Три плюси, які допоможуть Україні подолати кризу. І мінус, який все помножить на нуль

У попередніх колонках на LIGA.net йшлося про те, чому нинішній підхід до економічного відродження, заснований на підтримці "пріоритетних галузей", практично, напевно, не спрацює в Україні XXI століття (як не працював і раніше). І про ті першочергові, мінімальні завдання, на яких слід би зосередити обмежені організаційні та матеріальні ресурси для того, щоб забезпечити хоча б необхідні умови для здорового економічного зростання.

Однак, роль "нічного сторожа" категорично не задовольняє наших енергійних політиків, як, втім, і виборців, які стоять за ними, які, в масі своїй, теж не готові сприймати таку пасивність.

Ну, що ж, якщо після виконання найнагальніших завдань, які крім держави ніхто й ніяк не вирішить (як відновлення та модернізації інфраструктури, чи будівництва ще потужнішої армії), залишаться сили та кошти, то їх теж є куди вжити. До того ж, зі значно більшою користю і меншими корупційними ризиками, ніж індустріальна політика, що старанно лобіюється вже другим поколінням "червоних директорів".

Замість підміняти ринок, найрозвинутіші держави намагаються йому допомогти, знижуючи транзакційні витрати, а також сприяючи розвитку конкурентних переваг у широкому сенсі, і подолання "вузьких місць", що заважають їхній реалізації.

Довгострокове стале зростання добробуту (ВВП) визначається міжнародною конкурентоспроможністю. Це слово з теорії Майкла Портера стало центральним для Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ, відомого також як "Давос") і означає саме набір передумов для довгострокового економічного зростання. Відповідно, політика конкурентоспроможності – це аналіз загальних конкурентних переваг країни, як поточних, так і потенційних, та вироблення на його основі таких заходів, що дозволять цим перевагам реалізуватися.

Для цього потрібно виявляти конкурентні переваги (у широкому сенсі – у вигляді пропозиції факторів виробництва та можливостей для розвитку), "вузькі місця" конкурентної позиції, які найбільше заважають реалізації цих переваг, і на підставі цього аналізу, за можливості, усувати такі перешкоди у пріоритетному порядку, а також розвивати самі переваги.

Держава не може і не повинна визначати "пріоритетні галузі": на додаток до викладених раніше аргументів, це просто складне завдання в сучасному постіндустріальному світі, аж надто швидко і різко змінюються умови для конкретних видів діяльності – так, що людям доводиться кілька разів за свою кар'єру змінювати професії. Не кажучи вже про корупцію, до якої може призвести допомога окремим проєктам або галузям, часто об'єднаним асоціаціями.

А ось загальні конкурентні переваги змінюються набагато повільніше, і є свого роду "загальним благом" для бізнесу – тому, наданий сам собі, він лише частково бере участь у їхньому формуванні: тобто має місце "провал ринку", який і може заповнити державу. Крім того, така роль держави максимально знеособлена, без конкретних бенефіціарів, тому корупційна "сокира під компасом" не зіб'є з курсу.

Тому потенційно сумлінний, добровільний, компетентний і некорумпований уряд має велике і благодатне поле для економічної політики.

Найбільш відомі приклади такої політики, що виникли ще до того, як вона отримала свою назву, пов'язані з розвитком людського капіталу, і, особливо, створенням середовища, сприятливого для інновацій. Такі заходи, як загальна середня освіта та забезпечення базових медичних послуг для всіх, не створюють особливих переваг конкретним галузям або підприємствам, але забезпечують необхідну базу для професійної освіти та достатньо працездатного населення, щоб підприємці індустріальної ери могли продуктивно інвестувати.

Те саме стосується інфраструктури загального користування. Позитивний вплив цих факторів на економічне зростання в тих країнах, які страждали або продовжують страждати від неграмотності або масових хвороб, багаторазово підтверджено.

Однак, у постіндустріальній економіці виграють, насамперед, ті країни, в яких, крім цього, є достатня концентрація талантів та інші умови, які часто важко виміряти (такі, як культура, цінності, традиції виховання тощо), що сприяють інноваціям.

Саме здатність генерувати інновації ВЕФ зараз вважає найголовнішою конкурентною перевагою, до того ж на відміну від колишніх часів – незалежно від стадії розвитку. Роботи невідворотно виграють конкуренцію у дешевих робочих рук, тому за оцінкою експертів ВЕФ, у наш час – на відміну від XX століття – навіть у бідних країн мало шансів встигнути наздогнати розвинені, або хоча б пробитися до категорії "середнього доходу" (до якої належить Україна) за рахунок дешевої робочої сили.

У країнах, де культура і традиції не схильні до інновацій, або місце існування виглядає не найкращим чином, відштовхуючи таланти, навіть створюються спеціальні "містечка геніїв", такі, як Цукуба в Японії (де були проблеми з культурою) або Бангалор в Індії (де у звичайних містах надто вже відчуваються злидні переважної більшості населення).

