянську важку артилерію.

"Упродовж тижня, - записав у щоденнику 23 квітня граф Шверін фон Крозіґ, легковажний міністр фінансів і колишній стипендіат Родеса, який ушився з Берліна на північ, тільки-но поширилися чутки про наближення більшовиків, - не відбувалося нічого, тільки прибували посланці Йова. Здавалося, що на наш народ очікує найбільш похмура доля".

Гітлер востаннє виїхав зі своєї Ставки в Растенбурзі у Східній Пруссії ще 20 листопада попереднього року, коли туди наблизилися радянські війська, і залишався в Берліні, якого він майже не бачив від початку війни на Сході, аж до 10 грудня, коли поїхав у Ставку на Заході в Ціґенберзі біля Бад-Наугайма, щоб керувати великою Арденнською авантюрою. Після поразки він 16 січня повернувся в Берлін, де йому судилося залишитися до самого кінця, керуючи залишками своєї армії з підземного бункера, що містився на глибині 15 м завглибшки під Райхсканцелярією, великі мармурові зали якої тепер, після союзницьких бомбардувань лежали, в руїнах.

Фізичний стан Гітлера швидко погіршувався. Молодий армійський капітан, який уперше побачив його в лютому, пізніше згадував, який той мав вигляд. 

Його голова трохи погойдувалася. Його ліва рука безвольно звисала. Кисті обох рук сильно тремтіли. В його очах виблискувало якесь неймовірне мерехтливе сяйво, що створювало страхітливий і зовсім неприродний ефект. Його обличчя і шкіра навколо очей створювали враження повного виснаження. Усі його рухи нагадували рухи старої людини. 

Після замаху на його життя 20 липня він дедалі менше довіряв людям, навіть своїм старим стійким партійним прихильникам. "Мені з усіх боків брешуть", - роздратовано розповідав він у березні одній зі своїх секретарок. 

Я ні на кого не можу покладатися. Вони всі зраджують мене. Мене просто вивертає через усю цю справу... Якщо зі мною щось станеться, Німеччина лишиться без вождя. У мене немає наступника: Гесс здурів, Ґерінґ втратив прихильність народу, а Гіммлеру може відмовити партія - крім того, він [Гіммлер] настільки неартистичний... Посушіть голову і скажіть, хто має стати моїм наступником… 

Можна було б вирішити, що на цьому етапі історії питання наступника було чисто риторичним, але воно таким не було - не в цій нацистській божевільній країні. Ним переймався не лише фюрер, а й основні кандидати в наступники, як невдовзі побачимо.

Хоч Гітлер тепер являв собою справжню руїну, а з наближенням радянської армії до Берліна і захопленням Райху західними союзниками прямо перед його носом замайоріла загроза катастрофічного кінця, та все ж він і кілька його найфанатичніших послідовників, перш за все Ґеббельс, уперто чіплялися за надію, що в останню хвилину їх врятує диво. Одного приємного квітневого вечора Ґеббельс читав Гітлерові одну з його улюблених книжок, "Історію Фрідріха ІІ" Томаса Карлайла. Він читав розділ про найпохмуріші дні Семилітньої війни, коли великий Король вважав, що його життя скінчилося, і наказав своїм міністрам: якщо до 15 лютого доля не зміниться на краще, він здасться і вип’є отруту. Безумовно, цей уривок з історії дуже пасував до моменту, і Ґеббельс читав його у притаманній йому драматичній манері: 

"Хоробрий Королю! [Читав уголос Ґеббельс] Зачекай ще трохи, і дні твоїх страждань завершаться. Над хмарами вже сходить сонце твоєї щасливої долі, і невдовзі воно сяятиме над тобою". 12 лютого померла цариця [Єлизавета Петрівна], і для Бранденбурзької династії сталося Диво. 

Ґеббельс розповів Крозіґу, чиєму щоденнику ми завдячуємо цією зворушливою сценою, що очі фюрера "наповнилися сльозами".

Після таких підбадьорливих слів (згідно з британським джерелом) вони наказали принести їм два гороскопи, які зберігалися в теках одного з Гіммлерових численних "дослідницьких" інститутів. Один гороскоп був укладений для фюрера 30 січня 1933 року, того дня, коли він прийшов до влади; другий був гороскопом Ваймарської республіки, укладеним невідомим астрологом 9 листопада 1918 р-го, у день народження Республіки. Ґеббельс переказав Крозіґу результати повторного дослідження цих двох дивовижних документів.

