Байден зробив подарунок Путіну: Північний потік-2 добудують. Чого тепер чекати Україні

Російський газопровід в обхід України Північний потік-2 все ж таки буде добудовано і запущено. Незалежно від результатів переговорів канцлера Німеччини Ангели Меркель і президента США Джо Байдена. Питання лише в тому, на яких умовах працюватиме цей проєкт і які ризики та можливості дає його запуск для країн регіону.

Я не дарма написав можливості, оскільки навіть у найнегативнішому сценарії необхідно шукати варіанти, які роблять нас сильнішими.

Ілюзії в незмінності позиції партнерів, помилкові припущення про свою винятковість призводять до великих провалів. Як це було з афганськими елітами, впевненими в сталості "парасольки безпеки" від США і стабільної підтримки. Як, втім, це сталося і з нами, повірившими в те, що США готові "піти до кінця" в питанні протидії російсько-німецькому проєкту.

Реальність була іншою.

Санкції США, природно, подіяли. Вони загальмували реалізацію проєкту, посилили позиції Вашингтона в діалозі з Берліном і Москвою. Сполучені Штати отримали час і вагомий аргумент в геополітичному торгу. Аргумент був використаний в діалозі Джо Байдена і президента РФ Володимира Путіна. США необхідний був пошук точок дотику у співпраці з РФ, виходячи з нових геополітичних пріоритетів. Контроль над озброєнням, Арктика, стримування експансії Китаю, врешті-решт Афганістан, Сирія, Північна Африка – на цьому тлі поступки щодо СП-2 можна було продати з вигодою.

До цих самих аргументів варто додати кризу відносин всередині НАТО, зокрема конфлікт з Туреччиною. Отримати ще одну лінію протистояння, з одним із ключових союзників по Альянсу, було нерозумно.

Більшість з перелічених питань були актуальні і три роки тому, коли вперше заговорили про санкції, і в 2019 році, коли були ухвалені перші санкційні пакети. Тому йшлося про відстрочення запуску, а не зупинку проєкту.

Санкції дали час

США за минулі роки істотно посилили свою присутність в країнах Трьох морів, запустили низку інфраструктурних проєктів, що знижують залежність країн регіону від постачання російських вуглеводнів. Зрештою, сам політичний проєкт Трьох морів відбувся, і зараз держави групи вже є деяким балансиром як німецьких, так і російських інтересів в регіоні (і в ЄС).

Німеччина просто завершувала будівництво наземної інфраструктури, проводила консультації з партнерами.

Росія і Туреччина завершили будівництво Турецького потоку, спільно з Болгарією, Угорщиною і Сербією добудовують Балканський потік – газопровід, який остаточно "поховає" перспективи транзиту газу через Україну в країни Південно-Східної Європи.

До слова, не тільки туди – Туреччина, що в 2010 році поставила мету стати "газовим хабом Європи", її фактично досягла. Країна має шість "точок входу" з можливістю постачання газу з Азербайджану, Росії, Іраку, Ірану, Катару та Нігерії (останні дві держави – зріджений), побудувала газопроводи до території Греції, Італії. Добудовує гілку в Австрію і далі в Німеччину. І бореться за газоносні шельфи біля берегів Кіпру. Тобто "південний напрямок" українського транзиту обнулився б у будь-якому разі через реалізацію турецьких планів.

Кроки України були дещо дивними

З одного боку, правильна риторика на користь зупинки СП-2, з іншого – приїзд президента України на відкриття Трансанатолійського газопроводу – перший крок до заміщення нашої країни в постачанні газу в Південно-Східну Європу.

Але найголовніше не це – всі перераховані вище учасники розуміли, що протистояння навколо СП-2 дає час.

США, Туреччина, Німеччина, країни Трьох морів цей час намагалися використовувати з максимальною вигодою для себе. Україна перебувала в упевненості, що російсько-німецький проєкт буде зупинений назавжди і треба тільки почекати, коли до Києва приїдуть представники Газпрому "слізно просити" про збільшення транзиту і пропонуючи за це хороші гроші.

Реальність, на жаль, виявилася жорсткою. Проєкт буде запущений.

