Голова прикордонної громади Чернігівської області про вилучення військового ПДФО

Ріпкинська громада – одна з найдивніших на мапі України. Фактично, це наступник Ріпкинського району Чернігівської області. Наразі в громаді – 46 невеликих, загалом таких, що перебувають у стагнації малонаселених сіл, і три селища міського типу. Нинішня площа громади – майже 1000 квадратних кілометрів.

Це лісистий край, північно-західна межа якого – Дніпро, за яким – Білорусь. Життя громади продовжує лишатися складним. Близькість до агресора – це постійний ризик обстрілів. Багато замінованих територій. Це ускладнює логістику і ведення бізнесу.

Як позначилися на глухій місцевості процеси децентралізації? Як громада пережила окупацію? Як складаються стосунки з центральною владою? Що керівники громад думають про вилучення частини бюджету у вигляді ПДФО від військових?

Про це LIGA.net поговорила з головою Ріпкинської громади Сергієм Гарусом.

Про децентралізацію, бюджет, стосунки із владою і розвиток бізнесу 

– Як змінилося життя громади з децентралізацією? Наскільки більш незалежними ви стали в ухваленні рішень щодо громади?

Процес був не такий простий. Це зараз, коли роки пройшли, так здається. Ми об’єдналися як громада дуже пізно, вже наприкінці процесу створення об’єднаних територіальних громад (ОТГ). Лише у 2020 році. Чому? Бо в нас не було достатньо рад. Планувалося 18 селищних рад для нашої ОТГ. Але багато сільських рад не хотіли об’єднуватись. Казали – ми побудемо самостійними. Ну добре, побудьте…

Ми за цей час спокійно зміцнили нашу матеріальну базу, придбали нову техніку, оновили насосне обладнання. Тож до 2020 року ми підійшли з нормальною базою комунальних підприємств.

– Чому села не поспішали в ОТГ? Я чув, що ті, що ближчі до обласного центру – Чернігова, хотіли доєднатися до Чернігівської громади.

Ну, у нас не було таких, які бажали прямо до Чернігова. Це про села, які безпосередньо біля міста, може йтися… Але чому була така мотивація? Бо була страшилка така – і ці міфи поширювали ті, хто саботував реформу – що кошти заберуть у сіл. І ніхто жодної копійки в селах не побачить.

І друга страшилка – мовляв, побувають у вас разок і далі про вас знати ніхто не буде до наступних виборів. Але, в принципі, як показав досвід 2021 і початку 2022 року, ми зробили все, щоб кошти, які надходили, забезпечували всю соціальну сферу – школи, садки, фельдшерсько-акушерські пункти (ФАП), лікарню, всі інші заклади й заклади органів місцевого самоврядування (ОМС). Плюс почали проводитися нарешті роботи з доброустрою. Бо в деяких населених пунктах були якісь роботи в цьому напрямку. А в деяких нічого не робилося. От взагалі.

– Про ефективність використання коштів громади: чи не були села зацікавлені освоювати свої бюджети самі, без ОТГ?

Ну от коли ми нарешті об'єдналися, то виявилося, що у нас були такі ради, де 70-80% надходжень просто йшли на оплату роботи 3-4 працівників. І все.

– Настільки все було погано?

Так. Премії, місячні, квартальні… Зараз усе струнко, все працює в єдиній системі. І якщо ми зараз  преміюємо когось із голів, то за конкретну роботу, яку він провів. Не просто дали премію маленьку, але виплату даємо, що стимулює конкретно за щось – за проведену роботу. Для старост чи діловодів. "Зрівнялівки" немає. Ми скоротили низові ради з 18 до 10 осіб. І уявіть собі – керованість округами анітрохи не постраждала. Але при зменшенні апарату ефективність явно підвищилася.

– Наскільки ефективно зараз проводяться роботи ними?

Ми прикордонна область. Враховуючи воєнний стан, ті роботи, де ми можемо проводити роботи з доброустрою, ми проводимо, але дуже багато територій, які заміновані, де збудовані укріплення, і ми туди доступу не маємо і слава богу,  бо важливо не картинка якась там, з доброустрою, а загальна обороноздатність країни.

– Раніше ми говорили з вами, що деякі громади використовують бюджети неефективно. Який у вас бюджет громади? Як він формується? І як його витрачаєте ви?

