Історія | Як родина фермерів з Донеччини зробила релокацію свого господарства

Українці неймовірно сильні духом, сміливі й героїчні – це підтверджує історія, яку розповіла фермерка Олена Кіріченко в інтерв’ю для LIGA.net. 

Сім’я Кіріченків дуже велика – складається з 17 осіб. До повномасштабного вторгнення родина проживала в селі Маркове Краматорського району Донецької області. У кожного була своя справа та, звичайно, своє невеличке господарство.

"Ми всі жили в одному селі (окрім брата), але у кожного був свій будинок, своя робота, свої домашні клопоти. Об’єднували нас лише традиції, які започаткували наші батьки, – збиратися на свята,  допомагати один одному. Я працювала помічником вихователя у дитячому садочку. Та на одну ставку вихователя багато не купиш, тому тримала скот, який приносив прибуток. До того ж яка ти господиня, якщо у твоєму дворі немає корови. Молоко ніколи не здавали, бо приймають його зазвичай за безцінь. Я займалась випічкою, а моя сестра перероблювала молочну продукцію і потім її продавала", – говорить Олена Кіріченко.

До війни родина була зовсім не готова, бо ніхто навіть і уявити собі не міг, що вона можлива у 21 сторіччі. Після 24 лютого члени сім’ї Кіріченків намагались продовжувати жити: допомагати країні, ходити на роботу, садити город та підтримувати своє господарство у належному стані. Олена слідкувала за всіма подіями, що відбувались на Київщині, Харківщині та Чернігівщині. Жінка сподівалась, що війну закінчать і вона не встигне дійти до її рідного села Маркове.

"Коли почалася війна, ми в дитячому садочку готувались до свята мами. Пам’ятаю, як малювали на вікнах веселих мультяшних героїв та плакали, бо не могли повірити, що війна прийшла у нашу рідну країну. Це був шок".

Березень 2022 року був депресивним для всієї родини Кіріченків. Коли трохи прийшли до тями, то почали шукати евакуаційні автобуси, виписувати контакти тих, до кого можна буде звернутись у разі наступу на село Маркове.

Потім Кіріченки чули  обстріли сусідніх міст та сіл. Саме тоді почали всерйоз замислюватись про виїзд зі свого рідного села. Останньою краплею став обстріл села Маркове 28 травня.

"Ми вийшли зустрічати корів з пасовища, коли почались гучні вибухи. Я бачила, як на вулицю моєї матусі летять здорові циліндри. Падало людям в городи, побили криші, один снаряд впав біля маминого будинку, де зазвичай грається маленький Богдан – племінник, якому 2 рочки. Пощастило, що на той момент він пішов разом з татом готувати фураж для корів. Перша година після обстрілу була найважча, бо не знали, чи всі живі. Після цього випадку остаточно вирішили виїжджати".

Своїх корів родина Кіріченків віддала місцевому фермеру на перетримку. Головний критерій, за яким обирали місце, куди поїдуть, – якомога далі від бойових дій. Зупинили вибір саме на Полтавщині й саме на сільській громаді, бо впевнені, що сільська громада – це розвиток. Громаду обрали через інтернет.

"Обрали Сергіївську громаду і не шкодуємо, на мій погляд, це взагалі найрозвинутіша громада. Потім знайшли телефони волонтерів, повідомили, що ми їдемо великою родиною. Нам знайшли стару, але теплу хату 1927 року. Знайшли вантажівку, однак в одну машину з п'ятьох будинків багато не вмістиш. Хто машинку пральну взяв, хто холодильник. Дітям – ліжка. Майже усе життя залишили у Марковому. Загалом наш шлях на Полтавщину тривав близько 12 годин. Дорослі приїхали в громаду о першій годині ночі, а машина з 10 дітьми – набагато пізніше, адже водій заблукав. Коли приїхали, лив дощ, нас зустрічало багато незнайомих людей та власник будинку. Вони допомагали нам розвантажувати машину. Потім вже, коли діти доїхали, закип’ятили води, запарили мівіну – це була наша вечеря о третій годині ночі. Спали на мішках з одягом".

В сім’ї багато дітей, яких потрібно годувати, а тому часу на адаптацію на новому місці зовсім не було, каже Олена. Перше, з чого почали, – наводити лад у будинку: розмістились, викосили усю траву, посадили город. З усім цим допомагали небайдужі люди.  Голова Сергіївської громади запропонував знайти спонсорів та вивезти господарство родини з села Маркове. Кіріченки погодились і тоді разом вирішили, що зосередять усі свої сили на розвитку господарства.

"Коли зв’язалися з фермером, то дізнались, що з 18 голів корів залишилось лише 6 молодих. Він вирізав їх на м'ясо, а ті, що залишились, були в жахливому стані. За кожну голову фермер повернув лише по 2 000 грн, тобто 20 000 грн. За такі гроші навіть одну корову не купиш".

Своїх корів майже не залишилось, тому родина викупила чуже господарство. Наразі фермери тримають 14 голів корів, одного бика й 13 телят. Після оновлення свого господарства родина почала шукати можливості для свого розвитку: оформили ФОП, почали зв’язуватись з усіма громадськими організаціями, вигравати гранти. Саме так Кіріченки вийшли на зв'язок з ГО "Бізнес спільнота сільських жінок", яка надала фермерам гроші та менторську допомогу.

"Пів року нам допомагали вести бізнес маркетолог, бухгалтер, знавець щодо стандартів. На кошти гранту побудували корівник. Також обрали новий напрямок для розвитку – вирішили займатися сироварінням. Пройшли курси у Тетяни Дядечко. Однак сім’я велика і з нуля починати надто складно. Ми розподілили обов’язки між усіма в родині: хто доїть, хто сири варить, хто бухгалтерією займається. Податки сплачуємо і в громаду, і в державу. Справа тільки налагоджується, попереду ще великий розвиток".

Попри те, що на Полтавщині багато хто займається сироварінням, у родини Кіріченків фактично немає конкурентів, бо реалізують унікальний товар. Виготовляють крафтові сири: фета, сулугуні, моцарела, халумі, качотта тощо. А також  традиційну молочну продукцію: солодкі вершки та масло.

Реалізують товар у своїй громаді та сусідніх, рідше виїжджають до міста. Є свій маленький інтернет-магазин. Частину продукції відправляють воїнам ЗСУ. Плани родини на найближче майбутнє – об’єднати крафтовий ринок виробництва сирів у всій Україні.  Зробити одну платформу з гарною репутацією, щоб люди приходили туди й знали, що тут продається смачна та натуральна продукція. Головне – вірити в себе, шукати можливості та постійно навчатись, зазначає Олена Кіріченко. 

"Наразі є дуже багато донорських та менторських видів допомоги. Потрібно лише бажання вчитися й не боятися робити щось нове. Було важко поєднувати бухгалтерію з сироварінням. Адже ми відкрили ФОП, проводили людям зарплатню, робили квартальну звітність за працівників, річну за себе, сплачували податки, заповнювали декларації. Але з часом ми розібрались, бо немає нічого неможливого".

Єлізавета Ломонос

журналіст