Валерій Пекар: За нашу і вашу економічну свободу!
Минулий тиждень приніс низку економічних новин, які викликали радість в одних та роздратування в інших: були ухвалені закони про Дія.City, індустріальні парки та локалізацію.
То слід радіти чи дратуватися? "Зрада" чи "перемога"?
Звичайно, це добре, коли держава запроваджує економічні стимули, на кшталт Дія.Сіті, локалізації чи індустріальних парків. Але головне питання полягає в тому, чи є довіра до цієї держави. Чи не станеться так, що підприємці потрапили на гачок – податки знижені, а потім підвищені до попереднього рівня (таке вже бувало)? Чи не станеться так, що пільги отримають лише кілька людей, чиї прізвища й так уже давно очолюють рейтинги найбагатших? Чи не станеться так, що все завершиться лише вимогою додаткової довідки, яку можна порівняно недорого придбати у чиновників окремого міністерства (адже продаються в Росії білоруські ананаси)?
Там, де розвалена держава втратила довіру з боку підприємців, жодні пільги чи спеціальні умови для бізнесу не запрацюють. Вони врешті потраплять в руки тих, хто професійно вибивав пільги для себе 30 років. Корупційно-олігархічна система з’їсть усе. Проковтне за мить.
Олігархічний лад – це система ренти привілеїв. Дуґлас Норт, нобелівський лавреат з економіки, називав це "обмежений доступ", на відміну від "відкритого доступу". Дарон Аджемоглу та Джеймс Робінсон, співавтори книг "Чому нації занепадають?" та "Вузький коридор", називали це "екстрактивна система", на відміну від "інклюзивної системи". Старою марксистською мовою це називається "феодалізм". Головне запитання звучить так: економічні можливості – вони для всіх чи для окремого переліку людей? Це запитання нагадує анекдот часів Януковича: "Ви бачили його борди з гаслом "Україна для людей"? А ви бачили, що там нижче перелік людей дрібним шрифтом?".
Україна почала рух до відкритого доступу, але загальмувала, застрягла в обмеженому доступі, тобто в економіці привілеїв. Якось ще під час Революції гідності ми з друзями виписали 13 категорій привілеїв: доступ до приватизації, до закупівель, до управління держпідприємствами, до рішень Антимонопольного комітету, субсидовані тарифи тощо. В таких умовах запровадження нових пільг означає, що буде кількома категоріями привілеїв більше. Наше 127-е місце у світовому рейтингу економічної свободи якраз і відображає сутність нашого ладу: корупційна феодально-олігархічна економіка обмеженого доступу й привілеїв.
І нині український парламент, замість збільшувати економічну свободу й запроваджувати відкритий доступ, радісно зменшує економічну свободу й зміцнює обмежений доступ. Не дивно, що олігархи майже одностайні в підтримці подібних речей.
Замість запровадити ПнВК для всіх підприємців України, як обіцяли президент та його партія у передвиборчій програмі, – його запроваджують у певному "внутрішньому офшорі". Замість дозволити продавати та купувати сільськогосподарську землю усім – її дозволяють купувати з величезними обмеженнями, які обнуляють економічний ефект від довгоочікуваної свободи. Замість стимулювати створення робочих місць у всій економіці – запроваджують пільги для окремих людей (не дивуйтеся, якщо врешті побачимо, що всі вони наближені до трону, а їхні телеканали голосно хвалять владу). Замість провести судову реформу – запроваджують інвестнянь. І так далі.
Локалізація корупції та неефективності
Візьмемо для прикладу закон про локалізацію. Ось що думають про нього фахівці з протидії корупції Transparency International, Національне агентство із запобігання корупції, Київська школа економіки, Ліга антитрасту, проти висловилися також Антимонопольний комітет, Головне юридичне управління Верховної Ради, представництво Європейського Союзу, низка громадських та підприємницьких організацій. Зрештою, за розрахунками Київської школи економіки, впровадження локалізації загрожує падінням ВВП від 0,5% до 4,6%.
По-перше, переважна більшість публічних закупівель потрапляє під дію Угоди Світової організації торгівлі про державні закупівлі та Угоди про асоціацію з Євросоюзом – на них закон про локалізацію не поширюється. Відповідно, локалізація стосуватиметься лише невеликої частини закупівель, що не матиме позитивного економічного ефекту.
Натомість є купа негативних ефектів. Закон порушує базові принципи публічних закупівель: добросовісної конкуренції, недискримінації, об’єктивності й неупередженості, максимальної економії та ефективності. Конкуренція штучно обмежиться – отже, ціни зростатимуть, а виробники не матимуть стимулів до розвитку (згадайте підтримку вітчизняного автопрому – за всі ці роки, що українці переплачують за автомобілі, "запорожець" не став кращим).
