Почему так много исторических зданий стоят разрушенные или прикрытые ширмой

Україна – держава з багатою історією. Значна кількість міст занесені до списку історичних та підлягають охороні на законодавчому рівні. Будь-які містобудівні перетворення в історичних ареалах таких місць повинні контролюватись органами охорони культурної спадщини.

Але в більшості з них, в історичних частинах міста зустрічаються непоодинокі руїни колись прекрасних творінь архітектури, поряд з якими стоять недавно зведені новобудови в скляних фасадах.

В Україні прийнято звинувачувати в цьому бізнес, який начебто готовий заради наживи понищити будь-яку пам’ятку, проте, чи так це насправді?

Відповідно до законодавства, пам’ятки архітектури та містобудування поділяються на три види:

1. Пам’ятки місцевого значення – відігравали значну роль в історії населеного пункту або пов’язані з історичними місцевими діячами.

2. Пам’ятки національного значення – відігравали значну роль в історії країни або пов’язані з історичними видатними діячами.

3. Щойно виявлені пам’ятки – об’єкти, які мають певні ознаки пам’ятки, і до прийняття остаточного рішення щодо їх статусу підлягають охороні.

Проте, кожна пам’ятка обов’язково має відповідати критерію автентичності. Це означає, що вона повинна значною мірою зберегти свою форму та матеріально-технічну структуру, історичні культурні нашарування. Інакше кажучи, не все що старе – то пам’ятка архітектури і містобудування.

На кожну пам’ятку має бути складена наукова документація та виготовлено її паспорт, у якому чітко встановлено, що ж саме складає цінність у конкретній будівлі (фасад, ліпнина, арки тощо). Однак, з практики можу зробити висновок, що в значної частини пам’яток такого документу немає, особливо це стосується щойно виявлених об’єктів.

Часто органи охорони культурної спадщини самі не знають, чи справді є щось цінне в будівлі, а внесли її до переліку охорони просто за критерієм давнини і, оскільки терміну протягом якого по такому об’єкту необхідно прийняти рішення немає, це питання зависає на десятки років. Місто Київ дуже яскравий цьому приклад.

А що ж в такому випадку робити власнику таких будівель?

Українське законодавство дуже жорстко регламентує можливість проведення будівельних робіт на пам’ятках і дозволяє виключно реставраційні роботи, перед проведенням яких треба отримати значну кількість погоджень. Тобто, юридично, на пам’ятці заборонено змінити внутрішню стінову перегородку, перекриття або двері між кімнатами.

На жаль, ефективно використати такі будівлі в сучасних реаліях не завжди вдається, адже деякі з них навіть не містять інженерних мереж, мінімально необхідних для комфортного її використання, а тому, якщо реставрувати будівлю абсолютно без змін, то використовувати її буде неможливо.

І навіть, якщо хтось все ж таки на це наважиться, йому доведеться пройти всі кола бюрократичного пекла і витратити значну кількість часу та коштів. Тому, власники того, що ще залишилось від культурної спадщини, роками оббивають пороги органів охорони культурної спадщини, щоб знайти оптимальне рішення, а історична цінність стоїть зруйнованою та прикрита ширмою.

Як наслідок, соціально-відповідальний бізнес, не ризикуючи брати на себе відповідальність за порушення законодавства, продає об’єкт, внаслідок чого, пам’ятники архітектури, які начебто повинні мати найвищу ціну, на ринку оцінюють нижче, адже їх використання тягне власника в бюрократичне болото.

В результаті, оскільки для соціально-відповідального бізнесу такий об’єкт не становить значного економічного інтересу, пам’ятки можуть опинитись у власності тих самих бізнесменів, які готові знехтувати українським законодавством та соціальними інтересами. За такої умови, держава або місцева громада при кожному відчуженні пам’ятки має переважно право на її викуп з приватної власності і обов’язково повинна перед кожним продажем приватним особам письмово відмовитись від такого права. На практиці я ще не зустрічав випадків, коли держава б скористалася своїм переважним правом.

Тож в наших реаліях створився еталон бюрократизму, коли орган, який створений спеціально для зберігання культурної спадщини минулих поколінь, робить все від нього залежне, щоб спадщини залишались руїнами, які прикриті ширмою.

Отже, для збереження історії, необхідно все ж піти на певні послаблення, наприклад, зобов’язати власників зберегти фасади будівель та ті внутрішні елементи, які справді несуть історичну цінність, а інші частини будівлі дозволити переобладнати під сучасні реалії.

Необхідно навести лад з щойно виявленими п’ятками, встановити термін, протягом якого повинно бути проведено дослідження та прийнято остаточне рішення щодо їх статусу, встановити чіткі правила гри і виготовити по кожній пам’ятці чіткий алгоритм дій з межами дозволених перетворень, щоб потенційний її покупець свідомо йшов на майбутні значні витрати по її реставрації та був певний, що будівля зможе простояти до моменту отримання дозвільних документів, а бюрократичні процедури не затягнуться не десяток років.

У разі створення оптимальних умов, держава зможе відновити понищені часом історичні ареали міст за рахунок соціально свідомого бізнесу, який цінує історичні надбання та задля їх збереження готовий пожертвувати своїми прибутками.

Для цього необхідно змінити підходи в контролюючих органах до ситуації, щоб вони не говорили лише «як не можна робити», але і чули пропозиції бізнесу «як можна» вдихнути в об’єкт нове життя і при цьому зберегти саме ті його елементи, які становлять історичну цінність.

У результаті, вдасться віднайти точку балансу між соціальними та економічними інтересами і суттєво покращити зовнішній вигляд будівель, що становлять історичну цінність.