Малайзія активно приваблює найкращі університети світу створювати філії; Нова Зеландія, серед багатьох інших, активно заманює таланти з усього світу привабливими імміграційними програмами та винятково комфортним середовищем проживання; Сінгапур організує "ярмарки" для знайомства інноваторів із венчурними інвесторами, а китайські програми підтримки та залучення талантів набули таких масштабів, що ФБР їх навіть розслідує як загрозу через промислове шпигунство. І це лише кілька прикладів з одного регіону, але подібні політики є у всіх розвинених і успішних країнах, зрозуміло, усюди – зі своєю специфікою. 

А що ж у нас? 

Україні якраз порівняно пощастило: найперспективніша наша конкурентна перевага, згідно з багаторічними дослідженнями ВЕФ та інших організацій, – це здатність генерувати інновації (але не "впроваджувати" їх у виробництво, і не запозичувати – це різні речі).

Наша країна в першій 50-ці за здатністю виробляти інновації та надавати інтелектуальні послуги. Мова не тільки про ІТ, насправді не менші перспективи у нас є в дослідженнях та розробках, дизайні, виробництві відео- та аудіоконтенту, дистанційних послугах, та багатьох інших нових галузях, які з'являються швидше, ніж держава може собі уявити.

Другий природний чинник конкурентоспроможності – знамениті чорноземи – даний нам природою. Тут досить просто не заважати, і головна реформа вже йде: ринок землі запущено і буде лібералізовано поетапно.

Проте, важливо підкріпити ринок землі судовою реформою – вона взагалі наріжна будь-якого розвитку, але у цій галузі особливо критична. Також може бути актуальним питання про розвиток фермерства, недопущення "латифундій" – або навпаки, ставки на великі та технологічно досконалі підприємства.

Третій фактор, про який багато йшлося – транзит. Однак, на жаль, на даний момент він не актуальний, і чи відновиться знову – невідомо, залежить від сценаріїв закінчення війни та подальшої долі РФ або того, що на її місці утвориться після чергової смути. Тому "транспортні коридори" актуальні в межах України, але навряд чи в найближчому майбутньому цей фактор може зіграти роль драйвера зростання.

"Реіндустріалізацію" як довгостроковий драйвер зростання?

А ось у галузі промисловості близькість до ринку ЄС і порівняно дешева робоча сила – це дуже швидко перехідні переваги.

З одного боку, "Індустрія 4.0" – це "реіндустріалізація" зовсім не в тому сенсі, в якому її часто розуміють як продовження індустріалізації. На відміну від промислової революції XVIII-XIX століть, не йдеться про зростання зайнятості в промисловості: трудомісткі операції, як і раніше, аутсорсуватимуть країнам із дешевою робочою силою.

Тільки автоматизовані виробництва готової продукції дійсно стає вигідніше розміщувати поруч із кінцевим споживачем, тим більше, що в тих же багатих країнах найнижча вартість капіталу і найменше ризиків. Але Україна в жодному найближчому майбутньому не зможе задовольняти ці критерії, а зі стану постачальника справді дешевої робочої сили вона або вже вийшла (більша частина світу живе бідніше), або дуже скоро вийде, особливо якщо вступить до ЄС.

Тому на обмежений час якісь трудомісткі виробництва можливо і розміщуватимуть на заході нашої країни (саме для експорту їхньої продукції і потрібні, в першу чергу, автобани на захід та пункти пропуску), але це короткострокова перспектива, яка не потребує жодного особливого сприяння від держави, крім створення загалом сприятливих умов для бізнесу та будівництва інфраструктури загального користування.

Проте робити ставку на "реіндустріалізацію" як довгостроковий драйвер зростання – велика і дуже дорога помилка. Тим більше, що поняття "розвинена країна" та "промислово-розвинена" вже років 40 як перестали бути синонімами, лише стереотип залишився.

Зрозуміло, промисловість розвиватиметься своєю чергою, слідом за потребами внутрішнього ринку – там, де це вигідно, і експорту – у переробці природних ресурсів, і навіть тих, найчастіше вузьких, ринкових нішах, де в наших фірм є виробничі ноу-хау. Ось тільки довгостроковим драйвером зростання вона більше ніколи не буде, цей час пішов безповоротно.

Заперечувати це – означає повторювати помилку тих, хто у XVIII-XIX століттях сміявся з промисловців і продовжував наполегливо ставити на сільське господарство, бо, мовляв, "брязкальця" вторинні, а без їжі нікуди. 

Скинути кайдани

Є й інший бік політики конкурентоспроможності: усунення "вузьких місць" у конкурентній позиції країни.