Було виявлено неймовірний факт: обидва гороскопи передбачали початок війни в 1939 році, низку перемог до 1941-го і наступну низку поразок, найважчі з яких припадуть на перші місяці 1945 року, особливо на першу половину квітня. У другій половині квітня будуть тимчасові успіхи. А тоді - затишшя до серпня і мир, укладений того самого місяця. Упродовж наступних трьох років Німеччина переживе важкі часи, а в 1948 році зможе відродитися. 

Повернувши, завдяки Карлайлу і "дивовижним" передбаченням зірок, надію, Ґеббельс 6 квітня видав наказ по військах: 

Фюрер заявив, що вже цього року доля має змінитися... Справжньою ознакою генія є її усвідомлення і переконаність у прийдешніх змінах... Фюрер знав точну годину, коли вони настануть. Доля подарувала нам цю людину,щоб ми в час цих великих зовнішніх і внутрішніх випробовувань стали свідками дива... 

Не минуло й тижня, коли вночі на 12 квітня Ґеббельс переконав себе в тому, що "точна година" дива вже настала. Це стало днем дальших поганих новин. Американці з’явилися на автобані Дессау-Берлін, і Верховне командування поспішно наказало зруйнувати два останніх заводи з виробництва пороху, що розміщувалися неподалік. Відтоді німецькі солдати мали обходитися тими боєприпасами, що в них ще залишалися. Ґеббельс провів день у штабі генерала Бюссе на Одерському фронті біля Кюстріна. Генерал переконав його, що прорив радянських військ неможливий, що (як Ґеббельс наступного дня розповідав Крозіґу) він "триматиметься доти, доки британці не випруть нас ударом під зад".

 Увечері [згадував Ґеббельс] вони сиділи разом у штабі і він виклав свою теорію, що, згідно з логікою і за справедливістю, усе мало змінитися, так само, як під час Семилітньої війни сталося диво Бранденбурзької династії. "Яка цариця помре цього разу?" - запитав офіцер.

Ґеббельс не знав, що відповісти. Але в долі, сказав він, "є різні можливості". Коли Міністр пропаганди дістався назад до Берліна пізно тієї ночі, центр столиці палав через чергові бомбардування британської авіації. Горіли залишки Райхсканцелярії і готель "Адлон" на Вільгельмштрасе. На порозі Міністерства пропаганди Ґеббельса зустрів секретар, доповівши йому термінові новини: "Рузвельт, - сказав він, - помер!". Обличчя міністра осяяла усмішка, яку могли побачити всі присутні, завдяки спалахам полум’я від пожежі в Райхсканцелярії через дорогу на Вільгельмштрасе. 

"Несіть наше найкраще шампанське! - вигукнув Ґеббельс. - І з’єднайте мене з Фюрером!" 

Гітлер під час бомбардування відсиджувався глибоко у бункері через дорогу. Він узяв слухавку. 

"Мій Фюрере, - сказав Ґеббельс. - Вітаю Вас! Рузвельт помер! Зірками було передбачено, що друга половина квітня стане поворотним моментом. Це п’ятниця, тринадцяте квітня. [Вже було по опівночі]. Це і є той самий поворотний момент!" 

Реакція Гітлера на цю новину не була зафіксована, але її можна собі уявити, зважаючи на підбадьорювання, яке він отримав від Карлайла і зірок. Але було зафіксовано реакцію Ґеббельса. "Він був, - каже його секретар, - в екстазі".

Як і дурненький граф Шверін фон Крозіґ. Коли йому зателефонував Ґеббельсів статс-секретар і повідомив, що Рузвельт помер, він вигукнув, принаймні так записано в його правдивому щоденнику: 

Це був Ангел Історії! Ми відчули, як його крила прошелестіли в кімнаті. Чи це не той самий поворот долі, на який ми з таким нетерпінням очікували? 

Наступного ранку Крозіґ зателефонував Ґеббельсу, щоб переказати свої "привітання" (він гордо підтверджує це в щоденнику), і, ніби цього було не достатньо, навздогін до цього ще написав листа, у якому оспівував смерть Рузвельта, як він каже, як "божественний суд... подарунок Господа".

