Чи потрібні роботодавцям випускники вишів наймасовіших спеціальностей

Історично склалося, що вища освіта у наших батьків вважалася необхідним мінімумом для побудови кар’єри. Робітничі професії були непрестижними, туди йшли вимушено, "заваливши" вступ до вишів.

Тому коли декілька десятків років тому вища освіта отримала змогу випускати завдяки контрактній формі майже кого завгодно, на ринку дипломів почався "великий перекіс". Найбільшу роль в цьому відіграли батьки студентів, бо саме вони обирають та оплачують освіту своїх нащадків.

З одного боку, бажання батьків навчити своїх дітей таких дефіцитних колись професій як юрист, журналіст або лікар чи долучити їх до не менш престижних менеджерів, міжнародних економістів або фахівців з міжнародного права цілком зрозуміло.

Україна лишилася без колишньої промислової сили. Багато інженерів, які були більшістю серед випускників вишів, втратили роботу. Здавалося, назавжди. Тоді у батьків змінилася логіка вибору професії для своїх дітей. Досі батьки вважають, що у кожному офісі мають бути юристи, економісти, менеджери – і допомагають своїм дітям отримати такий немовби дефіцитний фах.

Ключове тут "немовби", тому що у невеликій кількості випадків батьки не тільки дивляться конкурси на спеціальність у виші, вартість року навчання, але й оцінюють та аналізують кількість вакансій на ринку праці та рівень зарплатні молодого фахівця. Більшість батьків чомусь гадають, що головне – отримати диплом, а робота має прикластися десь за замовчуванням.

Насправді ж виходить так. Бажаних батьками юристів тепер випускають близько двохсот вишів (це право, плюс міжнародне право). І поміж них не тільки знані та авторитетні серед роботодавців Національний університет "Одеська юридична академія" чи Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Університет державної фіскальної служби тощо.

Серед охочих поповнити ринок праці юристами такі досить спеціалізовані виші, як Київський національний університет технологій та дизайну, Харківський національний університет сільського господарства імені Петра Василенка, Національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені Гжицького та ще багато подібних.

До них активно додаються з великою кількістю пропозицій саме для юристів приватні виші на кшталт Приватний вищий навчальний заклад "Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука" або взагалі "Приватний вищий навчальний заклад "Фінансово-правовий коледж".

В таких вишах за 15 000 – 20 000 грн на рік ви можете заочно або денно вивчитися на юриста. Залишимо в дужках якість освіти та відповідність вимогам роботодавців. Згадаю лише власний досвід підбору юного юриста в страхову компанію, де я тоді працювала – більшість кандидатів відсіялись на запитанні про Конституцію від нашого директора юридичного департаменту. Годі було й сподіватися, що фахівці, які не знають базового закону нашої країни, будуть доками у речах більш спеціалізованих та складних.

Тому не дивує той факт, що багато років поспіль найконкурентнішими для пошукачів роботами були юрист та топменеджер. Так, у докризовому 2019 році, за даними сайту robota.ua, найбільша щоденна кількість відгуків припадала на топменеджерів або директорів (коефіцієнт 2,8) та юристів або нотаріусів, адвокатів (коефіцієнт 2,23 відгуку на день).

Конкуренція за керівні посади була цілком зрозумілою. Часто серед резюме директорів були ті, хто поки не мав досвіду, але мав завзяття спробувати керівні посади. Проте у юристів все було значно гірше. Ті самі колишні студенти численних вишів намагалися знайти собі роботу за фахом, витрачаючи на це купу часу та марних сподівань. Навіть не у кризові роки робота юного юриста коштувала дешевше, ніж маркетолога, інженера або програміста.

Але роки йдуть, нічого не змінюється – ну, поки у батьків є бажання бачити своїх нащадків юристами та менеджерами. Хоча всім зрозуміло, що навряд хто з роботодавців довірить управління чимось суттєвим 22-річному молодому фахівцю без досвіду роботи.

Тому не дивно бачити на ринку праці категоричну невідповідність тих, кого випускають виші, та тих, кого потребують роботодавці.

У тексті Стратегії реформування вищої освіти в Україні до 2020 року, опублікованій у грудні 2015 року, однією з цілей задекларовано створення належного зв’язку між ринком праці та системою вищої освіти. За останні роки знизилося держзамовлення на юристів, натомість активно приростають бюджетні місця  на інженерні спеціальності.

Єдиний мінус – ніхто не контролює працевлаштування "державних" випускників саме за спеціальністю. От якби існувала якась штрафна система для вишів за "порожні" бюджетні дипломи, можливо, ситуація з диспропорцію була б інакшою.