Показники бюджету за основним надходженням лишились такі самі. Зменшилися надходження від бізнесу, бо ж війна. Але збільшилася кількість надходжень від військовослужбовців.

До війни в нас було десь 100 млн грн – річний бюджет. А вже у 2022 у нас було 133 мільйони. Різке зростання. І зрозуміло чому. У нас п’ять підрозділів, які сплачують додатково нам у бюджет податок. Але ми його не діваємо кудись. Ми допомагаємо за ці гроші їм усім для зміцнення обороноздатності. Будівельними матеріалами, запчастинами. Частково ці гроші використовуються для реконструкції бомбосховищ. І все.

– Розкажіть, на що витрачався бюджет до вторгнення і на що витрачається зараз?

Тоді основними витратами були заробітна платня. В основному – для освітян, більш ніж половина. Приблизно 20% ішло на управління й органи влади. Все інше – освітлення, розвиток, доброустрій, комунальні послуги. Зараз додалися укриття. Власне, десь 30% бюджету йде на укриття. А далі освіта – це десь 50%. І все інше – освітлення, управління, доброустрій – це 20%, що залишилися.

– Тепер, скоріше за все, податок на доходи фізосіб (ПДФО) військових у вас заберуть….

Ну, якщо заберуть, це буде десь мільйонів 33-35 приблизно. Більше ніж чверть бюджету. Я не проти того, щоб забирали. Але є побажання, щоб ці кошти спрямовувалися на підрозділи. Щоб бійці не проходили десятки кіл бюрократичного пекла, щоб отримати якесь додаткове обладнання. Або те, що не передбачено штатним розписом. Або дрони, планшети, ноутбуки. Зараз ми можемо закривати це простіше і швидше.

А враховуючи, що вони (Кабмін. – Ред.) одноразово надавали кошти військовим і з лютого деякі з них не використані – це дещо неправильно. Коли кошти 6-7- місяців лежать і не використовуються – це дещо неправильно.

– Не відчуваєте тиску центральної влади? От зі скасуванням ПДФО, наприклад.

Взагалі ні. ПДФО таки забирають. Катастрофи з цього не має бути. Але частину ПДФО я б лишив – для Збройних Сил, дислокованих у громаді. Бо потреби кожен день змінюються. А кошти мають бути мобільні. Своїм бюджетом без ПДФО ми витрати "наших" військових не потягнемо. У нас свої захищені статті є. І їх багато. А зараз забрані у громад доходи від ПДФО військових підуть просто в загальний бюджет.

– Раніше ви критикували громади, які витрачають гроші на ремонти чи барабани в бомбосховищах під час війни.

Якби у представників громад родичі служили, вони б просто інакше думали. У мене служить син.

– Як відбувається допомога підрозділам із бюджету? Яка механіка процесу?

Є два шляхи.  Або ми даємо субвенцію безпосередньо на підрозділ – і підрозділ проводить закупівлю з тендерною процедурою. Або, якщо це нагальна потреба, то ми безпосередньо виділяємо кошти й напряму оплачуємо пиломатеріал або шини, акумулятори – і військові просто забирають.

– Деякі голови громад казали, що гроші, спрямовані на доброустрій, не можна перекинути на військові потреби? Чи це не так?

Та ну! Це стосується лише коштів захищених статей. Будь-які кошти, що за межами захищених статей, можна простим рішенням сесії перекинути на потреби, нагальні для громади. Окрім захищених статей усе можна легко перекинути.

– Скільки людей виїхало з громади? Скільки проживає зараз?

Виїхало людей під час війни небагато. Близько 40 дітей і 300 дорослих. Це на 14500 населення. Це дає нам статистика, а вона неточна. Багато руху, коли люди їздять туди-сюди.

– Що далі? Яким бачите майбутнє громади? Ви по суті у ведмежому куті.

Основний напрям – деревообробна промисловість. Сільське господарство, перероблення, оброблення деревини. Елеватори й так далі. Умови є. Два елеватори в громаді, вони вціліли. Один з них великий, іншій спеціалізується на висушуванні зерна. Тобто, напрацювання є.

– Ворог оточує громаду з трьох боків. Траса на Гомель і Мінськ закрита. Ви в куті, хоча раніше багато білорусів приїжджали на закупівлі…

Так, багато товарів дешевші в нас були.