Закон не вимагає від отримувачів привілеїв ні нових робочих місць, ні реінвестування – отже, ймовірно, преміальна надбавка до ціни спрямовуватиметься не в українську, а в чужу економіку. Інвестиційна та інноваційна активність загальмують ще більше. Інфляція прискориться, Національний банк тамуватиме її підвищенням облікової ставки, що призведе до подорожчання кредитів, або ж не тамуватиме – і тоді матимемо девальвацію гривні.
Водночас створюється корупційна "годівниця" на видачі довідок та розширенні чи скороченні списку винятків, на оцінці та підтвердженні митної вартості імпортованої частини та собівартості української частини тощо.
Закон має кілька юридичних колізій, які створюють додаткові можливості для корупції: якщо написано неоднозначно, то найважливішою людиною стає той, хто вирішує, як правильно розуміти. Звичайно, локалізація могла би принести певні позитивні результати, якби була підтримана потужною антимонопольною політикою та активною роботою антикорупційної прокуратури. Але це не наш випадок.
Загалом, як свідчить світова практика, такий метод підтримки не приносить користі ні економіці загалом, ні самим галузям машинобудування, які покликана захищати. Це зазначається у звіті Організації економічного співробітництва та розвитку "Emerging Policy Issues: localization barriers to trade" (OECD, 2015). Історик Тоні Джадт у розділі 16 своєї фундаментальної праці "Після війни: Історія Європи від 1945 року" описує, як подібні практики на десятиріччя загальмували промисловий розвиток Португалії, Іспанії та Греції – аж до того моменту, коли їхнє скасування, разом з іншими подібними заходами, врешті запустило економічне зростання.
Отже, ніякої локалізації насправді не буде, а буде суттєве збільшення корупційних ризиків та обмеження конкуренції. Тепер створені "вікна" в антикорупційній системі закупівель, і далі їх можна потроху розширювати. Збільшується кількість невизначеностей, небажаних прецедентів та майбутніх конфліктів.
Повернімося до питання економічної свободи
Коли українці дізнаються, що тоталітарна Росія та авторитарний Китай мають вищу економічну свободу, ніж Україна, то ображаються на рейтинг, мовляв, він нечесний. Але правда полягає в тому, що стільки утисків бізнесу, як в Україні, нема ніде в цивілізованому світі. В Європі ми єдина країна з невільною економікою. Наші сусіди в рейтингу – Мавританія, Нікарагуа та Буркіна Фасо.
Мені би дуже хотілося вірити, що обмежений ПнВК (у вигляді Дія.Сіті) спрацює як стимул розвитку ІТ-індустрії, а не призведе до збільшення податків та масової релокації бізнесу в сусідні країни. Мені би дуже хотілося вірити, що обмежений ринок землі спричинить розквіт фермерства (саме турботою про нього пояснювали запровадження обмежень), а не посередництва. Мені би дуже хотілося вірити, що локалізація створить можливості для сотень підприємств, а не для п'яти. Мені би дуже хотілося вірити, що індустріальні парки зростатимуть у всій країні, а не лише у володіннях кількох баронів.
Але закон №5600 (відомий, як "антиахметівський". – Ред.) про суттєве збільшення прав податківців і зменшення прав підприємців, так само як і реінкарнація податкової міліції під новою назвою БЕБ замість обіцяного аналітичного органу, так само як і щоденні новини про смертельні загрози для тих чи тих підприємств через злочинні дії податківців або інших органів – все це підриває довіру до держави, без якої жоден економічний стимул не спрацює.
Тут хочеться перефразувати ще один старий анекдот:
– Товаришу прапорщик, запустіть економічне зростання!
– Зростання, рівняйсь, струнко, кроком руш! Раз-два, раз-два!
Я вважаю, що існує один головний критерій ефективності будь-якого рішення у сфері економічної політики в Україні – він збільшує чи зменшує економічну свободу? Вирівнює умови для підприємців чи знову збільшує нерівність доступу? Бо це ключовий фактор. Іноді бувають дуже корисні економічні пропозиції – користі на 100 мільйонів, тільки лиха на мільярд. Законодавчі рішення, які відверто спрямовані на інтереси невеликої кількості людей, лише поглиблять нерівність та несправедливість – те, що так ненавидить українське суспільство.
В умовах тотальної системи привілеїв спрацює лише одна штука: покращення умов для всіх. Для всіх без винятку. Рівні ставки. Рівні умови. Рівні правила. Оце спрацює. Спробуйте, хоча би один раз, і ви побачите результат.