Наприклад, у 2022 році коефіцієнт працевлаштування випускників українських закладів вищої освіти був на рівні 59%, а у Європі рівень нижчий за 60% є ознакою неефективності системи освіти та перешкодою для економічного розвитку. У 2022 році цей коефіцієнт у Європі сягнув 85%.

Початок тренду змін держзамовлення сягає 2020-2021 років – саме тоді зафіксували приріст технічних та інженерних бюджетних місць та зменшення замовлення на гуманітарні спеціальності:

Але якщо подивитися за тими самими юристами, то побачимо, що у великої кількості вишів на 1-2 бюджетних місця припадає 15-20 місць контрактних. То на чиї кошти орієнтуються представники вишів? Звісно, не на кошти роботодавців – а на батьківські. Тому чекати великих змін не варто. Поки кількість контрактних місць на "ходові" серед батьків, але геть непотрібні на ринку праці дипломи не сягне межі здорового глузду, ми так і будемо споглядати навалу безробітних юристів, менеджерів тощо.

Ще одна проблема – якість та практичність самої освіти. Наші виші, здається, все ще залишилися в "ері індустріалізації". За наповненням змістом курсів, що викладають, та за методиками викладання. Студенти вже не сміються над пожовклими папірцями, з котрих їм читають лекції. Вони чекають на більш диджитальний та сучасний підхід до викладання, що більше відповідає сьогоденню.

Шкода, але навіть COVID та війна, хоч і вимусили викладачів "комп’ютеризуватися", не допомогли зробити суттєвий крок щодо якості викладання та залучення прогресивніших інструментів.

Багато хто з керівників великих компаній каже, що у вишах, окрім базових, часто дуже академічних знань, можливо набрати додаткові бали шляхом правильного нетворкінгу та навичок суто життєвих. Серед них тайм-менеджмент (вміння вчасно здавати сесії), перемовини (з викладачами та між собою). Але онлайн-навчання мінімізує оцю неформальну частину. І виявляє невідповідність інструментів навчання потребам ринку.

Непоганим виходом мала б бути дуальна освіта, коли практична частина навчання проходить "на виробництві" потенційного роботодавця. Але окрім меморандумів, системної роботи в цьому напрямі не видно. Окрім дуже наполегливих роботодавців небагато хто наважується на партнерство з вишами. Тому навчання залишається неосучасненим, і адаптація цих знань в практичні навички перекладається на плечі роботодавців.

Про профтехосвіту

Тут у нас є проблеми з обох кінців. З одного боку, 57,9 % компаній кажуть, що не готові до співпраці з закладами освіти щодо працевлаштування у себе їхніх випускників. З іншого боку, профтехосвіта не подобається молоді – у 2021 році її обрали лише 18% абітурієнтів. Оскільки немає якісної профорієнтаційної кампанії, абітурієнти і далі вважають, що у колишні ПТУ приймають тих, кого вже нікуди не взяли.

В Україні налічується 708 державних професійно-технічних навчальних закладів, і понад тисячу – комерційних. Тому обирають 10-15 найпопулярніших – і це провокує скорочення кількості навчальних закладів, не кажучи вже про якість викладання. Серед найпопулярніших спеціальностей – кухар, кондитер, водій автотранспортних засобів і автослюсар, електрогазозварник, сантехнік.

Новий міністр освіти і науки України Оксен Лісовий серед пріоритетів міністерства озвучив реформи та модернізацію професійної освіти. Водночас уряд скоротив бюджет на здобуття професійної освіти за професіями загальнодержавного значення у 2023 році на 50,85 млн до 200 млн грн. Як ми долатимемо багаторічний дефіцит слюсарів, швачок та інших технічних професіоналів, поки незрозуміло.

Один із варіантів, щоб втримати й учнів профтехосвіти, і готових фахівців, що виїхали за кордон, – це платформа для дистанційного навчання "Професійна освіта онлайн". Але питання проходження практики залишається актуальним.

Отже, в сьогоднішніх складних реаліях ми маємо результат незбалансованості освіти у форматі застарілої академічної вищої освіти й не дуже популярної серед молоді профтехосвіти.

Але наразі маємо ще одну проблему, яка може стати третьою халепою. Та молодь, яка виїхала до Європи на час війни, повернеться з новими знаннями та усвідомленням геть іншого формату освіти.

І нашим закладам освіти доведеться або швидко перебудовуватися, або втрачати нашу і без того нечисленну молодь, яка повернеться до Європи – щонайменше завершити навчання. А, враховуючи європейську розвинену дуальну систему, можливо, і працевлаштуватися там. І тоді роботодавцям не буде кого довчати, бо молоді, на яку всі так розраховують, на всіх точно не вистачить.