– Багато приїжджало їх?

Через Яриловичі, доходило до  800 машин на день. Не тільки на Ріпки. І на Ріпки, і на відпочинок, і на закупи. Зазвичай, як їхали з Чернігова, заїжджали в Ріпки, дозатарювались і їхали на Білорусь. Вивозили звідси коньяки, ікру, шоколадні вироби наші дуже цінували.

– Ріпки багато мали з цього?

Мали трішки. Великої погоди білоруси не робили, але машин тут було дуже багато. Оточення впливає. Це – не дуже передбачуваний сусід. Що у нього в голові, що він може утворити? Логістично ми поряд. Усі наші школи, садки, об'єкти інфраструктури – в зоні доступу російської чи білоруської артилерії.

– Тобто прямо без повітряної тривоги.

Так, просто прилітає. Правда, прямих прильотів не було. Але через нас летіла авіація, яка бомбила Чернігів. Кожен день, за 15 хвилин до опівночі, літала авіація. Окрім того, через нас летіло багато шахедів, що прямували на Київ. Останнім часом цих прольотів стало менше. Можливо, вишукують інші маршрути, бо тут їх дуже багато збивали.

Про героїв Ріпкинської громади й окупацію

– Як окупація вплинула на громаду? Розкажіть історію про голову місцевих мисливців Кульгейка, який підірвав окупантів, що зайшли до нього додому, гранатою. Що там сталося?

З Анатолієм Кульгейком (голова Ріпкінського осередку Українського товариства мисливців і рибалок, УТМР. – Ред.) сталося так. В орків на самому початку пропав безпілотник Орлан. І він був прив’язаний до залізниці й лісу. Вони його шукали по обидві сторони залізниці Чернігів-Гомель. І в них несподівано виникла ідея, що його могли збити мисливці. Їм були потрібні списки. Вони поїхали до УТМР. Але там нікого не було, було закрито. Тож вони поїхали до Кульгейка додому. Він у нас був. І тільки він поїхав, надійшла інформація, що орки поїхали до нього.

Хлопці зателефонували, кажуть йому: дивись, бо тебе там шукають. І щойно Кульгейко приїхав додому, через кілька хвилин вони вже були на подвір’ї. Він жінку послав на кухню, тут же почали ломитися до нього в двері. Вона з кухні чує, що бійка у дверях. А потім сильний удар, що хату трусонуло, аж каструлі на кухні позлітали.

Орки почали тікати, скільки там поранених було і вбитих – нереально. А в Анатолія Івановича було сильне поранення голови, намагалися його оперувати, але він в той же день біля опівночі помер. На наступний день домовлялися, щоб орки випустили машину до села Голубичі, звідки Кульгейко був родом. А вони випускали не більше 2-3 машин на день. Дозволили 10 людям, без телефонів. Усіх обшукали. Отакий похорон.

Вони, до речі, поїхали потім в УТМР, але нічого до пуття там не знайшли. Він всю інформацію забрав і сховав. А сам Орлан уже після деокупації наші хлопці знайшли. Коли будували укріплення на Гомельському напрямі. У нього пальне закінчилось і він банально впав і переламався навпіл.

– Як проходила окупація?

Спочатку доволі довго вони транзитом проходили. Один з мостів ми заклали шинами і зробили завал. Він був непроїзний. Усі населені пункти й основні дороги були заздалегідь завалені деревами. В перший день повномасштабного вторгнення, коли відійшли наші прикордонники, зателефонували, кажуть: іде колона машин на Чернігів. А через 40 хвилин – поїхали вже назад, побиті, покручені, всі в крові, орки на підніжках… І ще декілька орків бігли за машинами, їх не підбирали.

А ближче до вечора ми вже чули гуркіт бою біля Чернігова, в районі Рівнопілля.  Вони намагалися їхати обхідними шляхами, манівцями. Але всюди зустрічали завали. І три дні вони їх розбирали. Боялися, що вони будуть заміновані.

– Коли вони зайшли в Ріпки?

Коли їхню колону розбили під Черніговом, вони тікали через Павлівку. Там був завал. І тоді вони по Любецькій дорозі, від Дніпра сюди під вечір зайшли. Але наші хлопці накидали їжаків, колючок, і цим колону зупинили.