В Україні, як і багатьох інших менш розвинених країнах, це насамперед високі транзакційні витрати, що не дають ринкам виконувати свою роботу. Інституційна економіка вчить, що держава, якщо вона бажає сприяти розвитку "активно", і здатна це робити, має утриматися від спокуси замінювати ринок у визначенні перспективних напрямів розвитку, не кажучи вже про ціноутворення та розміщення інвестицій.

Натомість, ринкам можна допомогти через зниження транзакційних витрат, які заважають їхній роботі, а це робиться шляхом розвитку правових та ринкових інститутів, основного емпірично доведеного фактора довгострокового зростання.

У нас із цим не погано, а дуже погано:

- Судова та правоохоронна системи, що стали притчею во язиціх.

- "Правила гри" практично зав'язані на конкретні персони, а не писані закони (і, як наслідок – "державний фаворитизм").

- Непрозорість структури бізнесів та бізнес-процесів.

- Нарешті, частково як наслідок всього переліченого вище, частково – властивість системи, монополізація і картелізація дуже багатьох галузей, навіть не схильних до цього за своїми економічними властивостями. Тут просто неоране поле для діяльності.

Як мінімум, необхідно забезпечити виконання контрактів, захист власності; чіткі, прості та стабільні правила гри, засновані на практиці, тому інтуїтивно зрозумілі та прийнятні для всіх сторін; прості та швидкі процедури (тут діджиталізація на допомогу); і незатишну, але надійну "запобіжну сітку" соціальних гарантій, від якої можна відштовхнутися для нового ривка – зниження ризику у разі програшу.

Але можна йти далі, допомагаючи долати інформаційну асиметрію, поширювати знання; страхуючи воєнні ризики; а також аналізуючи та усуваючи інші можливі причини високих транзакційних витрат. Тут є величезне поле для "активної державної політики".

Водночас одне з найбільш вбивчих для зростання наслідків слабких інститутів – нерозвинені фінансові ринки. Відповідно, найбільші інвестори – портфельні – можуть вкладати переважно у державні цінні папери та дуже обмежене коло інших, до того ж на закордонних біржах.

А стратегічним доводиться в кожному конкретному випадку вести довгі переговори, замість того, щоб просто купувати акції компанії, що їх зацікавила, і, якщо вона виправдовуватиме очікування, доводити свій пакет до контрольного. Тут критично важливий захист прав власності, зокрема – міноритарних акціонерів.

Декому здається, що компенсувати всі вищеописані недоліки, можна просто надавши якимсь великим інвесторам податкові пільги (бюджет, тим часом, наповнювати за рахунок всіх інших), і забезпечивши їх усім необхідним в "індустріальних парках" (за рахунок платника податків).

Це є "інтуїтивно зрозумілим", а ті, хто зацікавлений у корупційній складовій такого підходу, охоче підсовують "очевидні" приклади успіху в інших країнах. Але ця простота, як часто буває, оманлива: конкретне підприємство, побудоване або таке, яке вижило завдяки державній підтримці, його можна урочисто відкрити, показати по телевізору, у нього є конкретні бенефіціари і стейкхолдери.

Тим часом альтернатива, можливо куди привабливіша, залишається нереалізованою, і тому її не видно. А тим часом статистичний аналіз показує, наприклад, що, створюючи одне робоче місце за рахунок коштів платників податків (а інших грошей у нього немає), держава знищує, в середньому, як мінімум стільки ж у приватному секторі.

Відповідно, якщо дійсно хотіти залучати інвестиції, то потрібні не "інвестняні", які лише легалізують особливий статус окремих інвесторів (до того ж, зовсім не іноземних!) на шкоду іншим, а загальні правила гри: прозорі, безособистісні та привабливі для інвесторів.

Для цього, крім перерахованого вище, потрібна передусім податкова реформа, оскільки це та сторона державної політики, з якою стикаються всі, без винятку, підприємці.

А головний недолік нашої податкової системи давно відомий: величезні можливості для свавілля, корупції та ухилення, на яке можна заплющувати очі.

Нікуди не поділася індустрія "конвертаційних центрів", податок на прибуток дозволяє визначати зобов'язання "на око" та встановлювати плани щодо податкового навантаження, не до кінця закриті "дірки" в адмініструванні ПДВ…

Крім того, загальний податковий тиск дуже великий для країни з недостатньо гарною якістю державного управління: співвідношення "ціна-якість" держави неконкурентне на світовому ринку. До того ж, за такого обсягу перерозподілу ВВП через публічні фінанси, швидке і тривале зростання взагалі недосяжне.

На жаль, особливо радикально, до сінгапурських 20% ВВП, скоротити витрати не вдасться через високі потреби, особливо на оборону та виплату пенсій (і те, й інше – об'єктивно), але 35% – цілком реально зробити. А якщо провести ліберальну пенсійну реформу, то в довгостроковій перспективі, коли буде виплачено всі нинішні зобов'язання, можна скоротити розмір уряду і далі, до 30%.