У цій атмосфері повної божевільні, коли міністри, як-от Крозіґ і Ґеббельс, які тривалий час перебували при владі і свого часу отримали освіту в найдавніших університетах Європи, намагалися читати долю по зірках і серед полум’я пожеж, що палали у столиці, тішилися смерті американського Президента, як переконливому знаку того, що тепер Всевишній в останній момент врятує Третій Райх від катастрофи, що нависла над ним, у Берліні добігав свого завершення останній акт цієї драми. 

15 квітня в Берлін прибула Єва Браун, щоб доєднатися до Гітлера. Дуже мало німців знало про її існування, і ще менше знало про її стосунки з Адольфом Гітлером. Більше 12 років вона була його коханкою. Тепер, у квітні, вона приїхала, як каже Тревор-Роупер, на власне весілля і урочисту смерть. 

Останнє велике рішення Гітлера 

День народження Гітлера 20 квітня минув доволі спокійно, хоч, як зазначив у щоденнику генерал Карл Коллер, керівник штабу повітряних сил, якого запросили на святкування в бункері, це був день дальших катастроф на фронтах, що швидко розсипалися. Там були всі нацисти старої гвардії: Ґерінґ, Ґеббельс, Гіммлер, Ріббентроп і Борман, а також військові командири, що вижили: Деніц, Кейтель, Йодль і Кребс, останній з названих був новим і останнім начальником Генерального штабу Сухопутних військ. Вони привітали фюрера з днем народження.

Полководець, як не дивно, не був пригнічений, незважаючи на ситуацію. Він усе ще був упевнений, як він три дні тому сказав своїм генералам, що "радянські війська зазнають найкровопролитнішої поразки під Берліном". Але генералам було краще знати, тож на звичайній військовій нараді після вечірки з приводу дня народження вони закликали Гітлера виїхати з Берліна на південь. Вони пояснили, що за день-два радянські війська відріжуть останній коридор для відступу в тому напрямку. Гітлер вагався: не казав ані так, ані ні. Очевидно, він усе ще не міг прийняти того страхітливого факту, що столицю Третього Райху от-от захоплять радянські війська, які, як він оголосив кілька років тому, годилися лише для того, щоб їх знищували. Як поступку генералам, він погодився запровадити два окремих командування, у тому разі, якщо американські і радянські війська з’єднаються на Ельбі. Адмірал Деніц опікуватиметься командуванням на півночі, а Кессельрінґ, імовірно, візьме на себе південь - Гітлер не був упевнений щодо останнього призначення. 

Тієї ночі розпочалася велика втеча з Берліна. Тікали два найвідданіших і найдавніших помічники фюрера - Гіммлер і Ґерінґ, останній їхав у складі моторизованої колони, усі вантажівки якої були завантажені трофеями з його розкішного маєтку Карінгалл. Кожен з цих нацистів старої гвардії залишав місто в переконанні, що їхній дорогий вождь невдовзі буде мертвий і що саме він стане його наступником. 

Більше вони Гітлера не побачать. Як і Ріббентроп, що тієї ночі також поспішав вибратися до безпечніших місць. 

Але Гітлер усе ще не здавався. Наступного дня після свого дня народження він наказав обергрупенфюреру СС Феліксу Штайнеру організувати загальну контратаку проти радянських військ на південних околицях Берліна. 

В цю атаку мали бути кинуті всі доступні в районі Берліна солдати, включно з наземними військами Люфтваффе. 

"Будь-який командир, що притримуватиме свої війська, - волав Гітлер на генерала Коллера, який залишився, щоб представляти повітряні сили, - упродовж 5 годин заплатить своїм життям. Ви самі гарантуватимете своєю головою, що всі люди до останнього будуть кинуті в атаку". 

Упродовж наступного дня і більшу частину ще одного дня Гітлер з нетерпінням очікував на новини про контратаку Штайнера. Це було ще одним прикладом того, що він втратив зв’язок з реальністю. Не було жодної атаки Штайнера. Її навіть не намагалися організувати. Вона існувала лише в запаленій голові диктатора в розпачі. Коли його, нарешті, змусили це визнати, вибухнув скандал. 