Максимум, що пропонують сьогодні Києву, – компенсацію і "гарантії участі" в транзиті газу. А також, можливе створення фонду підтримки реформування енергетичної галузі. Може здатися, що пропозиція "гарна", можна намагатися себе заспокоїти "гарантованим транзитом".

Але не варто забувати, що:

1. У питаннях транзиту газу є продавець і покупець. Якщо продавець не продає, а покупець не купує, транзиту немає. Це стосується не так "порожньої труби", як обсягів.

2. Говорячи про "фонди підтримки", варто запитати себе, які це гроші? Прихід західних компаній, які тут будуватимуть генеруючі потужності, отримання ними концесій на видобуток газу? Зрештою, чи не буде це просто пропозицією "взяти в кредит"?

3. Якщо ми говоримо про реформування галузі, то логічно запитати не про кошти на реформування, а про плани дій. Тобто що ми намагаємося робити.

Проте, навіть найгірший для України сценарій, який полягає в домовленостях про запуск СП-2 і якійсь "компенсації" для України, не є катастрофою.

Звичайно, можна довго ламати списи і сперечатися на ток-шоу, хто винен. Розумніше – підійти з іншого боку і відповісти на запитання, "що робити".

Ще раз, навіть в найгіршому сценарії, ми маємо гарантований транзит до 2024 року і можемо розраховувати на якусь компенсацію. Тобто маємо час і гроші.

Найгірше – заспокоїтися і витратити кошти на "затикання дірок" або піар-проєкти.

Але є кілька реальних проєктів, які можуть змінити наше позиціонування. Серед них:

– Воднева енергетика

Розробки в цій сфері є одним з пріоритетів для ЄС, і Євросоюз готовий розглянути формат участі України в "водневих проєктах". Ба більше, активно нас туди зазиває.

Водень – газ, який треба транспортувати споживачу. Його отримання так чи інакше, пов'язане з витратами електрики.

Впираємося в питання модернізації ГТС, приведення до нормального стану електроенергетики. І маємо можливість отримати на це гроші.

Підземні газові сховища

Вони сьогодні є конкурентними перевагами української ГТС. Сховищ такого обсягу, як в Україні, немає в жодній країні Європи. Це означає, що, крім питань "транзиту", ми можемо (і повинні) розмовляти з нашими європейськими партнерами щодо питань довгострокових проєктів на зберігання. Тут час грає проти нас – ПГС активно будують Туреччина, Австрія, Німеччина та Польща. За три роки такі розмови розпочинати буде запізно.

І, нарешті, політична сфера

СП-2 не варто розглядати окремо. Росія завершила створення мережі газопроводів, завдяки яким може використовувати газ як засіб тиску стосовно будь-якої країни Східної Європи. Йдеться про газопроводи Північний потік, Турецький потік, Балканський потік і Блакитний потік. Після з'єднання південної та північної гілок транзиту на території Німеччини виходить таке собі "газове кільце" навколо нашого регіону. Це вже політична загроза. І щоб їй протистояти, Україна просто зобов'язана стимулювати створення і посилення регіональних коаліцій.

Зокрема:

– Розвивати формат Люблінського трикутника, наповнюючи його практичними проєктами: не тільки в царині політики, а й економіки. Історія з СП-2 показала, що політичні інтереси можуть змінюватися, а питання вигоди залишаються на порядку денному.

– Зробити все можливе для пошуку компромісів і виходу з конфліктів з країнами Трьох морів. Насамперед необхідна стабілізація на угорському та румунському напрямку.

– Реанімація проєкту ГУАМ як політичного (а в ідеалі й економічного) угруповання пострадянських держав, що спільно реагують на зовнішні виклики і створюють межі діалогу з більш сильними партнерами.

– Знайти баланс у відносинах з Туреччиною, США і, можливо, КНР – країнами, зацікавленими інвестувати в енергетичний і логістичний сектор України.

Ми поки що маємо час і, можливо, гроші. Якщо просто чекати "кращого завтра" у впевненості стабільності ситуації, прийде день, коли не буде ні першого, ні другого.

Якщо працювати над посиленням своєї позиції, то прийде момент, коли Україна сама зможе задавати часові рамки для реалізації власних проєктів і водночас бути спокійною за фінансовий "бік питання".