– Хлопці – це військові, чи…

Та ні, чисто наші місцеві люди. Накидали колючок і шість машин зупинили. Останній їх Урал з пиломатеріалами доїхав на голих дисках майже до центру міста. Вони повтікали. Це було вночі. І до ранку наші хлопці всі колеса замінили і всі ці машини сховали, крім однієї. Останнім був цей Урал. Ми підчепили його трактором, теж хотіли затягнути. І в цей час орки на БТРі з мосту залітають і починають стріляти по трактору. І захопили його. Ближче до обіду приїхав начальник їх росгвардії і почав – або техніку повертайте, або ми тут зробимо зачистку. Техніку їм ніхто не віддав. І вони о першій годині почали виламувати двері в нашому райвідділку і там розташовуватися.

– Коли це відбувалося?

Це вже було на початку березня, як я пам’ятаю. Частина підрозділу лишилася, частина хотіла виїхати. Але не вийшло, бо зійшлося на мітинг людей десь 800 і їм не дали виїхати. Був діалог на криках – мовляв, якого ви сюди приїхали, вас тут ніхто не чекав. І вони тоді закрилися в райвідділку. І передали звістку – вибирайте п’ять людей і приходьте на переговори. На наступний день ми підійшли, вони ночували там, не спали, техніку не глушили. Бо їм уже розказали, що тут усі бандерівці й агресивні. Умови були зустрічні – ви повертаєте техніку, а наші – ми блокуємо Ріпки.

– Ви їм ставили умови?

Ну, а як. Нам треба було виїжджати з міста, воно було відрізане від громади. Ми віддали їм цю заховану техніку врешті-решт. Але не всю. Одну одиницю техніки ми не віддали. Вони її так і не зайшли. Витрусили з неї все по максимуму. Було два заправники, орки жалілися, що там була солярка. Ну, наші сказали, що не було. А раз не було – то й не було.  Кожен день ми зустрічалися на мосту. І кожен день на протести виходило близько тисячі людей (населення Ріпок – близько 8000 людей до повномасштабного вторгнення. – Ред.). Але росіяни і тут "бикували" – "мы не будем с вашим бардаком разговаривать, вот подходит 5 человек от вас, с ними и будем". Дозволяли виїжджати то по дві машини, то по чотири.

– У самих Ріпках вони були?

Стояли блокпостами навколо. Але домовленість була така, щоб у самих Ріпках їх не було.  Ще від них фраза запам’яталася: "мы вас присоединим к Беларуси, будете знать как митинговать". Дуже показово.

– Важко було переміщатися по громаді під час окупації?

2-4 машини на день, просто для людей. З бензином була біда. Потрапити в окремі села, як от Велика Вісь чи Вишневе, було вкрай важко. Там вони стояли капітально, не пропускали практично нікого. Раз на три дні дозволяли вивозити хліб, ліки, а потім дозволили проїзд молоковозу.

– Чи вивозили дітей? І взагалі, чи багато людей змогли виїхати?

Частина Чернігівського регіону, бо багато людей ринулись на дачі і були там заблоковані. Більше сотні машин до нас майже одразу приїхали з написами "діти". Наші вже показували їм, як обхідними шляхами потрапити в Білорусь. Дуже багато з них потім через Білорусь виїхали на Європу.

– Багато людей окупанти вбили в громаді?

9 людей загинули. Ігоря Луцкого, коли вони відступали, просто розстріляли з колони. Швидка не встигла доїхати. Один з наших проривався на Чернігів, ще одного розстріляли біля Рівнопілля, когось у спину застрелили десь на дорозі. В машинах у людей попрострілювали колеса, баки попробивали.

Ще 10-12 людей потрапили з вогнепальними пораненнями до нас у лікарню. Але їх лікарі врятували. Хоча з ліками був напряг страшенний. Вдавалося нашим ходокам за долари купити антибіотики десь у Гомелі. Це було важко, бо в Білорусі це все за рецептами. Але коли дізнавалися, що з України, білоруси виручали – продавали з-під поли.

Тим паче там багато вихідців з України або мають родичів. Вони до нас заїжджали, завозили продукти, родичів вивозили туди. Цей елемент допомоги від білорусів дійсно був.