22 квітня стало останнім поворотним моментом на шляху Гітлера до краху. Від самого ранку і до 15:00 він сидів на телефоні, як і цілий попередній день, намагаючись з’ясувати на різних командних пунктах, як проходить контратака Штайнера. Ніхто не знав. Літаки генерала Коллера не могли знайти цю атаку, як і наземні командири, хоч вона мала б відбуватися лише в кількох кілометрах на південь від столиці. Не могли відшукати навіть Штайнера, хоч він і існував, уже не кажучи про його армію. 

Вибух відбувся під час військової наради в бункері о 15:00. Гітлер став вимагати новин про Штайнера. Ані Кейтель, ані Йодль, ані будь-хто інший не мав про нього жодних новин. Але генерали мали інші новини. Відведення військ з півночі Берліна для підтримки Штайнера настільки послабили фронт у тому місці, що радянські війська змогли прорватися і їхні танки вже перебували в межах міста. 

Для полководця цього вже було забагато. Усі очевидці, що вижили, підтверджують, що він повністю втратив контроль над собою. У нього почався найжахливіший напад люті за все життя. Це кінець, верещав він. Усі покинули його. Навколо сама лише зрада, брехня, корупція і боягузтво. Усе скінчено. От і добре, він залишиться в Берліні. Він особисто перебере на себе захист столиці Третього Райху. Інші можуть тікати, якщо хочуть.

Тут він зустріне свій кінець. Інші запротестували. Усе ще лишається надія, казали вони, якщо фюрер виїде на південь, де група армій фельдмаршала Фердинанда Шерера в Чехословаччині і значні сили Кессельрінґа все ще були активними. Деніц, який виїхав на північний захід, щоб перебрати на себе командування військами в тому регіоні, а також Гіммлер, який, як ми побачимо, затівав свою власну гру, телефоном закликали вождя не лишатися в Берліні. Навіть Ріббентроп зателефонував, щоб сказати, що він от-от розпочне "дипломатичний переворот", який усе врятує. Але Гітлер більше не довіряв їм, навіть своєму "другому Бісмарку", як він колись, по дурості, назвав свого Міністра закордонних справ. Він усе вирішив, сказав він усім.

І щоб продемонструвати, що це рішення незмінне, викликав секретаря і за їхньої присутності продиктував оголошення, яке мали негайно оголосити по радіо. У ньому йшлося про те, що фюрер залишиться в Берліні і буде захищати його до останнього. 

Тоді Гітлер відправив по Ґеббельса і запросив його з дружиною і шістьома малими дітьми переїхати з їхнього будинку в саду на Вільгельмштрасе, який нещадно бомбили, до бункера фюрера. Він знав, що принаймні цей фанатичний і відданий послідовник з родиною залишиться з ним до кінця. Потім Гітлер узявся за свої папери, розсортував їх, відклавши ті, які хотів знищити, і передав їх одному зі своїх ад’ютантів, Юліусу Шаубу, який відніс їх у сад і там спалив. Нарешті, того вечора він викликав до себе Кейтеля з Йодлем, яким наказав іти далі на південь, щоб перебрати на себе пряме командування залишками збройних сил.

Обидва генерали, які впродовж усієї війни завжди були на стороні Гітлера, залишили яскраві згадки про своє прощання з верховним полководцем. Коли Кейтель запротестував, що не поїде без фюрера, Гітлер відповів: "Ви виконуватимете мої накази". Кейтель, який ще ніколи в житті не порушував накази свого вождя, навіть ті, що веліли йому вчиняти найогидніші воєнні злочини, більше нічого не казав, але менш схильний до лакейства Йодль висловився.

З погляду цього солдата, який, незважаючи на фанатичну відданість фюреру, котрому він так добре служив, однак зберіг повагу до військових традицій, Верховний головнокомандувач кидав командування військами і в цей момент відчаю перекладав відповідальність на них. "Звідси ви нічим не зможете керувати, - сказав Йодль. - Якщо у вас немає керівного штабу, то як ви зможете вести якісь війська?".

Які ще книги можна прочитати на LIGA.net:

Эмоции - наше все. Как черствость лидеров убивает компании. Книга

Фукуяма: Как Украине стать Данией и причем тут сильные институты

Долой прокрастинацию. Успеть все и не сойти с ума. Книга

Мир не так плох, как вам кажется. Но что его ждет дальше? Книга

Наш ФорматкнигиТретий Рейх