Втім, на жаль, навіть у разі успіху це не перетворить Україну на "податковий офшор" у жодній перспективі, тому самі собою низькі податки як конкурентна перевага – не наш шлях. Тому досі порівняно високий податковий тиск треба компенсувати чимось іншим.

Один із очевидних резервів – простота та однозначність адміністрування. Окрім питання "скільки податків" є ще питання "як": треба домогтися того, щоб платник міг спокійно працювати, не знаючи особисто ні "свого" податкового інспектора, ні начальника податкової – як зараз можуть собі дозволити хіба що платники єдиного податку. А для цього потрібно замінити невикорінно дискреційний (корупційний) податок на прибуток податком на виведений капітал, за можливості перенести навантаження з доходів на землю та нерухомість, а також "перезавантажити" податкову та митницю.

Ну і, звісно, розвивати наші конкурентні переваги, заради яких підприємець буде готовий платити більше податків, ніж в умовному Сінгапурі. Проте, головна проблема у тому, що найважливіша з них – в людському капіталі – сформувалася за допомогою нерівноважного, неприродного, розвитку в радянський період. Вона не підкріплена іншими, як у країнах, що розвивалися у нормальному ринковому руслі.

Тому, якщо пустити цю ситуацію на самоплив, то, швидше за все, рівновага відновиться, аномалія зникне, разом із перспективою стати драйвером прискореного зростання – а на створення такого потенціалу природним шляхом йдуть десятиліття.

Зокрема, це виявляється в тому, що наша країна глибоко в другій сотні за здатністю утримувати та залучати таланти – тому ми їх втрачаємо разом із доходами, які вони приносять. Тож найбільш актуальний напрямок політики конкурентоспроможності – це утримання талантів, здатних конкурувати у сучасній "економіці знань".

Базові умови для їхнього збереження та залучення однакові для всіх, незалежно від галузі: правова держава, необтяжливі закони – максимум індивідуальної свободи, комфортне та безпечне місце існування, хоча б порівняно низькі податки (= "маленька" держава, на противагу "активній ролі"), висока купівельна спроможність доходів (означає – жодного протекціонізму), хороша інфраструктура, "бренд країни", та інші блага.

Важливий фактор, до речі – професійна армія, відмова від загального військового обов'язку, і, відповідно, примусової мобілізації.

Благо, в Україні цілком достатньо досвідчених і здатних до військової справи людей, які готові добровільно (а, тим більше, з доброю оплатою) захищати нашу Батьківщину.

Але ось тут, якраз, доречні і специфічніші інструменти – тією мірою, якою конкретна держава здатна ними користуватися.

Багато країн дають талантам особливі умови, навіть прямі гранти – втім, це вкрай корупційна функція, тому краще не намагатися переносити їхній досвід на наш ґрунт.

Натомість в Україні історично склався своєрідний "стихійний привілей" для високооплачуваних фахівців та стартапів: спрощена система оподаткування. Саме вона зіграла роль політики конкурентоспроможності, дозволивши піднятися ІТ-галузі, а також іншим "креативним індустріям".

Щоправда, спроба закріпити цей режим у вигляді "Дія сіті" навряд чи може бути однозначно позитивним прикладом, оскільки несе на собі відбиток все тієї ж "індустріальної політики": орієнтована на одну конкретну галузь, до того ж вже не зароджувану, а цілком зміцнілу; обмежує конкуренцію у цій галузі, чим послаблює її; і, що найгірше, створює передумови для наступу на решту креативних індустрій, яким пощастило менше.

Необхідно радикально знижувати податкове навантаження на зарплату, особливо за "гнучкої" зайнятості, для того, щоб послуги нашої держави були конкурентоспроможними за співвідношенням "ціна-якість". І/або закріпити законом можливість сплачувати мінімальні прямі податки в обмін на відмову від державної пенсії, "соцстраху", а, можливо, й освіти з медициною – все це самостійна людина може замінити на приватні послуги, і дуже часто так і робить.

Водночас, принаймні, приватні освітні та медичні послуги в Україні цілком конкурентоспроможні – що не дивно, адже вони базуються на тому ж людському капіталі.

Загалом, якщо замість безплідних, а то й шкідливих спроб виділяти якісь "пріоритетні галузі", серйозно зайнятися вивченням конкурентних переваг та винаходом способів їхньої реалізації, а також аналізом транзакційних витрат та їхнім зниженням, то відкривається величезний простір для справді корисної державної активності, до того ж набагато менш витратної та корупційно-ємної. Питання лише в тому, чи здатна наша держава реалізувати все це належним чином.